Петро Конашевич Сагайдачний - Тома Леонід Васильович (бесплатные полные книги TXT) 📗
Усі ці акти були підготовкою до Люблінської унії. Низова шляхта широко вітала цю Унію, яка забезпечувала їй рівність у правах зі шляхтою польською, а магнати литовські, навпаки, вбачали в ній загрозу своїй автономії та своїм широким привілеям (наприклад, судовим).
Люблінський сейм, на якому з’ясовувалися правові засади Унії, йшов не гладко. Литовська опозиція та впертість польського сейму не раз ставили під загрозу саму можливість здійснення Унії, тому король доклав багато зусиль, аби перетягнути на свій бік українських магнатів. За допомогою Волинського привілею йому це вдалося, а вже з поради українських магнатів він приєднав до Корони й Київські землі. Таким чином він добився необхідної більшості голосів, якою і проголосили Унію.
Отже, українська шляхта покладала на Річ Посполиту великі сподівання, і з першого погляду могло здатися, що ці сподівання мають справдитися. Волинський привілей надавав українським землям у складі Речі Посполитої широку автономію, хоч і не визнавав Україну рівним суб’єктом цієї феодальної федерації, якими були Польща та Литва. Згідно з Люблінським актом, зберігалися кордони всіх повітів України, головним органом влади був місцевий сеймик, який посилав делегатів на загальні сейми. Сеймик мав владу вирішувати всі локальні питання, аж до внесення змін до Статуту. Українська шляхта, зрівняна у правах зі шляхтою коронною, зберігала при тому місцеві права та вольності, наприклад, виняткове право на зайняття посад у місцевих органах влади. До того ж Люблінський сейм підтвердив рівноправність православних і католиків.
Так Україна вперше виступила на політичній арені як самостійна територіально-правова одиниця. Відтепер Велике князівство Литовське та Корона перебували в нерівноважному стані: прихильність українських магнатів та шляхти могла посилити в політичній боротьбі ту чи іншу сторону.
Але при укладенні Люблінської унії українські магнати не врахували деяких моментів.
По-перше, згідно з польськими законами, католицьке духовенство прирівнювалося до шляхти за своїми правами, а у Литовському статуті православне духовенство, за винятком єпископату, належало до тяглої страти. По-друге, польської шляхти було значно більше, ніж української. По-третє, була ще одна соціальна страта, правовий статус якої залишався невизначеним: козацтво. Польсько-литовський уряд навіть не знав, куди віднести цю верству. Козаків України з їх незалежним устроєм і виборним началом не можна було зарахувати ні до шляхетства, ні до міщанства, ні тим більше до хлопів.
Ось такий стан речей панував на українських землях у той час, коли Сагайдачний тільки народився, а князь Костянтин Острозький помер.
Такі міста, як Самбір, де народився Петро Сагайдачний, та Острог, де він навчався, відігравали важливу роль в інтеграції українських земель. Їхній розвиток регулювався системою норм, відомих як магдебурзьке право, що перейшло в Україну з часів Литовської держави і видавалося статутними грамотами великих князів литовських. Існував орган місцевого самоуправління – магістрат. Управління містом здійснював магістрат, що складався з війта, бургомістрів, двох колегій, кількох радників та засідателів-лавників. До компетенції магістрату входили справи міської адміністрації, господарства, фінансів, суду.
Замок-фортеця Дубно, де проводив більшу частину свого часу Костянтин Острозький, був потужним культурно-релігійним осередком. У цей період тут перебувають три відомі діячі української культури – Іов Почаївський, Віталій Дубенський та Касіян Сакович – саме той Касіян Сакович, який згодом стане впливовим діячем культурно-релігійного ренесансу в Києві та напише знамениті вірші «На жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного». Тоді ж відвідують місто і знамениті полемісти Іван Вишенський та Мелетій Смотрицький. Іов Почаївський став організатором славетного монастиря на Почаївській горі.
