Диво - Стіл Даніела (читать полную версию книги .txt) 📗
— Ви б мали запропонувати містерові Барклі добру суму за «Вікторі», — сказав капітан із надією, дивлячись на Квінна через плече, коли вони наближались до порту.
Команда саме спустила вітрила, увімкнула двигун. Квінн тільки посміхнувся у відповідь. Він посміхався дуже рідко, але коли це все-таки траплялось, то було подарунком для тих, хто поряд. Посмішка осявала його обличчя, як сонячний промінь. Але решту часу на його обличчі було просто-таки зимно. Та коли він сміявся — ніби з’являлася зовсім інша людина.
— Я думав про це, — відповів Квінн, — але не впевнений, що він продасть її мені.
Квінн питав у Джона Барклі, коли фрахтував яхту, чи є в нього шанс на купівлю, але той відповів, що продасть її, тільки якщо змусять обставини, а також якщо йому пощастить умовити дружину й дітей. Це та позиція, яку Квінн і розумів, і шанував. Він не переказав цього капітанові. Але протягом тих трьох місяців Квінна надзвичайно свердлила думка купити яхту. Тривалий час у нього не було власного судна, а тепер він неодмінно має його придбати.
— Вам потрібен власний корабель, сер, — зважився обережно закинути капітан. Він охоче працював би на нього.
Із Квінном плавати важко, проте водночас так цікаво й захоплююче! Він робив для «Вікторі» такі речі й плавав на ній у такі місцини, про які Джон Барклі навіть не наважиться й мріяти. Усій команді дуже сподобались ці три місяці, які вони проплавали з Квінном Томпсоном. І сам Квінн відтоді став подумувати про те, щоб купити або й побудувати судно до наступного серпня, особливо тепер, коли його подорож на «Вікторі» добігала кінця. Це буде його найкраща відповідь Сан-Франциско. Він уже вирішив продати свій будинок і обмірковував можливість купівлі будинку десь у Європі. У свій шістдесят один рік він уже два роки як вийшов у відставку і, коли Джейн померла, не мав жодних причин лишатись у Сан-Франциско. Він розумів, що яхта може повернути йому смак життя. Фактично вже повернула. Він добре усвідомлював: люди іноді розчаровують одне одного. Але не кораблі.
— Цього ранку я дійшов такого самого висновку, — спокійно відповів Квінн. Він дуже не хотів залишати «Вікторі» і знав, що за два дні вона плистиме через Гібралтар, а потім до Сен-Мартена, де її власник разом із дружиною й дітьми має зустрічати Різдво. Та сума, яку Квінн заплатив за фрахтування, була величезною й допомагала Барклі утримувати яхту. Ще одне фрахтування могло б забезпечити перехід яхти до Квінна. — Чи не знаєте, хтось іще має зараз на продаж щось подібне? — запитав Квінн із цікавістю, а капітан, обмірковуючи його питання, зосереджено дивився просто перед собою, не спускаючи очей із їхнього курсу, коли вони входили в канал.
— Гадаю, нічого, що відповідало б вашим вимогам, жодного корабля такого рівня.
Продається чимало великих кораблів, але вітрильник такого калібру, який хотілось би мати Квінну, і справді знайти було дуже важко. Власники таких суден здебільшого дуже любили їх і не розлучилися б із ними так просто. На палубу вийшов перший помічник капітана, і капітан поставив йому те саме питання. Ствердна відповідь молодого чоловіка схвилювала Квінна.
— Я чув про один зо два тижні тому, коли ми пливли з Норвегії. Він іще не добудований, але вже продається. Він іще в доці в Голландії. Його проектував Боб Рамзей — відомий моряк, який брав участь у багатьох європейських змаганнях на трьох чудових яхтах, зазвичай йому дістаються всі призи. Він американець, одружений із француженкою, вони живуть у Парижі. Це герой у міжнародному світі вітрильників, а всі яхти, які він побудував, просто виняткові.
— А ти знаєш, скільки в ній ярдів? — запитав Квінн, враз подумавши, чи не почуто часом його молитви. Помічник капітана дуже зрадів.
— Я довідаюсь. Якщо ви хочете, я зателефоную йому, тільки-но ми зійдемо на берег.
