Затемнення - Майер Стефани Морган (читать лучшие читаемые книги txt) 📗

І хоча з Едвардом я не бачилася лише ці декілька годин по вечері, але ніяк не могла дочекатися, поки вони минуть. Проте тягнулися вони неймовірно довго. Та незважаючи на це, я зносила своє покарання без жодних скарг, бо, по-перше, я його заслужила, а по-друге, не хотіла робити боляче таткові, тікаючи з дому зараз, коли на обрії вже виднілася набагато довша розлука, невидима для Чарлі, але очевидна для мене.

Щось тихо бурмочучи, тато сів за стіл, розгорнув свіжу газету — і вже за хвилину несхвально прицмокував язиком.

— Не знаю, тату, навіщо ти читаєш ці новини, якщо вони тебе так дратують.

Він пропустив моє зауваження повз вуха, продовжуючи буркотіти в газету.

— Оце тому всі хочуть жити у маленькому місті! Та це ж нечувано!

— А що знову не так з великими містами?

— Сієтл виривається у лідери за кількістю вбивств у країні. П’ять нерозкритих справ за останні два тижні. Можеш таке уявити?

— На мою думку, Фенікс у цьому списку стоїть вище, татку. Я це знаю на власному досвіді.

Хоча я ще ніколи не була так близько до того, щоб стати жертвою убивства, ніж після переїзду в це тихе безпечне містечко, і до речі, включена не в один чорний список… Ложка затремтіла у мене в руці, так що вода мало не розхлюпалася.

— Кращої віддяки я від тебе і не чекав, — мовив Чарлі.

Я припинила спроби рятувати обід і почала подавати на стіл. Щоб покраяти спагеті, довелося взяти ніж для м’яса. Спочатку я відтяла порцію для Чарлі, потім — для себе, а він тим часом здивовано споглядав мої приготування. Чарлі приправив спагеті соусом і взявся до страви. Якось прикрасивши свою макаронну брилу, я без великого натхнення наслідувала татків приклад. Певний час ми їли мовчки. Чарлі досі сканував новини, тому я розгорнула свій зачитаний томик «Буремного Перевалу» Емілії Бронте на тому місці, де зупинилася сьогодні вранці за сніданком, і спробувала поринути в Англію початку минулого століття, чекаючи, поки він заговорить. Саме на частині, де Гіткліф повертається, Чарлі відкашлявся і кинув газету на підлогу.

— Ти маєш рацію, — сказав Чарлі. — Це все не просто так, — він постукав виделкою по глейкій суміші. — Я хочу з тобою побалакати.

Я відклала книжку вбік — палітурка була така пошарпана, що сторінки порозсипалися по столу.

— То треба було так і сказати. Він кивнув, насупивши брови.

— Гаразд, наступного разу я це врахую. Я лише подумав, що звільнення від приготування обіду тебе пом’якшить.

Я розсміялася:

— Тобі це вдалося — від твоїх кулінарних здібностей я просто розтанула. Про що буде розмова, тату?

— Про Джейкоба.

Кам’яний вираз застиг у мене на обличчі.

— А що таке? — запитала я, напружившись.

— Спокійно, Білко. Я знаю, ти досі гніваєшся, що він тебе здав, але то був правильний учинок. Він повівся відповідально.

— Відповідально, — повторила я уїдливим тоном, закотивши очі. — Гаразд. То що там із Джейкобом?

Просте буденне запитання відлунило у мене в голові. Що там із Джейкобом? Яке мені до нього діло? До колишнього найкращого друга, який тепер… Хто? Мій ворог? Я зіщулилася.

Несподівано Чарлі з обережністю поглянув на мене:

— Тільки не сердься на мене, гаразд?

— Не сердитися?

— Ну, це і про Едварда також.

Я насторожилася.

Голос Чарлі став різкішим:

— Хіба я не впускаю його до будинку?

— Так, — сказала я. — На короткі проміжки часу. Звичайно, ти міг би і мене іноді випускати надвір, — продовжила я жартівливим тоном, адже те, що мене ув’язнено до кінця навчального року, було мені добре відомо. — Останнім часом я добре поводилася.

— Це саме те, до чого я веду…

Потім обличчя Чарлі розпливлося в усмішці, і його очі засяяли; на мить він здався на двадцять років молодшим. У тій усмішці я побачила проблиск надії і повільно провадила:

— Тату, щось я заплуталася. Ми говоримо про Джейкоба, про Едварда чи про мій домашній арешт?

Усмішка спалахнула знову.

— Про все потроху.

