Егоїст - Гримич Марина (книги полностью бесплатно .txt) 📗
До кабінету ввійшли майже одночасно Олексій Олексійович і Ганна Миколаївна —• два антиподи. Обидвоє спеціалізувалися на кримінальних справах. Тільки Ганна Миколаївна мала «чисті руки» і «чисту совість», а в Олексія Олексійовича «руки були по лікті в крові». Так жартували у фірмі. Взагалі, у них у фірмі любили чорний гумор. Ганна Миколаївна — професор юридичного факультету, а за сумісництвом — адвокат-практик. Щоправда, фірмі зиску від неї не було ніякого. Річ у тім, що вона бралася лише за ті справи, в яких свято вірила у невинність підсудного. А справжні невинні рідко мають великі гроші, щоб платити доволі високі гонорари адвокатам. Вона ж працювала не заради грошей, а заради ідеї справедливості. Ганна Миколаївна вважала, що її головне покликання в житті — захищати безневинних жертв свавілля. І вона влаштовувала на кожному судовому засіданні шоу, маючи неабиякий ораторський хист. Саме за останнє Георгій тримав її у себе. Вона була совістю фірми і створювала їй позитивний імідж. А це не купиш ні за які гроші. їй вірили. А це вже щось. Крім того, Георгій любив час од часу пофілософствувати з нею або подискутувати на тему теорії права. Вона мала переконливо величну поставу і переконливо великий шиньйон на голові, яку вона «несла» на абсолютно рівній спині. її прізвисько в юридичних колах — Феміда у Шиньйоні.
До фірми, звичайно, зверталися не лише безневинні жертви, а й справжні злочинці. Вони так само, як і не злочинці, мають право мати адвоката. І їх теж треба захищати. От Олексія Олексійовича й тримали у фірмі саме для таких клієнтів. Кажуть, що професія відкладає відбиток на людину: психіатр трохи божевільний, етнограф володіє магією, лікар панічно боїться мікробів. Олексій Олексійович зовні був подібний до маніяка-убивці. Його немигаючий погляд з-під білих вій міг вивести з рівноваги будь-кого. Однак він приносив добрий прибуток фірмі. У професійних колах його знали як Льошу-маніяка.
А ось і Вовік — спеціаліст з брудної білизни. Розлучення, поділи майна, спадщини — це була його стихія. Він міг висудити у будь-кого будь-що. І хоч гонорари в нього були не такі високі, як у Калькулятора чи Льоши-маніяка, однак стабільні і регулярні. Це також надійно підтримувало фірму. Вовік, як завжди, був розхристаний, комір м'ятої сорочки незастібнутий, штани пом'яті, окуляри замацькані пальцями, а щедрі кучері на голові давно не миті, і нігті на руках безжально погризені. Однак Георгій пробачав йому все. За професіоналізм.
Останньою безшумно увійшла Ірина Марківна з папкою документів.
Нарада пройшла нормально. Вклалися в мінімальний час. Це йому трохи піднесло дух. Вагонетка з вугіллям котиться по вузькоколійці за інерцією. І це радує. Щоправда, треба мабуть заглибитися у справу, яку веде Таміла Сергіївна, наскільки це дозволяє професійна етика, звичайно. Щось його насторожує в цій справі Антипова, щось маленьке і майже непомітне, однак щось таке, що дає підстави запалити маленький червоний мигаючий ліхтарик небезпеки у його мозку. Та й справа про зґвалтування, яку веде Льоша-маніяк, доволі небезпечна. Ґвалтівник — син високого посадовця, а жертва — безневинна сирота. За справою стежить обурена громадськість, а головне, Феміда у Шиньйоні — Ганна Миколаївна. Колеги розмовляють між собою крізь зуби. А це поганий знак. Проте зараз нема часу вникати в справи, адже зараз постає реальніша загроза — ось уже вдруге за день збитися з ритму. Іншим разом...
«Катастрофічно не вистачає часу! Можливо, запланувати завтра зустріч з Тамілою на пів на восьму і з Льошкою-маніяком на восьму? Сподіваюся, завтра мені вже не буде з ким сваритися вдома, тож я вчасно опинюся на роботі. Аліси вже не буде...»
Ага, болюча тема. Він узяв трубку і набрав свій домашній номер.
