Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом - Стивенсон Роберт Льюис (читать книги онлайн без TXT) 📗

— Так-так… — промовив містер Аттерсон.

— Бачу, ви відчуваєте те саме, що і я, — вів далі містер Енфілд. — Справді, історія дуже кепська. Бо той мій хлопець — особа, з якою ніхто не став би водитися, клята якась людина; а той, що підписав чек, — чоловік вельми пристойний, знаний, і, що найгірше, один з ваших приятелів, з тих, хто, як заведено казати, чинять добро. Здається, що порядний чоловік мусить розплачуватися за якісь грішки своєї молодості. Але й це всього не пояснює, — додав він по хвилі, і на тих словах замовк, поринувши в роздуми.

Містер Аттерсон урвав мовчанку раптовим запитанням: -1 ви не знаєте, чи живе тут той, хто підписав чек? Містер Енфілд обернувся:

— Гарненька місцинка, правда ж? Але я помітив на чеку адресу: він мешкає на якійсь площі.

— І ви ніколи не пробували розпитувати про цей… будинок з дверима?

— Ні, сер. Я шаную чужі таємниці. Та й взагалі, ставити запитання — річ вельми небезпечна: в цьому є щось від процедури страшного суду. Ви кидаєте запитання, а воно наче камінець. Ви сидите собі тихо на вершині гори, а камінець котиться, зрушуючи інші; і ось якийсь із них вціляє в голову мирному старому птахові в його власному садку, а чиясь родина мусить змінювати прізвище. Отож, мій добродію, в мене є правило: чим випадок непевніший, тим менше я допитуюся.

— Дуже слушне правило, — озвався правник.

— Але сам я придивлявся до цього будинку, — вів далі містер Енфілд. — Він не схожий на житло. Інших дверей тут немає, а цими послуговується, та й то вельми зрідка, лише джентльмен з тієї пригоди, про яку я оповів. На другому поверсі три вікна виходять на подвір'я, нижче вікон немає; ті три завше зачинені, але протерті. А з димаря часто йде дим, отже, хтось має там жити. Але й щодо цього я не певен: будинки в цій околиці поставлено так близько один до одного, що не знати, де закінчується один і починається другий.

Якийсь час вони знову йшли мовчки.

— Енфілде, — озвався нарешті містер Аттерсон, — у вас дуже добрі правила.

— Гадаю, що так, — обернувся той.

— І все-таки, — вів далі правник, — є одна річ, про яку я хотів би вас запитати. Назвіть мені ім'я чоловіка, який наступив на дівчинку.

— Гаразд. Я не бачу, чого б не можна було цього зробити. Його звати Гайд.

— Гм, — пробурмотів містер Аттерсон. — Скажіть, а як він виглядає?

— Описати його непросто. Є в його зовнішності щось дивне, щось відразливе, позначене грубим несмаком. Я ніколи не стрічав людини, яка настільки мені не подобалася, але не можу з певністю сказати, чому. Чимось він потворний, — тільки я не знаю, чим саме. Чимось він впадає в око, — й знов-таки не знаю, чим. Ні, я справді не можу його описати. Однак не через погану пам'ять, бо він досі наче стоїть переді мною.

Містер Аттерсон знову йшов якийсь час мовчки, очевидно, вагаючись.

— А чи певні ви, що в нього був ключ? — спитав він нарешті.

— Мій любий пане… — Енфілд був видимо здивований.

— Так, я знаю, — промовив Аттерсон, — я знаю — таке питання заскочило вас. Але я не питаю у вас ім'я людини, яка підписала чек, лише тому, що воно вже відоме мені. Бачте, Річарде, ваша розповідь добігла кінця. І якщо ви припустилися в ній якоїсь неточності, — краще виправте її відразу.

— Здається, ви мали б попередити мене раніше, — похмуро озвався той. — Але я розповів про все педантично точно, як ви кажете. Той хлопак мав ключа, і досі його має. Я бачив, як він скористався з нього оце щойно тиждень тому.

Містер Аттерсон глибоко зітхнув, але не промовив ані слова, натомість юнак підбив підсумок:

— Це буде мені наукою тримати надалі язика за зубами. Мені соромно, що я був такий базікало. Давайте ніколи більш не повертатися до цього випадку.

— Від щирого серця, — відказав правник, — обіцяю, що на цьому поставлено крапку.

