Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Він струсив з себе сніг, кілька разів зігнув і розігнув праву ногу. Потім усією вагою тіла наступив на неї. Нога була ціла, не пошкоджена, але, видно, боліла чи затерпла, бо незнайомець довгенько, кривлячись, притупцював нею. Нарешті випростався перед своїми рятівниками і, усміхнувшись з–під невеликого, але густого темнорусого вуса гарною білозубою усмішкою, зняв шапку, статечно вклонився.
— Добрий день, добрі люди! Спасибі сердечне, що порятували! А то вже гадав — пропаду! — І він міцно потиснув усім руки. — Кого ж Бог послав мені на поміч?
— Запорожці… Звенигора, Роман Воїнов та Ненко, — стримано відповів Арсен. — А ви хто?
— Семен Гурко, з Борзни, абшитований [1]козак Ніжинського полку.
— Чому ж абшитований? Ваш вік ще не дозволяє залишати військову службу.
— Вік не дозволяє, та обставини змусили… Дружину поховав, дочку заміж віддав. Побув деякий час з молодятами, та бачу — зайвий я у їхній новій сім’ї. Тому й вирішив — адже тепер я вільний птах! — гайнути на Запорожжя. Звичайно, не боки облежувати та саламаху їсти, а теж нести військову службу… Та ось маєш: замалим не наклав головою у цій бісовій круговерті… Ще раз дякую вам за порятунок!
— Долі своїй дякуйте… От тільки як же ви тепер? Без коня в таку негоду далеко не залетиш!
Гурко мовчки розвів руками, ніби сказав: а що я маю робити?
— Поїдьмо з нами, — запропонував Арсен. — Доберемося до теплої оселі, а там уже подумаємо, як вам бути далі…
— Гм, легко сказати — поїдьмо з нами… Піший кінному не товариш! — заперечив Гурко.
— Це правда. Однак ми ж не залишимо вас тут на загибель! Якось уже доберемося до Дубової Балки. А там і коня для вас роздобудемо… Ну, не гаймося! Вечоріє, а нам ще добрячих верст п’ятнадцять їхати!
— Якщо так, тоді зачекайте трохи, — промовив Гурко. — Я миттю!
Він спритно плигнув у рівчак, нахилився над конем. Обома руками обняв його за голову, збив з буйної вороної гриви сніг. Кінь, мов дитина, потягнувся до господаря тремтячими губами, жалібно заіржав.
— Прощай, мій вірний товаришу, — глухо промовив Гурко, виймаючи з–за пояса пістоль. — Ти чесно і віддано послужив мені… А я… Ось єдине, — він звів курок, — чим я можу віддячити тобі… Прости мене, друже!
Він приклав пістоль коневі до вуха і відвернув голову, щоб не дивитись у широко розплющені чорні очі, з яких збігали чи то сльози, чи прозора снігова вода.
Пролунав короткий постріл. Кінь стрепенувся і затих. І зразу ж сніговій почав укривати його легким білим саваном, з–під якого страшно і неприродно виглядали зламані, вивернуті догори передні ноги.
Гурко розстебнув на коневі попругу, зняв сідло й гнуздечку. Спритно й легко, ніби йому було років двадцять, а не сорок, і ніби він не пролежав півдня, закляклий, у холодному снігу, вистрибнув з рівчака і сказав:
— Ну, ось я готовий! Якщо берете мене з собою, то постараюся не відстати…
Прямий і чесний Роман Воїнов обурився.
— Е–е, чоловіче, ти невисоко ціниш нас, якщо вважаєш, що ми дозволимо тобі йти піхтурою!.. — По російському звичаю він звертався до незнайомця на «ти». — Ось, будь ласка, мій сірий! Приторочуй міцніше сідло позаду і їдь, а я трохи пройдуся пішака, бо ноги вже геть затекли… А згодом мене змінить Ненко, та й Арсен буде не від того… Якщо вже зараджувати лихові, то гуртом! Недарма ж у вас кажуть: гуртом і рідного батька легше бити!
Ніжинський козак весело усміхнувся.
— Побий мене грім, якщо ви не добрячі хлопці! Га? Їй–богу, варто було померзнути в снігу, аби тільки зустрітися з вами! Видно зразу, що справжні запорожці, а не якісь зайди.
Звенигора і Воїнов переглянулись, зареготали. А Ненко, не дуже второпавши, що сказав веселий подорожній, якого тільки щасливий випадок урятував від смерті, з подивом спостерігав цю сцену.
