451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книга регистрации txt) 📗

Ці слова можна сприймати, певна річ, як автохарактеристику самого Рея Бредбері. Він належить саме до таких художників слова.

Рей Дуглас Бредбері народився 1920 року в місті Уокегені, штат Іллінойс. Дуже рано почав писати і став відомим у себе на батьківщині після оповідань “Марсіанські хроніки”, надрукованих 1950 року.

Рей Бредбері найбільше полюбляє жанр оповідання, яке в нього завжди позначене проникливим ліризмом, збагачене дивовижною емоційною “оркестровкою”. Мабуть, саме тому з-під його пера і виходять передовсім книжки оповідань — уже названі й відомі на весь світ “Марсіанські хроніки”, “Розмальована людина”, “Золоті яблука сонця”, “Осіння країна”, “Ліки від меланхолії”. Ллє він воднораз успішно виступає і в жанрі роману. І один із найсильніших його творів — роман “Наближається біда”, що пронизаний соціальною гостротою, закликом людей до пильності і активним гуманістичним пафосом.

Йому двічі присуджувалася високоавторитетна літературна премія імені О’Генрі. Такої честі — навіть один раз — удостоювався мало хто з американських письменників-реалістів, не кажучи вже про фантастів. Нині твори Рея Бредбері видаються в усьому світі, особливо багато — в Радянському Союзі, де в письменника є численна армія шанувальників його таланту. Нашим людям не чужі тривоги й надії Рея Бредбері — великого гуманіста, одного з найвизначніших письменників і одного з найчесніших людей Америки XX століття.

Михайло Слабоштгицький

451° за Фаренгейтом -

температура, при якій загоряється папір.

ЧАСТИНА ПЕРША

Насолода спалювати

Дивитись, як вогонь поглинає речі, як воші чорніють і змінюються — особлива насолода. В кулаках — мідний наконечник брандспойта; величезний пітон випльовує отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що перетворюють на попіл подерті сторінки історії, здаються руками дивовижного музики, який диригує симфонію полум’я й горіння. Символічний шолом з цифрою 451 низько насунений на чоло; очі палають жовтогарячим вогнем при думці, що буде далі. Він натискає на запальник-і дім ніби підстрибує в жадібному пломені, що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне. Він сягнисто ступає крізь рій вогненних світляків. Йому нестерпно хочеться, як колись, у дитинстві, сунути в вогонь паличку з льодяником саме тоді, коли книжки, змахуючи, наче голуби, крилами-сторінками, вмирають на ґанку й на лужку перед будинком, злітають іскристими вихорами, а чорний від кіптюги вітер жене їх геть.

Він натер до блиску свій чорний лискучий шолом, дбайливо повісив куртку з вогнетривкої тканини, з насолодою помився під душем, далі, заклавши руки в кишені та насвистуючи, перетнув верхній повбрх пожежної станції й ковзнув у люк. Останньої миті, коли, здавалося, він розіб’ється, Монтег висмикнув руки з кишень і охопив мідну жердину, яка зі скрипом зупинилась, ледь його ноги торкнулися цементної підлоги першого поверху.

Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро, де по підземному тунелю мчав безшумний пневматичний поїзд.

Поїзд невдовзі викинув його разом з сильним струменем теплого повітря на вкритий жовтими кахлями ескалатор, що вів на поверхню в передмісті.

Насвистуючи, Монтег піднявся на ескалаторі в нічну тишу. Він простував до рогу, не думаючи ні про що, в усякому разі, ні про що особливе. Але раптом стишив ходу, ніби звідкись налетів вітер і хтось покликав його на ім’я.

Ось уже кілька вечорів, йдучи при світлі зір до повороту, за яким тротуар вів до його дому, Монтег почував себе отак дивно. Йому здавалося, що за мить до того, коли йому повернути, за рогом хтось стояв. Повітря було ніби заряджене якоюсь особливою тишею, паче там хтось, причаївшись, підстерігав його, а перед самим його приходом перетворювався на тінь і пропускав Монтега крізь себе. Може, він уловлював якийсь слабкий запах, а може, шкірою рук і обличчя відчував ледь помітне підвищення температури там, де стояв той невидимий, зігріваючи повітря своїм теплом. Зрозуміти це було неможливо. Але щораз, повернувши за ріг, він бачив лише білий безлюдний тротуар, що ніби вигинався; лише одного вечора йому здалося, ніби щось швидко майнуло через лужок і щезло, перш ніж він устиг вгледітися чи вимовити бодай слово.

Та сьогодні він так стишив ходу, що майже зупинився. Подумки вій був уже за рогом — і раптом до нього долинув ледь чутний шерех. Дихання? Чи рух повітря, викликаний присутністю когось, хто зачаївся й чекав? Вій повернув за ріг.

По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер гнав осіннє листя, і складалося враження, ніби дівчина, яка йшла назустріч, не ступає, а пливе в повітрі, бо її підганяє вітер і листя. Ледь нахиливши голову, вона дивилась, як її черевички чіпляють рухливе листя. На її тонкому й молочно-білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої цікавості й ледь помітного подиву. Темні очі так пильно вдивлялись у світ, що навряд чи вона пропустила б навіть найменший порух. Біла сукня на пій шурхотіла. Монтегові здавалося, ніби він чує звук її рук, що рухаються у такт ході, і навіть невловиме відлуння — світлий трепет її обличчя, коли, підвівши голову, вона побачила чоловіка, який стояв за кілька кроків посеред тротуару.

З дерев над ними з шурхотом падав сухий листяний дощ. Дівчина зупинилась і, здавалося, хотіла позадкувати, але натомість глянула на Монтега темними, сяйливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помітивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, вій проказав:

— Ви, певне, наша нова сусідка?

— А ви, мабуть… — вона відвела очі від його професійних емблем. — Пожежник? — її голос завмер.

— Як дивно ви це сказали…

— Я… я здогадалася б навіть із заплющеними очима.

— Що, запах гасу? Моя дружина завжди иа це скаржиться, — засміявся він. — Його ніколи не можна цілком позбутися.

— Так, не можна, — мовила вона з якимось жахом.

Монтегові здалося, ніби вона кружляє навколо нього, обертає його на всі боки, легенько стрясає, вивертає кишені, хоч вона й не зрушала з місця.

— Гас, — проказав він, уриваючи задовгу мовчанку, — мені пахне як парфуми.

— Справді?

— Атож. Чом би й ні? Дівчина трохи подумала.

— Не знаю, — сказала вона, тоді озирнулась на тротуар, що вів до їхніх будинків. — Можна, я піду з вами? Мене звуть Клариса Маклелен.

— Клариса. А я — Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?

Вони йшли посрібленим тротуаром крізь теплу, але свіжу й вітряну ніч, у повітрі ніби віяло тонким ароматом абрикосів і полуниць; Монтег озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року.

Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтег знав — вона зараз обмірковує, як ліпше відповісти йому.

— Так от, — проказала дівчина, — мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько стверджує, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, кая^е він, відповідай, що сімнадцять і ти не при своєму розумі. Вночі добре гуляти, чи не так? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.

Знову запала мовчанка; нарешті вона замислено сказала: