Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
Вона переступила поріг, стала і перехрестилася до ікон.
— Слава Богу!..
Юр поставив чайника на стіл і витер ганчіркою руки.
— Навіки! — буркнув він.
— Дивлюся, ні світ ні зоря... а з бовдура вже куриться! Зібрався кудись, чи що?
— Та... не спиться! Присядьте.
Стукаючи ціпком по долівці, баба прошкандибала до столу й умостилася на ослоні.
— Ну й що, — сказала вона, озираючись по світлиці, — як тобі живеться, сину, вдома? Не страшно часом, га?
Він скоса зиркнув на неї.
— А вам?
— Лячно якось! Що за дня, що поночі — така тиша стоїть, хоч у бубон бий! Вийдеш на обійстя, подивишся... ні лялечки не видно!
— То ж бо й воно! — кивнув Юр.
— І ввесь час вдається, ніби ще трохи — і хтось прийде! А хто ж воно вже прийде до тебе...
Юр узяв здорового сточеного ножа і почав краяти буханку.
— Господь милостивий!.. — буркнув він, лаштуючи мазанки. — Поснідаєте зі мною?
— Хіба за кумпанію! Приходила отеє дівчина з-за річки та занесла мені молока... — Баба взяла мазанку й, одкусивши, стала кутуляти. — В Багрія був?
— А певно!
— І про що ж ви з ним балакали?
Юр відпив із кварти.
— Це такий клубок, що знаскоку й не розплутаєш! Хтось доніс на діда... коли він прийшов до хати, на нього вже пантрували, розумієте?
— І сей комуняка не сказав тобі, хто?..
— Він до цього діла рук не докладав! — Юр знову відпив ковток і посміхнувся. — Аби знав, то розповів би...
Баба дивилася на нього, держачи в руці надгризену мазанку.
— Послухай... то ти ще нічого й не знаєш, еге?!
— Про що?
— Він же ж умер... Увечері Богу духа оддав — ти, певне, остатній, хто його бачив живцем!
— Звідки це... відомо?
— А дівка ж тая приносила молоко та казала... Сусіда, каже, заглянув у двір... а він як сидів під яблунею, так і закляк!
Юр довго мовчав, дивлячись у вікно, де чорніло розмите хмар’я.
— Туди йому й дорога, псові!.. — нарешті процідив він...
ГЛОСАРІЙ. В чистім полі козаченько сивим конем грає, сивим конем грає, шабелькою висяває. Голівонько ж моя козацькая! Де б мені тебе не зложити, аби тільки слави молодецької зажити! В того козаченька троє побратимів: на лівім плечі ясен сокіл киче, на правім плечі білий кречет квиче, поперед коня сірий вовчик гуляє, сірий вовчик гуляє, доріженьку вивіряє. Сило ж моя молодецькая! Де б мені тебе не збувати, аби тільки забавоньки лицарської зазнати! В чистім полі білий камінь лежить, од того каміня три дороги біжить. Став козаченько до того каміня під’їжджати, став до свого коника такими словами промовляти: «Ой коню ж мій, коню! В яку ж сторону путь-доріженьку ми з тобою повернемо? О ліву руч поїдемо — нічого не здобудемо. О праву руч поїдемо — все збудемо. Просто себе поїдемо — голівоньку згубимо...»
... але хіба ж напишеш, який туман стояв над Тікичем, коли ти спускався в діл і бачив греблю, містечко потойбіч ставка і повінь, яка бурхала в долині? Хіба ж змалюєш словами, як пливла за течією мокра ніздрювата крига і віяв тугий весняний вітер, у якому головною нотою бринів запах пробудженого дерева? Хіба ж розкажеш, як ішов середмістям і душа раділа й співала, повторюючи оті магічні рядки про весну, що поналивалася в чарки сріблисті й червоні, про весну, яка дзвонила в ста фортепіянах і ячала сотнею скрипок, про весну, яка горіла, немов закохане дівча? Мабуть, я скидався тоді на п’яного чи принаймні добряче ошелешеного мішком, бо Чумак, балакаючи по телефону, зачудовано зиркав на мене, а коли ми нарешті вийшли з редакції, раптом торкнув за лікоть.
— Послухай, друже... в тебе наче температура чи що?
Я блаженно посміхнувся.