— А який між ними зв’язок? — запитала я обережно.

— Так от, — видихнув він і підняв руки, ніби здаючись. — Гадаю, що тебе можна звільнити достроково за гарну поведінку. Як на підлітка, ти на диво терпляча і ні на що не скаржишся.

Від здивування у мене полізли вгору брови, і я мало не скрикнула від радості:

— Серйозно? Я вільна?

Чому він передумав? Я була впевнена на всі сто, що залишатимусь під домашнім арештом, поки сама не втечу, та й Едвард навряд чи сприяв тому, що Чарлі розчулився…

Чарлі підняв догори палець:

— Умовно.

Ентузіазм розвіявся.

— Чудово, — мовила я, мало не плачучи.

— Белло, це більше прохання, ніж вимога. Ти вільна. Але я сподіваюся, що ти використаєш цю свободу… мудро.

— Що ти маєш на увазі?

Він знову зітхнув.

— Я знаю, ти волієш збувати увесь час із Едвардом…

— Я також проводжу час із Алісою, — випалила я. Для сестри Едварда час був не обмежений погодинно, вона приходила і йшла, коли хотіла. Чарлі був наче пластилін у її вмілих руках.

— Так, це правда, — сказав він, — але ж, Белло, у тебе є ще інші друзі, окрім Калленів. Точніше, були.

Ми подивилися одне одному у вічі.

— Коли ти востаннє говорила з Анжелою Вебер? — кинув він мені.

— В п’ятницю за обідом, — миттю відбила я удар.

Перш ніж Едвард повернувся, мої шкільні знайомі були поділені на дві групи — «добрі» та «злі» — так я їх для себе назвала. Інший варіант — «наші» і «не-наші». До «добрих» належали Анжела, її незмінний хлопець Бен Чейні, а також Майк Ньютон — оці троє великодушно пробачили мої витівки, коли Едвард поїхав. Лорен Меллорі була лихим ядром «не-нашого» табору, і майже всі решта, у тому числі моя перша подруга у Форксі, Джесика Стенлі, здавалося, пристали на її анти-Беллівську пропаганду.

А після повернення Едварда до школи ці два табори розділилися ще чіткіше.

Едвардове повернення дещо похитнуло мою дружбу з Май-ком, проте Анжела з Беном залишалися непохитно вірними. Незважаючи на природну антипатію, більшість людей прихильно ставилися до Калленів, і Анжела незмінно сідала поруч з Алісою щодня за обідом. За декілька тижнів навіть почало здаватися, що вона там непогано почувається. Кожен, хто хоча б раз поспілкувався з Калленами, був від них у захваті.

— Після школи? — запитав Чарлі, витягаючи мене з роздумів.

— Я ні з ким не зустрічаюся після школи, тату. Я під арештом, забув? А в Анжели, до того ж, є хлопець. Вона постійно з Беном. Якщо я справді вільна, — зазначила я з відчутною іронією, — ми могли б ходити на подвійні побачення.

— Гаразд. Але раніше… — він завагався. — Ви з Джейком зазвичай гуляли разом, а тепер…

Я перервала його:

— Можна одразу до суті, тату? Що ти хочеш сказати — конкретно?

— Гадаю, що заради свого хлопця, Белло, тобі не слід нехтувати іншими друзями, — суворо мовив він. — Це не дуже гарно з твого боку, і до того ж, на мою думку, твоє життя було б зрівноваженішим, якби ти знайшла в ньому місце для інших людей. Те, що сталося минулого вересня…

Я здригнулася.

— Так от, — сказав він, наче обороняючись. — Якби в тебе було інше життя, окрім Едварда Каллена, цього могло б і не статися.

— Усе б сталося саме так, — буркнула я.

— Може, так, а може, й ні.

— До суті, — нагадала я йому.

— Використовуй цю нову свободу і для інших друзів також. Зрівноважуй життя.

Я неохоче кивнула.

— Рівновага — це добре. Може, ще розписати зустрічі з друзями погодинно?

Він скорчив міну, але заперечливо похитав головою.

— Ні, навіщо так ускладнювати? Просто не забувай їх…

Саме з цією дилемою я наразі боролася. Мої друзі. Люди, з якими я більше не зможу спілкуватися після випуску — заради їхньої ж безпеки.

Як бути? Бачитися з ними, поки можливо? Чи почати віддалятися уже зараз, щоб потім не рубати кінці зненацька? Мене пересмикнуло на думку про другий варіант.

— …особливо Джейкоба, — додав Чарлі, відірвавши мене від подальшого обдумування можливих варіантів.