У ПОШУКАХ МІСТЕРА ГАЙДА

Того вечора містер Аттерсон повернувся до своєї парубоцької оселі в похмурому настрої, і сів до столу, не маючи жодної охоти їсти. В неділю він завів собі твердий звичай по обіді підсідати до вогню з якимось нудним богословським томом, і просиджувати так доти, доки годинник на сусідній церкві не виб'є північ, а потому відходити до сну тверезим і заспокоєним. Цього вечора, однак, щойно прибрали тарілки, він узяв свічку й піднявся до кабінету. Там він відімкнув сейф, видобув з найтаємнішої його частини конверт, на якому було написано «Тестамент доктора Джекіла», й узявся, насупившись, вивчати цей документ. Заповіта доктор склав власноручно; містер Аттерсон, хоча й цікавився тепер його змістом, свого часу відмовився брати будь-яку участь у його опрацюванні. Документ передбачав не лише те, що в разі смерті Генрі Джекіла, доктора медицини, доктора цивільного права, члена Королівського товариства сприяння природничим наукам усі його статки мають перейти до рук його «друга й доброчинця Едварда Гайда»; а й те, що якби доктор Джекіл «зник або ж був з незрозумілих причин відсутній протягом реченця, більшого за три календарні місяці», цей самий Едвард Гайд мав би посісти маєтність вищеназваного Генрі Джекіла без жодного зволікання, бувши притому вільним від будь-яких зобов'язань, окрім сплати декількох незначних сум докторовій челяді. Документ цей давно вже був правникові наче сіль в очах. Він ображав не лише його фахові переконання, а й любов до здорового, усталеного життя, несполучного з надмірностями й фантазіями. Але досі він нічого не знав про самого містера Гайда, що викликав у нього стільки роздратовання, і ось тепер з волі випадку довідався, наскільки обґрунтованим було таке почуття. Це ім'я не подобалося йому ще поки воно було просто ім'ям, і не більше. Однак нині воно набувало вкрай відворотної подобизни; тумани, що досі застили йому зір, розвіялися, відкриваючи раптом цілком певну присутність витвору рук дияволових.

— Я вважав це божевіллям, — прошепотів правник, ховаючи ненависний документ назад до сейфа, — але зараз мені починає здаватися, що це — безчестя.

На цьому він задув свічку, одяг пальто й рушив у бік Кавендіш-сквер — цієї цитаделі медицини, де його друг, славетний доктор Леньйон, мав помешкання й приймав численних своїх пацієнтів. «Якщо хтось про це знає, то це, безперечно, Леньйон», — думалося йому.

Статечний служник відразу ж упізнав його й, привітавши, без жодного зволікання провів від дверей до вітальні, де доктор Леньйон сидів на самоті з келихом вина. То був щиросердий, жвавий і веселий джентльмен зі здоровим рум'янцем, передчасно посивілою чуприною та гарячою і рішучою вдачею. Побачивши містера Аттерсона, він схопився з крісла й вітально простягнув обидві руки. Щирість цього чоловіка комусь сторонньому могла б здатися дещо театральною, але вона ґрунтувалася на справді щирому почутті. Бо ж зустрілися люди, які були давніми друзями, які приятелювали і в школі, і в коледжі, які — це буває далеко не завше — о будь-якій порі раді були бачити один одного.

По декількох загальних фразах правник перейшов до того, що невідв'язно володіло його думками.

— Здається, Леньйоне, — розпочав він, — ми з вами — найдавніші друзі Генрі Джекіла?

— Добре було б, аби ці друзі були молодшими, — пробурчав доктор. — Але тут ви праві. Та що з того? Нині я рідко з ним бачуся.

— Справді? — здивувався Аттерсон. — Я гадав, що у вас із ним мусило б бути чимало спільних зацікавлень.

— Було колись. Але вже років із десять, як з Генрі Джекілом почало щось коїтися. Він схибнувся, схибнувся на розумі, і хоча я з пам'яті про нашу давню дружбу цікавлюся вряди-годи, що з ним, але бачу його з біса рідко. Така проти-наукова маячня, — закінчив доктор, почервонівши з гніву, — посварила б навіть Дамона з Піфіасом [2]!

Цей раптовий спалах дозволив Аттерсонові полегшено зітхнути. «Вони посварилися, не зійшовшись поглядами щодо якогось наукового питання», — здогадався він, і, будучи сам людиною наукового складу думання, зробив висновок: «А для таких людей немає нічого гіршого!» Тож, почекавши хвильку, поки друг його заспокоїться, він запитав про те, заради чого й прийшов.