Самотній вовк - Дрозд Володимир (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Біля хвіртки Андрієві очі ввібрали вишнево-червоні, прихоплені осіннім приморозком жоржини. Він побачив себе збоку — ще досить молодого, вродливого, гарно вбраного, з жалобними квітами в руках. Ці квіти уже цвіли, коли до нього востаннє приїздив Харлан. Того дня він розповів Шишизі про свою пригоду з капелюхом.
— Ти ще пам’ятаєш головний майдан у своєму Мрині? Просторезне поле, вистелене бруківкою. Так ось, я був ще дрібненький клерк, але сповнений самоповаги — це вже я потім навчився тричі на день линяти. Я ходив тоді в темному плащі і в такому ж капелюсі з широкими крисами. Був певен, що усі в обласному центрі мене знають і з пошани перестають дихати, коли бачать. Одного вітряного дня, коли я переходив майдан, вітер зірвав з голови і покотив по бруківці капелюха. Я підбігцем ступив кілька кроків навздогін, повільно нагнувся, але капелюх покотився далі. Я паленів від сорому і враженої пихи. Мені здавалося, що всі на майдані, та що на майдані — у всьому Мрині, зирять на мене і сміються. Кілька разів я дрібними переступами, щоб не впадати у вічі, наздоганяв капелюх — і марно, його котило по майдану, наче колесо. Це було жахливо, ти, пробач, трохи рибуватий, тобі цього не зрозуміти. З того дня я зненавидів Мрин і почав мріяти про Київ. У місті, яке бачило мене смішним, я вже ніколи не почувався б переможцем, хоч яких би висот досяг. Скільки літ минуло, я в столиці, але страх лишився, мені досі часом сниться: знову голий майдан, вітер, люди навколо, а я дрібочу навздогінці за капелюхом. Ти не пишеш романів, Шишиго, у вільний від роботи час? Бо можу продати сцену — вражає, правда? Ні, краще не для роману, а як початок модерного кіно. А я вийду на пенсію — писатиму. Спогади. От і вигадую ефектні епізоди. Уже маю і назву майбутнього томища: «Мій шлях на вершини». Після останнього рядка стоятиме: «Пакуль — Мрин — Київ». А може, «Пакуль — Мрин — Київ — Москва»? (Тут Харлан засміявся, ніхто так не сміявся, як він: ніби швидко-швидко гвіздочки вбивав у дерево). Ти у дитинстві бачив фільм за романом Мопассана «Любий друг»? Втім, якщо й бачив, то сімсот разів забув. Його треба було бачити, як я — у Пакулі, недоглянутим сиротою: темні пакульські хати, забагнючені вулиці, тісна хижка з лози під лісом, піч, що димить, вічно хворі тітки, і раптом на екрані сільського клубу — паризькі вітальні, жінки в розкішних туалетах, лоск, пишнота, веселощі, і все це здобуває приступом молодий, енергійний герой. А може, я з іншої епохи, запізнився народитись, десь якийсь янгол-канцелярист, посилаючи мене на землю, помилився на століття?
Він полюбляв говорити про себе, але тільки зі мною, проте навіть я не знав достеменно, коли Харлан жартує, а коли слова його треба сприймати всерйоз.
Я спиляв пилочкою для нігтів три жоржини. Уже на вулиці помітив, що час од часу зиркаю на годинник. До нещастя з Харланом я ніколи не поспішав і дивувався людям, які поспішали: «Тихіше їдеш — довше проживеш». Було вже пів на першу, а з Голосієвого до Нивок громадським транспортом добиратися годину. «Треба ловити таксі», — подумав я. Машина стояла за рогом вулиці, ніби на замовлення, пасажири розраховувалися. Я сів у таксі і жорстко — таким голосом розмовляв з таксистами Петро — назвав вулицю…
Я завжди мав Петра за людину, яка народжена не для того, щоб падати. А все ж гіркий поглум долі: мати стільки жадоби до життя, до нестримного поступу — і замолоду лягти в труну. Харлан завжди боявся наглої смерті. І навіть не смерті як небуття (мене не буде, я не житиму, я не відчуватиму, я не насолоджуватимусь життям, я не милуватимусь і т. д.), а смерті як нездатності до дії, до руху:
— Тобі, Шишиго, легко живеться: плюєш у стелю і тільки й думки, аби назад на тебе не впало. А для мене лише рух і має сенс. А вночі задумаєшся — і душа зайдеться, як руки з морозу: лихий випадок, камінь з даху упаде, чи бурулька взимку, або підковзнешся — і голова твоя покотиться по бруківці, як капелюх по майдану, і все твоє загинуло, пропало на віки вічні і вже ніколи не вернеться. А скільки енергії, нервів коштувала мені кожна сходинка моєї дороги…
За квартал до Харланового будинку Андрій розрахувався і пішов пішки: не годилося під’їжджати до будинку, де покійник, на машині. Листя тополь шерхотіло під черевиками.