— Ніно Іванівно! Як справи? Що на сьогодні готуєте? Тільки в пароварці, будь ласка! Аліса удома? Так? Що робить? Дивиться телевізор? Шарман! Ніно Іванівно, слухайте мене уважно: підіть на базар і принесіть побільше картонних коробок, нехай Аліса збирає туди свої манатки, на таксі у неї гроші є. І на все решту. Кредитну картку нехай лишить собі. Що ви кажете? Вам незручно? Якщо хочете у мене працювати, робіть, як я кажу!
«Це егоїстично? Не по-джентльменськи? А я думаю, що навпаки. Саме так роблять джентльмени, коли хочуть позбутися нестерпної леді. Без скандалів і сліз. Без з'ясовування стосунків — хто кому що винен. Все дуже просто. А може, я й справді ненормальний? Я не відчуваю ніякого жалю з приводу розриву з Алісою. Невже так має бути? Адже ми прожили якийсь час разом. Теоретично мали б бути хоч якісь сентименти! А практично сентиментів немає. Лише полегкість, або, як писали у минулому столітті, «полехкість». У фонетичному принципі написання слів є певний сенс, — так говорила його мама, викладач історичної граматики. І справді, слово «полехкість» звучить набагато «легшим» і «невагомішим», аніж «полегкість».
Він під'їжджав до будови з куполом на Грушевського. Його спортивна машина виглядала дещо несерйозно серед масивних мерседесів нових депутатів.
«Ну от. Хіба я неправий? Невже мені не конче потрібна нова машина? Я відчуваю фізичний дискомфорт, паркуючи свою спортивну машину біля поважної установи. Адже відомо, що ти — те, на чому ти їздиш. Машина — це твоя візитна картка. Після того, як я втратив свою «Бойову машину водія», довелося пересісти на цю дуже стильну дівчинку. Моя спортивна машина — це стан моєї душі, тобто дещо інтимне. Навіщо вивертати свою душу? Адже я ретельно приховую її за маскою. Саме тому мені потрібна ще одна — тепер уже представницька — машина. Може, придбати викличну «Мазераті»? Цікаво, як повилазять банькуваті фари у «Мерседесів» під ВерховнойРадою, коли біля них нахабно запаркується лялечка, на носику якої блищатиме майже український державний герб. Треба над цим поміркувати. Треба... Навіщо було Алісі заводити скандал через моє рішення купити нову машину? Адже вона прекрасно знає, що істерика не піде їй на користь. От і позбулася достроково права жити зі мною. А могла б іще протриматися місяць — другий. Такої лафи, як у мене, їй навряд де знайти. Тепер хай на себе нарікає! Щось я сьогодні надто агресивний. Треба припиняти. Це не мій стиль».
Мобільник заспівав лезгінку. Він подивився на номер. «Аліса, — визначив він по номеру. — Дзвонить з дому. Невже так важко зрозуміти, що це кінець?» Він відключив телефон, запаркував машину і попрямував на засідання фракції.
Ідучи коридором, зустрів Плюща. Це хороша прикмета. Зустріч один на один з Плющем приносила йому удачу.
— Доброго ранку, Іване Степановичу! — привітався він і протягнув руку.
— Здрастуй, Жорику! — дружньо потиснув йому руку екс-спікер.
Георгій тільки йому дозволяв називати себе Жориком. Тільки з його вуст це звучало не вульгарно. Вони з Іваном Степановичем явно симпатизували один одному. Плющ — це класик української політики. А таких в Україні два — три. А екс-спікеру Георгій імпонував, очевидно, своїм аналітичним мисленням, тверезим баченням реалій і професійним юридичним гартом, чого так часто бракувало парламентському стаду.
— Слухай, Жорику, я давно хочу тебе спитати, де ти купуєш свої галстуки? — чи то жартома чи то всерйоз спитав Плющ.
«Жартує?»—розмірковував Георгій. Плющ був не таким простим, як здавався на перший погляд.
— У Парижі, — посміхнувся Георгій, — а що? Подобається? Хочете — подарую?
Георгію дуже захотілося в цю ж мить подарувати йому краватку, яку купив за суму, що далеко перевищує середньо-статистичну. Йому здавалося, що це принесло б йому удачу. Однак екс-спікер розсміявся:
— Та мене ж у ній засміють!
Георгій і собі засміявся й пішов далі. По ходу він з підозрою роздивлявся свою краватку від «Пако Рабана». Криваво червоні колечка-бублички, покриті срібними блискітками, на ніжно-голубому фоні. Так, звичайно, вона не стандартна і навіть дещо виклична, але, здається, цілком пристойна.
Георгій побіг, щоб не запізнитися на засідання фракції, і по дорозі зіштовхнувся з Османом Османовим, за паспортом Осман-огли.
