Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич (е книги TXT) 📗
Шамрай обмежився тим, що заперечно похитав головою.
— Видно, що ви зовсiм цивiльна людина. Скiльки вам рокiв?
— Тридцять.
— В якому полку служили?
— Зовсiм не служив. Бог милував.
— Бог покарав! — Галина Григорiвна погрозила гостевi пальцем. — Мужчина повинен служити в армiї. Мужчина — це воїн, вiн народився таким. Мiй покiйний чоловiк про це постiйно говорив, а вiн же в мене був офiцер-зв’язкiвець! Ось, дивiться!
Зi спритнiстю, якої Шамрай зовсiм вiд неї не чекав, Галина Григорiвна вибiгла з кухнi i швидко повернулася з фотографiєю в рамцi: дуже вродлива жiнка з розкiшним довгим волоссям, одягнена в пишну вечiрню сукню, стоїть поруч iз бравим офiцером у формi майора.
— Це ми в дев’яностому, коли в Нiмеччинi жили. Чоловiк там служив, ГРУ, секретна частина зв’язку. Я там грала в гарнiзоннiй самодiяльностi i, даю вам чесне слово, краще, нiж у будь-якому великому, так би мовити, справжньому театрi. Бачите, яка сукня? Менi спецiально пошили, це ми пiсля прем’єри… Потiм нашi вiйська вивели з Нiмеччини, нас перевели сюди, в Житомир… Сумна iсторiя. Але я веду до того, що мiй покiйний чоловiк був професiйним вiйськовим i зв’язкiвцем. Часом ми так розважалися — замiсть слiв перестукувалися азбукою Морзе. Донька навiть вважала нас трiшки того, — вона покрутила пальцем бiля скронi.
— А де тепер дочка, до речi? — мiж iншим поцiкавився Шамрай.
— Живе в Нiмеччинi. Давно. Спочатку бiзнес, потiм назовсiм виїхала. Бачте, як воно складається… То до чого це я?… Коли почула тi звуки з радiоточки, вони менi щось нагадали. Прислухалася краще — точно, морзянка! Пийте чайок, захолоне.
Шамрай слухняно зробив ковток. Напiй, який заварився, пахнув чим завгодно, тiльки не зеленим чаєм.
Вiдразу згадав, як десь минулого року познайомився з диваком, котрий доводив: пiд виглядом зеленого чаю народовi продають спецiально засушену траву, яка пригнiчує статеву функцiю. У людини перестало добре виходити з жiнками i, шукаючи причин, вiн несподiвано помiтив, що останнiм часом пив лише зелений чай iз пакетикiв. Для чистоти експерименту почав споживати напiй у бiльших кiлькостях, ледь не лiтрами. Прийняв, за його словами, весь удар на себе. Статеве життя не налагодилося. Тодi дивак рiзко перестав пити зелений чай. Змiн на краще не вiдбулося. Пiсля того вiн i вивiв свою теорiю вселенської змови виробникiв зеленого чаю проти збiльшення генофонду Житомирщини, i без того потерпiлої через Чорнобиль частини Полiсся. Ага, дядьковi саме стукнуло сiмдесят п’ять…
— У мене в головi все вiдразу склалося! — Галина Григорiвна вже не приховувала своєї радостi. — Це мiй чоловiк, пiдполковник у вiдставцi Горбанський, продовжує спiлкуватися зi мною з iншого свiту, через Космос. Iнакшого способу не придумає, бо це неможливо. Перший рiк пiсля смертi вiн менi серед ночi з’являвся, щось говорив, тiльки я не могла розiбрати. Тодi перестав приходити. А тепер знайшов, бачте, iнший спосiб. Йому ж там, у iнших свiтах, набагато бiльше вiдомо про нас, нiж нам — про них. Ось вiн i попереджає нас про небезпеку.
— Нас? — перепитав, уточнюючи, Шамрай.
— Нас, — кивнула вдова пiдполковника. — Мене, а через мене — людство. Я мовчала-мовчала, бо вважала цю справу своєю особистою. Iнтимною, якщо хочете. Але останнiм часом такi повiдомлення пiшли, молодий чоловiче, що я вирiшила вже не таїтися i сказати про все людям. Ви ж про свiтову кризу чули?
— Про неї всi тепер чули. Думаю, навiть бомжi на автовокзалi.
— А я знала про це ранiше! — переможно проголосила Галина Григорiвна. — Менi чоловiк через космiчний телеграф вiдстукав: готуйтеся, було погано, а буде ще гiрше. I обiцяв порадити, як з цим боротися. Там, — жiнка багатозначно пiднесла пальця до стелi, — знають про нас набагато бiльше. Ось у нас на базарi картопля подорожчала. Чоловiк ранiше казав менi: «Галю, позичай грошi, купляй мiшок, бо скоро притисне!» Я позичила грошi, купила мiшок. Не стрималася, кiльком жiнкам сказала, поспiшайте, мовляв. Вони послухалися, теж почали мiшками картоплю скуповувати. А в наступнi вихiднi той самий дiд продавав її вже дорожче.