Пахло динями, яблуками, виноградом, полем, а він, що так любив усе земне, лежить у труні і ось-ось стане землею…
Посередині Петрової кімнати, обрамлена айстрами, стояла труна з тілом покійного. Біля труни сиділи закушкані пакульські тітки Харлана, окрім них, він не мав рідні.
Андрій важко ступив у кімнату, поклав жоржини. Петро лежав як живий: вилицювате, з вузькою проріззю очей і випуклими надбрів’ями поліське обличчя. Шишига сховав лице в долоні, одійшов до вікна. Він ще не плакав — дивився крізь пальці рук униз, на вулицю. Вулиця була порожня, а вже година, він зиркнув на циферблат (краєм ока, з-під долоні). Раптом серце Шишиги зворушено забилось: блакитна «Волга» стрілою промчала повз будинок, а за хвилину на протилежній стороні вулиці забовваніла опасиста постать Георгія Васильовича. Він теж вийшов з машини не біля самого дому, трохи віддалік. Директор переходив вулицю на зелене око світлофора — елегантно-смутний у своїй темній парі, темних черевиках і білосніжній сорочці. Плечі жалобно опущені, у руках — пишні вишневі жоржини. Тієї миті Андрій вірив, що любить директора.
Шишига стояв біля труни, коли натовп у коридорі розчахнувся і до кімнати зайшов директор. Його добрі, ласкаві очі зупинилися на Петровім обличчі. Він тяжко зітхнув і поклав квіти на груди покійного, де вже лежали Андрієві жоржини. Тепер Шишига не стримувався: його жаль за товаришем прохопився у безпораднім риданні. Рука Георгія Васильовича лягла йому на плече, він заридав ще невтішніше, а голову схилив на груди директора. Од вбрання Георгія Васильовича ніжно пахло. Так вони стояли, згорьовані та нерозважні над труною Петра Харлана, а попід стінами та в коридорі прикладали до очей хусточки їхні колеги: конторський загал.
Петро Харлан був не з тих людей, які поспішають думки і почуття свої викласти на папері, щоб зберегти їх для вічності. Він не поривався продовжити життя у пам’яті майбутніх поколінь. Для Харлана час, історія існували лише в межах його земного існування. Що встигне, поки ходить по землі, — те і його, все інше — дитячі фантазії, вигадки ліриків… Через те й поспішав утвердитися в дні сьогоднішньому: майбутнього, як і минулого, для нього не було, він гордо називав себе реалістом.
Але, виявляється, навіть Петро Харлан інколи зраджував своїм переконанням. Шишига не змарнував часу, пробувши трохи не всю ніч біля труни з його тілом. Конторські колеги порозходилися, тітки дрімали на канапі, він же, увімкнувши настільну лампу, перебирав Харланові папери. Кожна людина час від часу потребує відкрити віконниці своєї душі, щоб провітрити її, в такі хвилини Харлан і брався до блокнота, на обкладинці якого великими літерами було написано: «Спалити!!!» Ще й намальовано череп, як на трансформаторних будках, де висока напруга. Петрів почерк — чіткий, каліграфічний, кожна літера — ніби солдат у строю, читати було легко. Харлан занотовував у блокнотику переважно сни, а може, видіння чи мрії, бо снами в повному розумінні слова ці кошмарно-фантастичні картини назвати не можна. Занотовував не для мемуарно-літературного вжитку — скупо, уривчасто, для пам’яті.
На першій сторінці блокнота було написано таке: «Снилося: мене везуть в автомашині по небу, зорі — під колеса, а з боків — ескорт, чорти на мотоциклах, ріжки — з люмінесцентних ламп, світяться, але холодно. Попереду щось непроглядно чорне, ніби грозова хмара, вона ось-ось нас поглине. Відчуття жаху — і я прокинувся. Знову згадалося, як, збираючи гриби в пакульскому лісі, подумав: „Продав би душу, оптом, на усі віки, якби досяг на землі усього, чого хочу досягти“. А може, підписи кров’ю на пергаменті — середньовічні казочки, отакі ж думки і є угода з міфічним чортом? Я, реаліст, — і містика. Смішно. Але душу час від часу шкрябає…» Андрій прочитав і посміхнувся, хоч поруч труна, ніч. Йому теж часом сниться, що він їде, в автомашині, але сни легкі, приємні, комфортабельні. Ніби він сам веде легковичку, машина не котить — летить, сидіння м’які, застелені хутром, тонеш у них, відчуваючи владу над простором і невагомість.
