Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Гай-гай, хто тільки заслуговує на величальну — й не на отаку, як ото співає порося в тину, а на таку, що від неї ряст сходить і верба розвивається... Гай-гай, хто тільки геть не вартий величальної, а якщо вартий, то лише голосами болотяних солов’їв годилося б її виводити...
Отже, усе минає, і ця плинність життя завдає людині найдужчого клопоту. Оця минущість буття й спородила вдачі й звички, норови й характери, котрі декому вважаються мало не золотими ключиками, якими можна відімкнути шкатулки, де сховано безсмертя. Й так приміряються тими ключиками, й сяк приспособлюються, бо ж безсмертя — то ж начебто і є зупинена мить, заповітна мрія кожного, хто приходить на цю землю. Хто приходить і б’ється в пошуках істини: навіщо появився тут? у чому призначення нового існування? що є нетлінним у тобі, тлінному?
загине твій дух по твоїй кончині, як і тіло, чи житиме? а якщо житиме, то чи не можна вже сьогодні подбати про вигідніші умови для духу?
Скільки сумнівів, скільки терпкого болю в загадках — і хоч би паршивенький натяк на розгадку, щоб можна було вхопитися за той натяк, як за ниточку!
Вік живи — і вік розгадуй себе, таємницю зерна і пташиного співу, ніжності і тонких порухів душі, добра і зла. Може, в оцьому нескінченному розгадуванні, яким страждали вчора, страждають сьогодні, страждатимуть завтра, і криється бодай крихта відповіді?
Хто знає, хто відає...
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
де розповідається про успіх роману «Позичений чоловік»
Роман Хоми Прищепи «Позичений чоловік» справив враження вибуху атомної бомби.
Розказують, коли лінотипіст набирав книжку в друкарні, то сміявся так, наче батька його рідного лупцювала ватага п’яних жевжиків. Руки лінотипіста скакали на клавішах, мовби в гречку стрибали та з гречки вистрибували, щоки трусились, наче крупорушка, а з очей сіялись іскри, схожі на шмалькі приски електрозварки. Не відаючи причини (а лінотипіст за реготом і слова мовити не міг), стали реготати в друкарні складальники та верстальники, і з кожною хвилиною — все заразливіше, бо сміх — це напасть, пошесть, наслання. Надривали животи й легені, задихались і захлинались, плакали, і, звісно, всі цехи мали зупинитись, бо про яку роботу може йти мова, коли навіть ветерани виробництва й передовики належать не собі, а безпричинному реготу. Вірус цього безпричинного реготу, розказують, через одчинену кватирку потрапив на міську вулицю, на цей вірус умить захворів постовий регулювальник, що чергував на перехресті доріг. Спершу він ще якось боровся з раптовим захворюванням, та перегодом губи йому стали сіпатись, брови дригоніти, груди здиматись, як опара,— й ось уже постовий регулювальник зареготав на перехресті. А що водії таксі, трамваїв, тролейбусів та іншого транспорту ще не здибалися з таким чудом, то, зупиняючись і сигналячи, стали реготати й собі. Сміх їхній передався пасажирам, перехожим на вулицях, долинув у школи, інститути, технікуми!.. Сміялись продавці й покупці в магазинах, кіоскери «Союздруку», робітники за верстатами на заводах. Не обминув сміх ні кондитерську фабрику, ні майстерню по ремонту радіоприймачів і телевізорів, ні районні відділення міліції. Якийсь командировочний на прийомі в «Дорресторантресті» так сміявся, що його вхопив інфаркт, і коли потерпілого везли в лікарню, то, звісно, в кареті «швидкої допомоги» сміялись лікар, санітар і шофер. Навпаки, інший командировочний (ім’я забулось, на жаль, хоча й гідне зостатись в анналах історії) так реготав у дієтичній їдальні, що вмить вилікувався від задавненої виразки шлунка. Реготали в пологових будинках — завдяки сміхові породіллі народжували немовлят хутко, наче лузали кедрові горішки. А якась молодиця з Подолу народила четверо хлопчаків-близнюків, ото сміху було, нянечка потім казала: «Якби не реготала, то, може, одне чи двоє знайшлося б, а то знай заливається — ось вони легенько й повилущувались, наче зі стручка квасолі». На захисті дисертації, подейкують, один пошукувач високого кандидатського звання став сміятися саме тоді, коли мав дякувати шановним опонентам за принципову увагу до його скромної праці. Члени вченої ради при таємному голосуванні одноголосно завалили молодого вченого, проте сміх, передавшись і їм, був такий сильний, що повів гуртом до ресторану, де вже було замовлено вечерю на пошанування невдатливого кандидата, й тут вони веселились до півночі, проголошуючи тости за жерців науки, себто за самих себе.