Того дня Квінн мав летіти до Лондона, переночувати в готелі й над ранок летіти до Сан-Франциско. Він телефонував своїй дочці Алекс до Женеви, щоб побачитись із нею, перш ніж летіти додому, а вона відповіла, що дуже зайнята з дітьми. Він знав справжню причину, чому вона не хоче бачити його, і вже не мав змоги боротись. Їхній конфлікт був дуже виснажливим і тривав дуже давно. Вона так і не вибачила йому того, що у дні свого дитинства вважала гріхом. А кілька місяців тому казала йому, що ніколи не вибачить йому, що він так пізно повідомив її про хворобу матері. Тепер він збагнув, що саме сліпа надія на диво заважала йому зателефонувати їй раніше. І він, і Джейн відмовлялись повірити, що вона скоро помре. Вони говорили одне одному та оточенню, що вона видужає. А коли Джейн таки дозволила йому подзвонити дочці, їй лишалось жити два дні. Вочевидь, йому та Джейн дуже хотілось побути наодинці в її останні дні, і саме цим пояснюється те, що Алекс покликали запізно.
Коли Алекс прилетіла побачити матір, Джейн була непритомна. Алекс прибула за два дні до її смерті, і Джейн чи то відчувала такий нестерпний біль, чи то перебувала під дією заспокійливих ліків, що Алекс ледве змогла поговорити з нею — хіба що в рідкісні хвилини просвітлення, коли Джейн продовжувала говорити, ніби з нею все гаразд. Алекс заніміла від горя й потрясіння, а потім у гніві накинулась на батька. Усе своє горе й почуття втрати вона вилила в обурення, яке й раніше відчувала до нього, а тепер її біль і розчарування вилились у сцену страшної образи. Коли вона повернулась додому, то надіслала Квіннові одного стриманого й гнівного листа, а далі протягом місяців не відповідала на жоден його телефонний дзвінок. Незважаючи на останнє прохання Джейн, звернене до них обох, примиритись і піклуватись одне про одного, Квінн після смерті дружини махнув рукою на Алекс. Він знав, як тяжко переживала Джейн їхнє відчуження. І йому було ніяково, коли він думав про це, але не мав сили щось зробити. І в глибині душі вважав, що Алекс має рацію. Як би там не було, а він і Джейн могли б дати їй можливість попрощатись із матір’ю.
Він подзвонив їй два дні тому з «Вікторі» — то була остання марна спроба вийти з нею на контакт, — а зустрів крижану відмову. Здавалось, тепер не було ні найменшої надії навести мости через прірву, а її гнів на дитинство здається довічним. Протягом усіх цих років, коли він будував свою «імперію», він майже не бував разом із Джейн і дітьми. Щодо Джейн, то вона вибачила йому, вона завжди розуміла те, що він робив і що все це для нього важило; вона ніколи не дорікала йому. Дружина пишалась його перемогами, чого б це не коштувало особисто їй. А от Алекс почала ненавидіти його за те, що його ніколи не бувало вдома, й за те, що, як їй здавалося, він не мав жодного інтересу до неї, коли вона була дитиною. Дочка сказала йому про це в день похорону, тоді й висловила своє обурення з приводу того, що її не повідомили, наскільки серйозно хворіла її мати. І хоча вона успадкувала від матері її ніжний погляд, проте була жорстка, як він, — у певному сенсі навіть іще жорсткіша. Вона була немилосердною й не вибачала свого минулого. А тепер батько ніяк не міг захиститись від її гніву. Він знав, що дочка має рацію.
У єстві Квінна, однак, містилося те ніжне начало, про яке небагато хто знав і про яке добре знала Джейн, — його здебільшого не було помітно, та й сам Квінн це приховував. І якщо Алекс успадкувала його силу, то аж ніяк не те ніжне начало і не здатність до співчуття, яку мала Джейн. У ній була та крижана сторона, яка навіть лякала Квінна. Вона тримала лють на нього протягом років, і було зрозуміло, що вона не збиралась і надалі мінятись, особливо тепер, коли відчула, що її підвели, і вона не змогла побути з матір’ю в її останні дні. Це був фінал їхніх стосунків як батька й дочки. І тепер він збагнув, почувши звинувачення від Алекс, що так сильно хотів тільки сам побути з Джейн у її останні дні і що напевне не бажав ділити її з Алекс. Його так вжахнуло, що Джейн помре, що він відмовився повірити в це. Вони мали так багато сказати одне одному протягом усіх цих років, поки його не було поряд, сказати те, чого він ніколи не говорив їй і не вважав за потрібне говорити. І тільки в ті останні тижні вона показала йому свої вірші та щоденники. Він завжди вважав, ніби добре знає свою дружину, і тільки у присмерку її життя з’ясувалось, що він її зовсім не знав.
