Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Смійся, смійся! — озвалася з ґанку баба. — Коли він шию собі зверне, не так іще засмієшся.
Володимир став на порозі свого нового мешкання. В потилицю йому дихав дід, і вони обдивлялися кімнату, наче бозна-яке диво побачили.
— Дошки звідси я заберу, — сказав сторож. — Вчительки тут, поки директора не було, кладовку зробили.
Володимир присвиснув.
— Сарай нікому було звести, — сказав винувато сторож. — Ці парти я також заберу.
— Стіл хай лишиться, — сказав Володимир, протискуючись боком у кімнату. В кутку стояло старе іржаве ліжко, саме до нього Володимир і добирався. Боляче нила йому нога, і він сів, полегшено випроставшись.
Сторож потяг дошку, здійнявши хмару куряви.
— А вещі ваші де, звиняйте? — спитав уже з дошкою на плечі.
— Отут! — Володимир плеснув по речовому мішку. Старий подивився на нього вражено.
— Я зараз допоможу, — сказав Володимир.
— А з ногою у вас що? — спитав дід, тягнучи до себе вже другу дошку.
— Нема в мене ноги.
— Значиться, на протезі? — Старий поклав дошку на плече й озирнувся. — А хоч ковдра у вас є?
— Ковдра зі мною, — засміявся Володимир, плескаючи по кинутій на ліжко шинелі.
Встав, але зарізко, і йому заболіло. Одне вікно було завішене чорним папером, а друге так закіптюжилося, що краєвид за ним пливав у сірому тумані. Володимир скинув гачка і торсанув раму. Затріщала струхлявіла обклейка, чути стало, як десь у дворі дід кинув дошку і вона ляско плеснула. У вікно повіяло духом землі й недалекої річки. В хаті навпроти зарипіли двері, і в прочілі виросла висока постать. Жінка була така худа, що він аж зажмурився.
— Ви б посиділи, — сказав від порога Степан. — Я вже сам справлюся… З далекої, мабуть, дороги?
— З далекої, — обізвався Володимир і відійшов од вікна, бо та висока й худа з неймовірною цікавістю задивилася на нього.
— Давайте повиносимо парти! — сказав він старому.
Вони витягли парту; жінка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в хвіртку, і очі її запалали гнівом.
— Що це за перетрубація, Степане? — спитала таким тоном, що вони нараз спинилися, як хлопчаки, і винувато опустили руки.
— Та це, Олександре Панасівно, теє-то… директор, — сказав Степан сумирно і втер з чола піт.
Жінка спинила на Володимирові погляд, і він змушений був подивитися на каштан, безсилий витримати той блискучий потік.
— Він, Олександре Панасівно, й документа мені показав, — запобігливо сказав Степан. — Я хотів був до вас зайти, та пішли-от кватирю дивитися…
— Треба було зайти спершу до мене! — відрізала жінка.
Пройшла повз них, начебто й справді були вони в чомусь винуваті, і зайшла до директорського приміщення. Чоловіки тюпали покірно слідом, керовані незрозумілою силою, що струміла від неї.
— Чого стали? — роздратовано повернулася вона. — Виносьте швидше цей хлам, і я тут приберу…
Високий сивогривий чоловік ішов неквапно берегом, спираючись на розкладний стілець. Перед ним поважно ступало з десяток кіз, Володимир побачив зі свого вікна розумне й шляхетне обличчя старого — і він, і кози немов пливли над зрізаним берегом. Чоловік був задуманий, і, здавалося, не він вів отих кіз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до господаря, а що він не зважав, ішли далі, покивуючи. Здуті їхні вим’я були повні молока; велике і густожовте сонце спинилося над найвищою горою, більшало й наливалося червінню. Кривава барва розтеклася по річці, і та раптом затріпотіла, замигтіла й заграла. Зрушена тією зміною, виривалася з води й підстрибувала притьма вгору риба — ковтала чудове і хмільне вино… П’яна й запаморочена, падала назад у воду і гуляла, крутилася й витанцьовувала риб’ячі свої танці. Кози йшли та йшли і чим ближче підходили до свого дому, тим млосніше й важче ставало їм нести розбухлі вим’я, зорки від того розпливались у їхніх очах і заповнювали очниці. Мекіт їхній під той час ставав також інакший, солодкий та прохальний, бо вже марилася їм та хвилина, коли до них доторкнуться ласкаві руки — віддадуть тоді набрану за день білу кров трави й листя. Червоний захід запалив у їхніх очах ще й по дві іскри, і доки догоряли, доти йшли вони, ведучи за собою задуманого і наче сліпого сиваня…
Темні ворота біля урізаного в косогір будинку стояли розчинені, і бовваніла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на ціпок, а на ногах у неї були червоні туфлі. Дивилася лагідно й тепло, бо той чоловік, що підіймався кам’яною стежкою, був у цьому вечірньому світлі, як король із забутих казок. Кози мекали, поспішаючи до тої милої й затишної постаті — саме про неї вони думали, спалюючи в своїх очах золоті іскри заходу, і саме її рук сподівалися, щоб позбутися солодкого тягаря…
Оточили її звідусіль, наче великі білі коти, і червоні їхні язики вискакували водночас з червоних ротів — лащилися вони до старої і раділи. Вона, однак, чекала, поки ступить у двір отой сивий король, котрий відстав і важко боров ядуху, — біле волосся спадало йому на плечі, а палиця-стілець подавалася вперед — спирався він на неї важко.