З якихось дивних причин цей гомеричний сміх не хлюпнув тоді за межі столиці, а якби хлюпнув? А якби зареготала Наддніпрянщина й Слобожанщина, Полісся і Поділля, Буковина й Волинь? А також великі наші міста — Харків, Донецьк, Львів? Та якби до їхньої спілки пристала Одеса, яка й так ніколи не перестає сміятися, є нагода чи немає нагоди? З Одеси сміх, що не визнає віз і кордонів, перекинувся б до болгарського Габрова, звідти до великих європейських столиць, далі через моря й океани гайнув би на далекі континенти... й засміялася б уся Земля!
Хтось годен уявити, як сміється Земля? Могли б вийти ріки з берегів, прокинутись вулкани, що задрімали ще в доісторичну епоху, спалахнути бурі, циклони, тайфуни, подужчали б землетруси, порушилася б екологічна рівновага на суші й на воді,— і, гляди, планета відхилилася б від своєї орбіти, й тоді вже ніхто не зміг би передбачити всіх можливих катаклізмів, був би геть безсилий запобігти їм.
Отож, як бачимо, добре, що той славнозвісний сміх, од котрого здригнулась була наша столиця в один із прекрасних днів останньої чверті двадцятого століття, у тяжких конвульсіях так і сконав на її околицях...
Про «Позиченого чоловіка» говорили ще до виходу в світ. Болільники на стадіонах забували про футбол, про витончені фінти Олега Блохіна, а тільки й теревенили про славнозвісного старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок». Майстри помазка, бритви і ножиць у перукарнях забували подеколи намилити своїх клієнтів, коли голили, або ж, навпаки, забували поголити клієнтів, коли вже намилили,— вони в запалі переказували один одному про химерні пригоди Хоми Прищепи в яблунівської спекулянтки Одарки Дармограїхи. Любителі жартів, дотепів, каламбурів умить позабували свої вже прибиті міллю, давно зготовлені ескпромти, а послугувались експромтами героя роману. На одному підприємстві — з багатими дореволюційними й пореволюційними традиціями — навіть створено комісію по організації клубу «Позичений чоловік» для пенсіонерів і престарілих, що прагнуть заслуженого затишку не біля своєї жінки, а біля чужої. Проте дуже швидко ця комісія припинила свою роботу, бо членами клубу раптом забажали стати не так пенсіонери й престарілі, як молоді ініціативні виробничники, котрим, звісно, ще рано було мріяти про заслужений відпочинок біля чужої, а не своєї жінки.
Надрукована книжка про химерника із Яблунівки так і не потрапила на прилавки магазинів — роман розлетівся ще по дорозі до книгарень. Не кожному бестселеру судилась така доля, навіть якщо той бестселер виходив із-під пера й грамотнішого письменника, ніж Хома Прищепа, навіть якщо той бестселер народився в тиші кабінету, а не в простій селянській хаті, або в комірчині, а то й на артільному корівнику.
Визнання роману стало планетарним і подеколи набирало патологічних форм. Так, наприклад, чи то з Сінгапура, чи то з Гонконгу до нашої країни було занесено моду на майки із зображенням на грудях Хоми Прищепи. Зарубіжні гангстери від легкої промисловості — до чого тільки вдасися задля живої копійки! — штампували парсуну яблунівського колгоспника такою, якою вона полюбилася всім у романі: грибок маслючок, який крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов. На деяких майках біля Хоми Прищепи можна впізнати рідну жінку Мартоху, на інших — неймовірно звабливу спокусницю-спекулянтку Одарку Дармограїху. Не дивно, що яблунівську ловкачку ідеалізували, адже в світі капіталу і визиску люблять звеличувати всяких пройдисвітів. А ще, розповідають, у торговельному обігу користувались попитом майки, що навіть бувалу уяву вражали малюнком: Одарка і Мартоха стоять у саду, намагаючись перемогти у фантастичному герці, і їхні пишні місяці сяють так, наче неонова реклама на нічному Бродвеї. Ці майки викликали в зарубіжних любителів усякої екзотики і деградованих хіпі страшенний ажіотаж і, звісно, до Києва чи до Яблунівки потрапити не могли.
