Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Холера, якраз і не дуже цікаво, бо хіба то мій клопіт? Значно більше непокоїть шеф. У нього час розписаний посекундно, навіть для Іринки, спадкоємиці, не завжди знайдеться хоч півгодинки. І, по правді, річ не тільки у заклопотаності. Не вміє й не збирається він учитися любові. «Любов, нехай і до найріднішого, робить людину слабкою». То його кредо! Та недарма оповідають легенди про його майстерність тримати фасон. Он, стоїть, ласкаво посміхається, одне чи то навіть двійко малят гладить по голівках…
Останній із наявних подарунків шеф вручає дівчинці. Таке собі типове дівчисько із проблемної родини. Біологічні батьки, очевидно, алкаші або наркомани. Бліде личко, рідке волосся мишачого кольору, надто ранні прищі на лобі. Навряд чи їй живеться класно у сімейному дитбудинку. Очі без натяку на щасливі вогники. Таким всюди погано. Бо вони навіть зовнішньо приречені на знущання. Кожним півкроком, поглядом, півусміхом, наче вибачаються за те, що існують.
Без подарунку залишилося одне-єдине дитя. Заминочка. Шеф робить гарну гримасу при паскудній грі, відчуваючи, що щось іде не за сценарієм. Він картинно щиро посміхається на всі свої вставні, хай і дорогі, зуби і щось там торочить про диво різдвяного свята та чудо народження Ісуса. О Боже! До чого тут Ісус? Але ж, кому, як не мені, знати, що шеф уміє переконливо молоти язиком. Заслухаєшся! Але не цього разу. Бо дівчатко, що залишилося без подарунка, зліплене з іншого тіста. Така собі симпатична семирічна русявка. Кучерики ледь не картинно вибиваються з-під трохи поношеної, але ще яскраво-червоної новорічної шапочки; усмішка трохи щербата, але така щира, що журналісти роблять стійку, оцінивши фотогенічність та невимушеність малої. Звісно, журналюги, куплені з тельбухами, однак професіонали. Інакше, чи витрачали б наш шановний шеф гроші на їх купівлю? А такі-от дівчатка часто потрапляють у передноворічні сюжети, розповідаючи про те, що вони попрохали у Діда Мороза чи в Святого Миколая для себе і для рідних, чи як святкують Різдво у їхніх родинах. Тож, певно, профі зараз прикидають, чи не можна трохи плівки витратити на потрібні синхрони — коротенькі, в одне-два речення інтерв’ю. У принципі, то їхній клопіт, аби лише не за рахунок замовленого сюжету.
Ху! Водій Дмитро з’являється вчасно. Мовчки пхає мені до рук барвистого м’яча у шовковій сітці. Звісно, ввічливості йому бракує, але не кмітливості: такий презент можна дарувати й дівчинці, й хлопцеві. Тицяю м’яч шефу, той — малій. От тобі й найкращий подарунок! І схоже, тій м’яч і справді подобається. Значно більше, ніж плюшеві звірі та ляльки братиків та сестричок. Принаймні, вона щасливо посміхається, зиркає навколо сяючими оченятами: чи усі бачать, як їй поталанило?! І раптом стає дуже серйозною:
— Мстиславе Маврикійовичу! — О-па! Дівчатко навіть не затнулося, хоч дехто із дорослих у перший робочий день, на втіху більш досвідченим колегам, ламає собі язика на такому імені. — Спасибі Вам велике-превелике! Хай і у Вас свята будуть дуже-дуже гарними! А оце-от, будь ласка, передайте Вашій донечці Іринці як подарунок, добре? Це — від усіх нас.
На маленькій долоньці дівчинки — пластилінова білочка. Ой-йой, цікаво, а де рукавичка? Нікого не турбує, що мала застудиться? Та всім якось не до цього. Вся увага і камер, і майбутніх глядачів на подарунок. Не шедевр, щиро кажучи, але хіба це важливо? Репортери навіть підбадьорилися, прикидаючи, що платний чи не платний сюжет, а з нього можна виліпити цілком пристойну різдвяну історію. Мстислав Маврикійович удає розчулення, дякує за подарунок. Дівчинка теж задоволена собою. Аж розчервонілася від втіхи. Скромно опускає очі й починає одягати рукавички, врешті витягнуті з кишені. Теж правильно, нема чого гарну річ пластиліном бруднити. Репортерка «Нашого міста» — довгонога жіночка, що вдало маскується під типову білявку із чоловічих анекдотів — уже присіла перед малою навпочіпки. Дівча охоче щебече:
— Я — Віруся… Я живу в мами Тані й татка Толі недавно, але дуже люблю їх та всіх братиків і сестричок. У мене була гарна мама, але вона пішла до Діви Марії на небо, тепер вона звідти наглядає за мною і…
Щось неприємно дряпає мене усередині. Невже дійсно варто напихати малих такими байками?! Чи їм і справді так легше…
Мала провадить:
— …і матуся на небі тішиться, що мені добре. Мама Таня теж завжди називає мене Вірусею, а більше ніхто так не називає… — губи малої здригаються, але лише на мить. Вона підносить руку у пухнастій червоній рукавичці із вишитою білою сніжинкою і невміло робить вигляд, що просто поправляє неслухняне волосся.
Про що тільки думає ота фарбована журналістка-дурепа?! Ото вже..! Чи вона хоче зіпсувати усім глядачам новорічний настрій? Але Віруся ще не закінчила:
— Я дуже люблю Різдво, бо тоді янголи ходять землею і збуваються усі-усі бажання. Хай і ваші бажання збудуться!
Завіса. Спектакль закінчився. Чому не чути овацій? Доволі ж вдало завершено виставу, попри несподівану імпровізацію. Ось тільки для повної гармонії варто послати кудись подалі неприємне передчуття. Можливо, то останні події в місті так на мене вплинули. Купа наче випадкових та непередбачуваних смертей, нещасних випадків… І серед конкурентів, і поміж друзів шефа.
Ех, стаю параноїком, хоча слиньком себе ніколи не вважав. Жену від себе подалі темні думки. Але як не випускай з хати дим через віконце і двері, коли чадить камін, поки не буде тяги в димарі — не попустить…
Після акції картина здається ідилічною. Шеф у машині задумливо розглядає пластилінову криволапу білочку, яка тримає в лапах велику білу квітку. І… О, диво! Шеф раптом усміхається кутиком тонких вуст:
— Олежику, черкни, друже, там собі десь дані цієї Вірусі. Раптом знадобиться комашня для реклами чи для іміджевого заходу. Ну, тобто можна використати. Далеко дівка піде! Хм, може, ще й артисткою стане. Бачив, якими переляканими очима на неї матуся-квокуся дивилася? Чиста імпровізація з боку дрібноти. Хе, а імідж-відділ не дарма хліб їсть, — «пан Мстислав» (для «своїх», звісно, та й то не для всіх) задоволено хмикає. Потім усе ж стискує долоню. Як завжди — жорстко, без натяку на сумніви. Сентименти, то для хлюпиків.
Водій Дмитро кидає швидкий огудний погляд у дзеркало заднього виду. Ох-ох, які ніжності! Чи хлопець справді думав, що шеф повезе отакий простяцький пластиліновий «гостинець» своїй спадкоємиці? Та в ігровій кімнаті доньки шефа вже скоро ступити ніде буде — стільки там найвигадливіших іграшок. Куди там оцьому пластиліновому одороблу!?
Ху! Чого це я причепився до новенького? Може, тому, що й мені раптом здалося, ніби побачив в прогнозованій реакції шефа щось уже зовсім гидке. Холера! Непрофесійна реакція, одначе.
— Б… — Від поблажливого настрою шефа й сліду не залишилося. Він аж підстрибнув від несподіванки. Хто знає, навіщо було вставляти в пластилінову фігурку шматок дроту? А мо’, то вчителька в школі проінструктувала (типу — надійніше буде, як каркас, чи що), коли малі готували на уроці трудового навчання подарунки рідним.
Крапля крові, немов у жорстокій насмішці, розпливається зім’ятою пластиліновою квіткою. Пальці шефа також червоні.
Мовчки стискаю плече Дмитра: зупинись!
Цікаво, що думає хлоп’я, незворушно спостерігаючи, як я копирсаюся в аптечці? Якщо вирішить, що шеф — слабак, то це буде найбільшою помилкою в його житті, або й останньою. Мстислав Маврикійович далеко не тюхтій. Не раз брав участь у… вельми специфічних переговорах, на яких показувати слабкість варто тільки тоді, коли заздалегідь подбаєш про місце на кладовищі. А от зараз він боїться, по-справжньому наляканий. Звісно, не через кілька крапель власної крові. У кожного — своя фобія. На очах нашого шефа помер у страшних муках від зараження крові його рідний дядько. Тоді пан Мстислав був ще дошкільням. Якщо згадати про рівень медицини в глухих радянських селах у 50-х роках ХХ століття — то хіба це диво? Та шеф чомусь переконав себе, що такі муки колись можуть спіткати і його. Типу — це спадково.