— Це все вірші!
— Які?!
— Ну, того ж... Антонича! Я оце тиждень у школу не ходив та все читав оту книжку!
Чумак підняв брови.
— Дивно! Мені цей поет, звичайно, подобається, але щоб аж отак...
— Розумієте, — я збив шапку на потилицю й подивився у небо, — цей чоловік висловив те, що я почував сам і точнісінько в тих же образах, які й мені спадали на думку... але він подав усе це в такому світлі — аж подих перехоплює, коли читаєш!
— Геній, — помовчавши, сказав Чумак, — вміє бачити зворотній, містичний бік речей!
— Антонич був хрущем і жив колись на вишнях... — я щасливо засміявся. — Всі ми хрущі на вишнях, які посадив Господь!
Ми дійшли до майдану й завернули у парк. На алеях лежало торішнє листя, з дерев капотіло, але в повітрі так пахло молодими бруньками, що мене знову пійняла п’янка безпричинна радість.
— Що ти збираєшся робити після закінчення школи?
— Не знаю... вступати, напевне!
— Куди?
— В університет... на журналістику, напевне! — Я нерішуче спинився. — Це саме... ну... я оце хтів у вас запитати...
— Про що?
— Ну, того разу ми почали про це балакать... Чому вони так бояться оцього слова — Україна? Он і Поліщук про якийсь нездоровий дух казав, і в школі те саме товчуть... Хіба ж писати про свою землю — це націоналізм? І взагалі, що воно таке — націоналізм?
Чумак глянув на мене крізь окуляри.
— Ти пам’ятаєш, чим закінчується отой вірш Симоненка? — раптом поспитався він.
— Який?
— Про Україну!
— Ну... я його й напам’ять знаю!
— І чим же?
— голосно продекламував я.
Чумак замислено кивнув.
— Оце зараз і називається націоналізмом! Утямив?
— Ні хріна не врубаюся! — голосно вигукнув я. — А чого се так?
— Цікавитися історією свого народу, любити свою землю, почувати себе відповідальним за все, що робиться на ній, протестувати проти поширення русифікації, розвивати свою культуру, бути готовим життя своє віддати за Україну — все це на сьогодні кваліфікується як український буржуазний націоналізм! Запитання?
Я стояв, роззявивши рота, й не знав, що сказать.
— Але... — нарешті отямивсь я, —... але ж у цьому немає нічого поганого! То чому ж...
— А тому що партія знехтувала заповітами Леніна! — гаряче сказав Чумак. — Зараз усе робиться для того, щоб ліквідувати українську мову і в перспективі з усіх націй створити такий конгломерат, який зветься радянський народ! А кожного, хто виступить проти цього, називають націоналістом... розумієш?
— Ну, — сказав я, чухаючи потилицю, — значить, і я тоді націоналіст! Але яке ж вони мають право оце таке чинити?
Чумак скоса глянув на мене.
— От за ці слова, — тихо сказав він, — останім часом засуджено вже кілька десятків людей!
— Ну?! — не повірив я.
Він поставив портфеля на лавочку й добув звідти грубу картонну теку.
— Візьми! — сказав він. — Я довго вагався, чи давати тобі цю річ... але бачу, ти все одно на неї десь натрапиш!
— А що се?
— Цей твір зветься «Інтернаціоналізм чи русифікація»... Гадаю, ти вже доросла людина й повинен знати правду! Але нікому не показуй, бо за це — тюрма... второпав?
Я взяв теку і сховав за пазуху, із захватом почуваючи, ніби ховаю туди бомбу. Я не знав, що тої миті ступив на дорогу, з якої вже не буде вороття; не знав, що лінія моєї долі від того дня піде карколомним зиґзаґом, який врешті-решт підведе мене до тої межі, за якою починається смерть; не знав, що це один із тих переломних моментів, коли вирішується ціле життя...
... глухий уривчастий стукіт. Він тихо, але напрочуд виразно пролунав у тиші, яка на мить зависла у світлиці, й баба Лепестина од несподіванки аж стрепенулася.
— Ти чуєш?
Юр стенув плечима.
— А що я йому зроблю! Хай стукає собі, як уже внадилося...
— Ой се ж лихий знак, сину! Скільки моєї пам’яти, все воно про якесь горе сповіщало!..
