Невидимець - Уэллс Герберт Джордж (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
— Так?
— Ви знаєте червоного барвника крові. І от він може стати білим, безбарвним, не втрачаючи жодної з своїх функцій.
Кемп скрикнув від подиву і недовіри. Невидимець устав і почав ходити по кімнаті.
— Вам є чого скрикувати. Пригадую ту ніч… Було вже пізно: вдень мені заважали ці недолугі студенти, і я іноді засиджувався аж до світанку. Та ідея спала мені на думку несподівано, в усьому своєму блиску та закінченості. Я був сам, у лабораторії стояла тиша, і великі лампи горіли яскраво й німотно… “Можна зробити живу істоту… тканину… прозорою. Можна зробити її невидимою всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!” — сказав я і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я кинув своє фільтрування, підійшов до вікна й почав дивитись на зорі. “Я можу бути невидимим”, — усе повторював я.
Осягти таке — означало б перевершити всяку магію, і, не потьмарюючи свого настрою сумнівами, я віддався розкішним мріям про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Зворотного боку медалі я тоді не бачив. Подумайте тільки! Я невидимим можу зробитись, я — вбогий, бідний асистент, що навчає дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби вам… Усякий, запевняю вас, ухопився б за ці дослідження! І я працював три роки, переборюючи всі перешкоди, що стояли на моєму шляху. Безконечні дрібниці! А розпач! А той професор, провінційний професор, що весь час стежить за вами і обридає одним і тим самим запитанням: “Коли ж, нарешті, опублікуєте ви свою роботу?” А студенти, а злидні! Так мусив я жити три роки… І після трьох років потайності та хвилювань я пересвідчився, що закінчити роботу не зможу… не зможу!
— Чому? — спитав Кемп.
— Гроші, — пояснив Невидимець і знову втупився у вікно.
Тоді нараз обернувся.
— Я обікрав старого… — сказав він. — Свого батька. Гроші були не його, і він застрелився…
Розділ ХХ
В БУДИНКУ НА ГРЕЙТ-ПОРТЛЕНД-СТРІТ
Часинку Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину безголової постаті біля вікна. Потім, вражений якоюсь думкою, він здригнувся, встав, узяв Невидимця за руку й одвів його на середину кімнати.
— Ви втомилися, — сказав Кемп. — І я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.
Сам він сів між Гріффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Гріффін почав оповідати далі.
— Коли це трапилось, я кинув уже чезілстоуський коледж. Було це торік у грудні. Я найняв кімнату в Лондоні, простору невмебльовану кімнату у великому занедбаному будинку на Грейт-Портленд-стріт. У кімнаті незабаром набралося повно різних приладь, що я накупляв на батькові гроші, і робота моя посувалась успішно, підходячи до кінця. Я почував себе людиною, що, видобувшись із хащів, несподівано опинилась перед лицем якоїсь безглуздої трагедії. Я поїхав ховати батька. Мій мозок був цілком у полоні моїх дослідів, і я й пальцем не ворухнув, щоб урятувати його репутацію. Згадую похорон, дешевий катафалк, убогу церемонію, яму на схилі горба, холодний вітер і давнього, ще з коледжу, батькового приятеля, який правив службу, — жалюгідний згорбатілий старий у чорному. І він усе шморгав носом.
Згадую, як повертався до порожнього будинку; раніш тут було село, а тенер, попсоване поганими архітекторами, воно стало гидкою подобою міста. Кожна вулиця виходила на перетолочені поля й закінчувалась купами каміння та густими заростями бур’яну. Себе я згадую у вигляді худорлявої, темної постаті, яка йде слизьким, лисніючим тротуаром. Пам’ятаю, що святенницьке і гендлярське містечко викликало в мені дивне почуття відлюдності…
Я анітрохи не шкодував за батьком. Мені він здавався жертвою власної дурної сентиментальності. Однак загальне лицемірство вимагало моєї присутності на його похороні, але насправді все це мене зовсім не обходило.
Правда, ідучи головною вулицею, я на мить немов повернувся до колишнього свого життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Погляди наші зустрілись…
Щось спокусило мене обернутись і озватися до неї. Вона, як виявилося, дуже буденна особа.
