Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
А тепер - поки що до побачення! Зараз іду в робітничий квартал до радянських робітничих домиків і буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики.
Вона заливається якось сумно, і я думаю: тут я все-таки не зустріну професора Канашкіна, і я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Він починається десь у минулих віках і шкутильгає осінньою елегією через шведські могили, через Сорочинський ярмарок і далі, аж до Гофманської фантастики (між іншим, можна сказати не тільки «Три мушкетери», але й «три мушке-тонери». Мушкет, аркебуза - це одно, а мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кілька куль, що одразу летять у кілька сторін).
...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива - густа, запашна й надзвичайно тепла. Я - вірю!
...Юліян Шпол, автор комедії, «Катіна любов або будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і - дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя вода.
Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра піду на могилу комунара, автора «Ударів молота і серпні». Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вірю!
ЖИТТЯ
Коли за лісом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвіт стелиться, а він зав'яне - в оселях сутеніє, розливаються цебра синяви - тихої, блідої, і вмирають каганці. Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі,- дужі пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотілі в спорзній солоднечі гризуться. Спорзно тоді в повітрі. Тому: наші прадіди теж у цей час бігали тічкою, а наша кров - прадідівська, червона і теж горить.
А от клуні. Так, клуні. В них торішня солома, а на ній зеленіє кохання. І до клунь тріщать тини. І риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, так вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Україні.
І от: на однім боці Ворскли - Дамаївка, на другім - хутір Комарівка. Недалеко гетьманський ліс, а далі - Диканька (диканьське пиво й меди опішнянські - недалеко біля Полтави). Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII і т. ін. Тоді могили жевріють, ніч, день, ранок, світанок - все одно... Над степами гойдається шуліка...
Із Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комуніст. Приїздили на човні до Степанового городу. Степанова дівка - Гандзя, казали - повна пазуха грудей. У Степановій клуні спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить «корольком», груди що яблука тверді, й несе їх уперед, от і спокушала парубків.
Казали:
- Оксано, пора на вечорниці!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом'яного діда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;
- Сарас іди носювати в клуню! Оксана:
- Що ви, тату?
- Сарас, сьоб мені сього гріха більс не було.
І виштовхав із хати, а сам пішов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пішла до Гандзі. Та ж спить з парубками уже шостий рік. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возі, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, і Мишко ліг біля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тоді виходили з клуні, щоб парубки не почули, і через город до дощок - прали удень білизну там. Сюди приставав Павлів човен.
Комарівка була на узгір'ї, і з дощок майоріли силуети будівель. З річки йшов дух - може, татарський, задвістілітпозадній, може, з баговиння, і річка була далека в своїй глибині, вона з Дніпра в Чорне море бігла, думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає, казали - Комарівка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарівці - сірі, тихі - і далі - далі... І Оксана мріяла. А Гандзя булькала у воді ногами, спідницю закочувала й співала:
Маруся отруїлась,
В больничной дом везуть.
І груди її високо підіймались, ніби хотіли полинути в темно-сині простори. І ще вона співала, і співи лагідно лунали за рікою. А потім зітхала і нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комуніста, про комуністів, про продподаток - батько лаявся - а вони полинуть восени - качки, про качок думала, а куди - невідомо. І мріялось, і ще мріялось...
Нарешті з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб ніч не почула. Павло гребе, мов справжній рибалка, а Мишко в душогубці з очима заплющеними - боязко. І Гандзя завмирала, і Оксана завмирала, і всі завмирали. Ах! Павло... Павло... поспішає - міцний, бадьорий і злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона - ніч. Зорі горіли хоробливо й у солодкій тузі падали на поверхню.
...Потім учотирьох ішли в клуню спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала - і солодко було. Тріщав віз - і було тьмяно. На вулиці, і по городах, і по садках блукали зайві парубки й лякали ніч штучним іржанням:
- І-го-го! І-го-го!
І чути було ще тоскний заспів:
А в другім кінці співали:
Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цілував. Оксана пручалась тихо.
- Господи, не треба, у мене руки брудні.
Мишко важко дихав і уперто не пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував, а вона пручалась. Іноді він її брав за груди, але зараз же «вибачався» і казав, що це якось так. Світало - і вони розходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою бігла додому, і цілий день туманіло в голові.
...А від дощок відпливав човен, а десь дзвеніли червоні дзвони зорі.
Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки є село і хутір - а що тут раніше було? До татарви? Га? Так, село і хутір - і далі-далі... А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.
Моя люба соціалістична Україно! Степи, шуліка, і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка співає білих, а може, й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть - і далі-далі. Ферми, електричні плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!.. І далі-далі... Молочна стежка співає - яких пісень?..
Ішло літо, куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили блискавиці - далеко-далеко, тільки на обрії блимало золото, і ріка тихо хоронила післядощовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксані:
- Я скоро поїду до міста. І ти поїдеш. Я докінчу науку - тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер усім можна, тепер для бідних школа.
Оксана не любила комуністів, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів.
...У липні ночі були душні, із степів дзвонило - неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав:
- Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я...
Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києві невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст, до життя.
І ще проходили дні, і в спогадах поринали ночі. І знову куріли сіновали. Але стало неспокійно.
В Дамаївці партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.