— Вгадали, батечку! — сказав Арсен, витираючи рукавицею сльози в очах. — Один з нас — яничар, турок, чи то пак потурчений болгарин, — він показав на Ненка. — Другий, — кивнув на Романа, — донський козак… А третій, — ткнув рукавицею собі в груди, — колишній недовчений спудей… Ну, а всі гуртом — справжнісінькі запорожці!
— О! — тільки й вихопилося у ніжинця, і він зареготав дужче за всіх.
Веселий регіт, до якого, зрозумівши, про що мова, приєднався і Ненко, покотився, переборюючи завивання хуртовини, широкою засніженою долиною. Можна було подумати, що четверо людей зійшлися не серед розбурханого оскаженілого від буремного вітру дикого поля, а, либонь, десь у затишній теплій корчмі, за кухлем смачного пива, біля вродливої веселої шинкарки.
Пересміявшись, вони швидко зібралися й пірнули в імлисто–молочну снігову каламуть. Арсен знову рушив попереду — прокладати дорогу. За ним верхи — Ненко й Гурко. А Роман, учепившись за гнуздечку, прив’язану до сідла, поспішав ззаду по втоптаному кінськими копитами сліду.
Буря не вщухала. Як тільки подорожні виткнулися з долини, вона заревла, закрутила, сипонула у вічі холодним приском і покотила далі — в незмірне безмежжя білого степу.
2
За невеличкими віконцями, на яких мороз вималював чудернацькі мережива, глухо виє вітер, кидає в шибки сипучим снігом, гогоче в широкому, виплетеному з лози бовдурі. А в хаті — натоплено, по–святковому затишно.
Перед образами горить невеличка лампадка, під сволоком, на дерев’яній підставці, — воскова свічка, а в челюстях печі потріскує жовтавим полум’ям жмут смолистої скіпи.
За столом, на покуті, стоїть великий сніп жита, перев’язаний цупким перевеслом із лугового сіна і уквітчаний рясними кетягами червоної, мов кров, калини.
На столі, застеленому вишиваною скатертиною, в полив’яних мисках — кутя з узваром, вареники з сиром та сметаною, пироги з маком, шулики з медом, два кільця ковбаси, що виблискують підсмаженими боками. А посередині, на широкій дерев’яній таці, — крутолобий білий коровай.
Кілька разів на рік — у великі свята чи при зустрічі найдорожчих гостей — бідаки–господарі стягалися на таке багате частування.
Стара Звенигориха з дівчатами — Стехою та Златкою — порається біля печі та столу. Дід Онопрій вмощує на покуть, за сніп, горнятко з кутею та глечик з узваром — домовикам, тобто душам померлих, щоб ласкаві й добрі були до хати і всіх, хто живе в ній.
Младен з Якубом мовчки сидять на лаві. Яцько підкидає в лежанку дрова, а Спихальський, ще змарнілий після поранення, але вже веселий і жвавий, бо відчув в останні дні, як у його м’язи стрімко вливається нова молода сила, швендяє по хаті і, потираючи руки, заглядає до полумисків, дзбанів та пляшечок, які все ста–вила і ставила на стіл Звенигориха. Вуса його ворушилися, мов у кота, коли він чує поживу, а злегка булькаті голубі очі виблискували радістю: він наперед смакував багату вечерю!
— То єсть, паніматко, чудесне, вельми розкішне свято — ваш щедрий, чи то пак багатий вечір! — філософствував він, патетично звертаючись до старої господині. — У жодного народу не видів ніц нічого ліпшого!.. Які страви! Які напої! Ух! Аж дух забиває, холера ясна! — Він ковтав слину і прицмокував язиком. — А цей зворушливий сніп жита, що пахне й досі — уй! уй! — чебрецем, свіжою сонячною соломою і далеким–далеким літом! Ці шорсткі бринькучі колосочки і кисло–солодка червона калина між ними!.. Як це мило і дотепно! Напередодні Різдва і Нового року, на святвечір і щедрий вечір, вносити цей сніп у хату, ставити на найпочеснішому місці — на покуті і бажати, щоб Новий рік був такий же щедрий і багатий для господарів, як і цей золотий сніп! — Він підморгнув Стесі, яка саме розкладала на столі дерев’яні ложки.
— Амінь на доброму слові! — усміхнувся у сиву бороду дід Онопрій. — Вашими б устами та мед пити, пане Мартин!
— За цим діло не стане! Був би тільки мед! Га–га–га! — зареготав Спихальський і ляснув долонею Яцька, який, нахилившись, роздмухував у лежанці жар. — Годі тобі, хлопаку, тутай дмухати! Прецінь і в тебе, як і в мене, голод смокче за пупа! Ходімо лишень надвір та защедруємо під вікном паніматці, ачей, до столу покличе!