Саме в цей час у Дубні був написаний один із популярних творів того періоду «Діоптра», укладачем та автором якого був отець Віталій. Він належав до освічених людей свого часу, знав кілька мов. У книзі «Діоптра, тобто дзеркало, або відображення правдиве людського життя у світі» цей священик вмістив загальнофілософські та етичні роздуми і вислови, власні та перекладені з грецької та латинської мов. Видання було здійснено староукраїнською книжною мовою з відчутною старослов’янською основою. У прозовий текст отець Віталій вводив власні віршовані рядки і увійшов в історію літератури як перший в Україні майстер афористичної поезії.
Це рядки «забутого українського віршописця», як назвав отця Віталія Іван Франко.
До сучасників отця Віталія належав і Касіян Сакович. Освіту він здобув у Замойській академії. Був домашнім учителем Адама Кисіля (відомого політичного та державного діяча), дияконом церкви у Перемишлі, звідки прибув до Києва, де прийняв чернецтво і працював ректором школи Київського братства. Потім він потрапляє до Дубна, де стає архімандритом, мандрує по різних монастирях – у Дермані, Холмі, Любліні, Вільні. У Кракові пише полемічний твір «Перспектива», де знайшли своє місце враження і події його дубенського періоду. Твір цей викликав новий сплеск релігійної полеміки в Речі Посполитій.
Одним із найбільших досягнень у духовному розвитку суспільства того часу було усвідомлення власного історичного коріння. Історіографічні пошуки українських мислителів можна в головних рисах звести до встановлення історико-генетичного зв’язку з минулим через ідею безперервності історії від Київської держави до України-Русі, що доводило легітимність претензій тогочасного Києва на спадщину Києва княжого. «Паростю Володимира Великого, який Руську землю охрестив», назвав Костянтина-Василя Острозького в 1598 році Іпатій Потій. Князь Костянтин, займаючи державні пости віленського каштеляна і тракайського воєводи, належав до найвищих придворних чиновників.
Костянтина Острозького часто плутають із його сином Василем, який у галузі культури та освіти був також видатним діячем, так само як і його батько на полі бою. Ця плутанина сталася через те, що Василь часто називав себе Костянтином – батьковим іменем, підкреслюючи в такий спосіб, що він є спадкоємцем його ідей.
У 1559 році Василь-Костянтин отримує звання київського воєводи і стає «некоронованим королем Русі». Саме він був одним із провідних архітекторів Люблінської та Берестейської уній. Заснована ним Острозька академія, «тримовний ліцей» і «храм муз», стає найбільшим культурним осередком краю. Зі стін Острозької академії пішли в життя такі найпомітніші діячі першого українського національного відродження, як Захарій Копистенський та Мелетій Смотрицький, лідер церкви Іов Борецький та Іов Княгиницький. Саме вони стали соратниками Петра Сагайдачного у справі відродження православ’я та розбудови Української держави і повернення Києву його політичного та культурного значення.
Родове гніздо Острог, де в Богоявленській замковій церкві був похований князь Костянтин, викликало захоплення сучасників.
Побудований за проектом італійського архітектора, замок цей височів над мальовничою звивистою річкою Горинню і панував над усіма будівлями і церквами в Острозі. Замкові вежі чергувалися з високими тополями, чорні покрівлі й зубчасті стіни з вузькими прорізами, вузькі, неправильно розташовані вікна, важкі масивні брами під вежами, чорні пащі гармат, що стриміли у стінних прорізах, викликали острах і повагу. Але всередині в яскравих освітлених залах або серед зелені замкового парку бенкетували і королі польські, і найзначніші магнати Речі Посполитої. Тут протягом місяців гостювали іноземці з різних країн світу: вищі духовні сановники Рима, видатні духовні особи Сходу. У замку можна було зустріти і першого російського емігранта, ворога царя Івана Грозного князя Курбського, і велемовного польського Іоанна Златоуста, і знаменитого єзуїта Петра Скаргу. Споруда, оточена похмурими стінами з вежами, займала велику площу. Це було, по суті, окреме місто, де крім палацу містилося безліч інших будівель для палацової шляхти, музикантів, друкарів.