— Доброго вечора! — сказав він, проходячи у ворота. — Чи у тебе, Маріє, все тут гаразд?
— Все гаразд, Іване, — озвалася стара. — А в тебе?
Він зачинив ворота, і ті з рипінням відрізали їх від того краєвиду, що лягав перед очі з гори. Сонце сиділо вже в недалекому клені і наче розчісувало гілляччям своє золоте волосся.
— Я, Маріє, чогось більше задихатися став, — сказав тепло сивань і задивився кудись туди, до горбів і до західного сонця.
Поки доїлися кози, він сидів на веранді, густо заплетеній крученими паничами, і щось писав у великій бухгалтерській книзі. Літери випливали з-під олівця химерні й кострубаті, заповнюючи листок від краю і до краю; Іван дивився на них через накладені на очі окуляри і чи від того, що навколо пахли квіти, чи, може, мав він такі окуляри, бачив між тих корячкуватих знаків зелену траву й струмок, чув шелест листя і спів невідомого птаха. Дивився на вигадливі лінії, які сплітали на землі світлотіні, і не міг надивуватися з їхньої гри та руху.
Марія в цей час доїла кіз. Сиділа посередині зарослого шпоришем дворика, і біле пахке молоко прискало в емальовану каструлю. Шумувало в ній та пінилося, начебто сік той із трави й листя, що його випили тварини за день, ще й досі нуртував. Кози позирали вряди-годи на господиню й чекали черги, а коли Марія відпускала видоєну, до неї притьма прискакувала друга. Старий позирав на них з-за окулярів, відриваючись на мить од писання: двір, наповнений білими тілами, зелена, аж соком прискала, трава, навдивовижу знайома й рідна жінка і сухий прискіт падучого молока — все це відбивалось у його окулярах, і, може, від того нового зображення, що випукло завмерло на його скельцях, бачив старий вже інше. Бачив землю, залиту зеленню й таким-от молоком, — витворювала білий сік і перетворювала його в молоко. Називав подумки знайомі трави, дерева та бур’яни, і ті приходили до нього. Кілька загулялих бджіл пили мед з кручених паничів, якими обросла веранда, — бачив незвично побільшені тіла цих бджіл і стежив, як у їхніх прозорих тілах працюють ледь видні насосики. Пульсували й ходили, наче важелі й шруби невідомої машини, бачив, як збирається в їхніх тілах мед, начебто народжувався це плід. «Ось воно, їхнє молоко», — думав він, а там, серед двору, все ще обступали господиню нетерплячі кози, зводили вгору писки й благали, запалюючи червоні вогники язиків. Каструля доливалася — все це було залито вечірнім сяйвом у малинових півтонах; заспокоєні кози лягали серед двору і опускали втомлені голови. Старий на веранді розумів їхню втому — в їхніх очах довмирали останні іскри величного заходу: сонце вже розчинилося, мов пігулка, і розтеклося по цілому небі, запаливши його, як велетенське горнило.
Старий дописував останні слова, які народилися в ньому сьогодні, він писав про спокій вечірнього неба і про тишу, яка наливається вечорами у людські душі. Здавалося, він сам пасся цілий день, як і його кози, і набралося в нього того ж таки соку, яким багате все живе біля широкого вогнища заходу; може, тому, коли відкинувся на спинку лозового крісла, тихий жаль поплив йому із серця. Шкодував, що плід його такий блідий та мізерний, що він тільки йому доступний і промовляє. Олівець випав із його стомлених пальців. Сидів коло столу, заплющившись і змізернівши, зовсім так само, як звільнені від тягаря його кози. Марія зупинилася на вступі до веранди, несучи каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсім знесиленого дідуся, який сидів із заплющеними очима і з блідим, як те ж таки молоко, обличчям, — вмирали на ньому останні відблиски вечірньої заграви.