— Гаразд, — Шамрай трiшки вiдсунув вiд себе чашку з так званим чаєм, сперся лiктем на стiл, аби було зручнiше тримати диктофон. — Ви можете розказати, вiд чого ще застерiгає нас Космос? У вас же постiйний зв’язок, ви, мабуть, багато знаєте…
— Ви мене сфотографуєте? — запитала раптом Галина Григорiвна.
— Аякже! I прiзвище ваше дамо. Ви ж знаменита актриса… Тепер ще й посередник мiж Космосом i Житомиром.
При цих словах на обличчi Шамрая не здригнувся жоден м’яз.
— Ой, який там посередник, — вiдмахнулася жiнка. — Просто чоловiк азбуки Морзе навчив, ось я i почала все розумiти. Менi треба перевдягтися?
— По-домашньому краще, — Вiктор поклав диктофон на стiл i полiз у сумку за фотоапаратом. — Ви говорiть, говорiть. Все, що ви скажете, для мене дуже цiнне.
— Ну, словом, ще чоловiк передав iз Космосу, що новим президентом Америки стане темна людина. Я спочатку подумала, що то метафора така, а потiм зрозумiла: це ж у прямому значеннi. Ми ж тепер з вами знаємо, хто перемiг — темношкiрий, негр. Так, ще що було? Про цiни на м’ясо…
Вона говорила. Диктофон писав. Шамрай клацав фотоапаратом.
…На ходу Вiктор прикидав собi, яка чортiвня може вiдбуватися насправдi. Очевидно, справа в самому радiо. Або воно дуже старе i якiсь контакти всерединi з’єднуються самi по собi, або пiсля того як прилад потрусити, десь у самому дротi вiдходить контакт, тому радiо не може нормально ретранслювати звук. Найбiльш iмовiрно, що все це вiдбувається в комплексi. Радiо треба або ремонтувати, або викидати. Купити нову радiоточку чи ще простiше — дешевий китайський приймач на батарейках, якщо вже Галинi Григорiвнi так важко обходитися без радiо. Справа за малим: аби хтось це зробив чи принаймнi пояснив жiнцi реальну ситуацiю.
Але хто сказав, щО саме хазяйцi цiєї квартири хочеться приймати за реальнiсть? У неї є зв’язок з Космосом, причому — прямий, вона здатна отримувати iнформацiю, якої нi в кого бiльше немає. Вона погоджується назвати своє прiзвище, не заперечує, аби її фотографували, до того ж цiкавi обставини вiдкрилися: вона, виявляється, колись грала в обласному драмтеатрi.
У будь-якому разi матерiал пiде на першу шпальту. Та ще й з продовженням у наступному номерi.
Газета, в якiй уже четвертий рiк працював Вiктор Шамрай, називалася «Неймовiрнi факти».
Вона виходила спочатку на чотирьох, потiм — на восьми, а з осенi цього року — вже на шiстнадцяти сторiнках. В її назвi слово «неймовiрнi» писали курсивом i навскоси, аби в очi кидалося слово «ФАКТИ», яке було видiлено великими лiтерами. Дуже схожими на таке саме слово, винесене в назву iншої, дуже популярної в усiх регiонах України газети «Факти i коментарi». Часом iз дозволу її редакцiї житомирськi «Неймовiрнi факти» передруковували якийсь матерiал. Про тракториста, який, проштрикнутий арматурним прутом через мошонку, не просто вижив, а ще й зробив своїй коханцi близнюкiв. Про сiльського напiвграмотного дiда, котрий пiсля удару кульовою блискавкою заговорив англiйською мовою. Про жiнку, яка завагiтнiла вiд померлого чоловiка.
Та все ж таки «Неймовiрнi факти» бiльшу ставку робили не на передруки, а на факти, накопанi власними силами. Хоча «накопанi» — надто сильно сказано. Бiльша частина статей, включно з гороскопами та рiзними альтернативними прогнозами, була плодом багатої уяви та хворобливої фантазiї працiвникiв редакцiї. Iнших сюди не брали. Чим неймовiрнiшу автор придумає iсторiю, чим менш правдоподiбною вона буде, тим бiльше людей в неї повiрить. Ось i вся редакцiйна полiтика.
Правда, щось реальне там мусило бути, аби врiвноважувати вигадку i тим самим пiднiмати довiру i до неї. Iнакше «Неймовiрнi факти» давно набридли б iнвесторам, для яких вiд самого початку заснування ця газета була бiльше забавкою та забаганкою, нiж вагомим засобом впливу на певну категорiю громадян, яким вона стала вже через рiк свого iснування. Гороскопи, пророцтва, прогнози, дива, iнопланетяни, чудотворнi iкони, пришестя Бога чи Диявола, поради астролога — все це йшло на «ура» i робило «Неймовiрнi факти» якщо не повнiстю прибутковим, то як мiнiмум — не збитковим виданням. Власники, якi тримали досить вiдомi в Житомирi та областi рекламне агентство, агентство з нерухомостi та видавничо-полiграфiчну фiрму, самi не чекали такого ефекту. I погоджувалися: матерiали, героями яких виступали реальнi люди, тi, котрi живуть поруч iз читачем, додавали газетi популярностi. Через них газета, а значить i власники, здобули досить високий кредит довiри.