Ці відвідини рідної оселі були немов якийсь сон. Я не відчував тоді, що я самотній, що я прийшов із світу в пустелю. Я усвідомлював, що втратив цікавість до всього, але вважав, що винна тут загалом порожнява життя. Коли я ввійшов у свою кімнату, мені здалось, ніби я віднайшов дійсність. Там були речі, які я знав і любив. Там стояли напоготові мої апарати і чекали на мене. Майже всі труднощі були вже позаду, залишилось тільки обміркувати деталі.
Згодом колись я розповім вам, Кемпе, про всю цю складну процедуру. Тепер нам нема чого заходити в подробиці. Окрім дечого, що я вважав за краще зберігати тільки в пам’яті, все інше записане шифром у книжках, які забрав той бродяга. Треба впіймати його! Треба відібрати у нього ті книжки!.. Основне полягало в тому, щоб прозорий предмет, коефіцієнт заломлення якого мав бути знижений, примістити між двома випромінними центрами певної ефірної вібрації. Про неї я потім розповім вам докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи хто коли описав це моє проміння, але що воно існує, то — досить ясно. Використовував я дві маленькі динамо-машини, які пускав у рух з допомогою дешевого газового двигуна. Перше я спробував з клаптем білої шерстяної матерії. Надзвичайно дивно було бачити, як ця м’яка біла тканина блякнула в іскрах розрядів, а потім і зовсім розвіялась, неначе дим.
Мені майже не вірилось, що я це зробив. Я простяг руку в порожнечу і відчув, що шерсть така ж, як і була. Торкнувши клапоть рукою, я якось мимохіть скинув його на підлогу. Довелося попошукати, поки я його знайшові Потім я виконав ще одну цікаву спробу. Почувши позад себе нявчання, я обернувся й побачив на ринві за вікном дуже брудного білого худючого кота. Мені стрілила думка: “Все готове для тебе”, — сказав я. Підійшовши до вікна, я відчинив його і привітно покликав кота. Муркаючи, він ввійшов до кімнати. Бідолашний, він був голодний — і я налив йому молока. Уся моя їжа стояла в буфеті, у кутку кімнати. Після того кіт почав усе обнюхувати, очевидно, збираючись влаштуватись як удома. Невидима ганчірка трохи стурбувала його… Подивилися б ви, як він пирхнув на неї! Я дуже зручно влаштував кота на подушці на своєму розкладному ліжку і дав йому масла, щоб він дозволив себе помити.
— І ви зробили спробу з ним?
— Зробив. Але напоїти кота всіма тими трунками — не легка то була річ, Кемпе. І спроба не зовсіаї вийшла вдала.
— Не зовсім?
— Принаймні у двох пунктах. Кіт же має кігті й пігмент, як він називається… На задній стінці ока кота. Знаєте?
— Tapetum.
— Саме tapetum. Так от цей пігмент не зникав. Напоївши кота рідиною, що знебарвлює кров, та виконавши над ним ще деякі маніпуляції, я дав йому опію й поклав разом з подушкою, де він спав, на мій апарат. І коли все його тіло зблякло й, нарешті, зовсім зникло, ці дві маленькі цяточки в очАх таки залишилися.
— Дивно.
— Цього я пояснити не можу. Кіт, звичайно, був забинтований та перев’язаний, і я не боявся, що він утече. Але, прокинувшись, коли його тіло ще трохи було видимим, він рознявчався жалісно, і тут хтось постукав до мене в двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я роблю вівісекцію. Вона вічно бувала п’яна і тільки цього кота й мала на білому світі. Я схопив хлороформ, дав понюхати його тварині й одчинив двері. “Я, здається, чула нявчання кота. Чи це не мій?” — спитала вона. Я дуже чемно відповів, що ніякого кота тут нема. Стару це не зовсім переконало, і вона все намагалась зазирнути в кімнату. Безперечно, вигляд кімнати здивував її: голі стіни, вікна без завіс, розкладне ліжко, стугонить газовий двигун, мерехтять якісь світлі цятки, а в повітрі — легкий запах хлороформу. Нарешті вона заспокоїлась і пішла.
— Скільки часу відібрала у вас ця операція? — спитав Кемп.
— Кіт?.. Години три-чотири. Останніми зникли кістки, сухожилки, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникала, як я казав, тільки та стійка речовина на райдужній оболонці.
