Меч Арея - Білик Іван Іванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
В Києвому городі ворота стояли навстіж, і хлопці здалеку позирали на них. Тільки коли за Діброву над горою Дитинкою сіло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у літі, хлопці почали збиратися біля полудневої засіки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим — до Хрещатику. Перегодя з'явилося кілька киянок, і парубки з'юрмилися коло них. Народу більшало й більшало, приходили й з Можів Ловчих, і з Берестового, й з-за Дніпра, з земель сіврських — Дарниці, Броварів, Княжичів, що були віддавен під рукою київського князя. Разів зо три в юрбі промайнули знайомі обличчя білогородських смердів, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих воріт.
Уже зайнялись перші вогнища й пішов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кішку на вогні спалили, а Людотиної дівчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тоді годі буде її впізнати в юрмиську.
Та вона з'явилася. Була ще гарніша, ніж торік, і Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усіх боків?
Дівчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолі, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилиці широким мідним кільцем, а вінок тримала й досі в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревіє, почав штовхати його ліктем, але той лише відбивавсь од Лоська.
— Речи: «Купало ся в Дніпрі скупало...» Речи!
Киянка й не дивилася в його бік, уся її увага була прикута до гамірного корогоду, що вже визміювавсь після врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота підбіг до неї в ту мить, коли дівчина рушила до гурту, й обізвався неслухняним язиком:
— «Купало ся в Дніпрі скупало, чоло си вінком уквітчало, віночком та ще...» — Далі все вилетіло з голови, й він стояв, і дивився на дівчину, й не тямив, що має робити.
Дівчина зашарілася й опустила вічі долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюці, й Людота вже чекав одкоша чи насмішки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:
— Тебе як гукають?
Хлопець проказав протягло:
— Людо-ота.
— А мене Славка.
— Ти киянка єси?
— Киянка єсмь.
— А я тебе знаю, — вже трохи посміливішав отрок. — Того літа на Купала...
— І я-м тебе виділа. Звідкуду єси?
— З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе ніде не було.
— Була-м у городі. Не пускають мене за засіки.
— Що ради?
— Робота...
— Що ти чиниш?
— Усе: й пряду, й тчу, й так...
— Багато роботи?
— Вельми.
— А грати підеш зі мною? Сьогодні Купала.
Вони побралися за руки й побігли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дівчата й хлопці, половившись у довгий корогід, визміювалися між кількома багаттями й співали купальних пісень. Людота вхопився за крайню дівчину, й вони зі Славкою помчали. Дівчина сміялася, її вічі вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на неї, й серце йому поймалось невимовною радістю. Чи думав він, що найкраща в усьому Києвому городі, в цілому світі найкраща дівчина піде з ним до гри! Він кружляв, і тяг за собою Славку, й подумки обіцяв дати ясному Купалові все, що б той не забажав.
— Держись! — кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усі боки.
Й вона радісно відгукувалася:
— Держусь!
Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою річкою, ще більше вогнище, й отаман корогоду потяг усіх із кручі додолу. Знявся несамовитий вереск, і виляск, і басовите гигикання, зміїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прірву, й од реготу, не можна було нічого почути, та ніхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою. Збігаючи зі стрімкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тільки вдвох із Славкою. Вже коли круча кінчалась, дівчина так шалено бігла в темряві, що, спіткнувшись, упала просто в обійми хлопцеві.
Вони так і застигли, самі в чорноті ночі, радісні, й перелякані, й без міри щасливі.
— Ти чого? — сказала дівчина й випручалась.
— Нічого.
Людота взяв її за гарячу руку й пошкріб дівчині пальцями долоню. То вже був усім відомий знак, і Славка спробувала висмикнути руку.
— Ти що мене деремезиш?
Людота мовчав.
— Якщо рікти-ймеш, що любиш мене, то...
— То й що?
— То лжа є! — підвищила голос дівчина. , Ковальчук сказав:
— А таки ж люблю.
Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальців, які й досі деремезили їй гарячу спітнілу долоню, й промовила:
— І я тебе люблю. Ще з того літа запав єси мені в душу.
— Й ти-с мені запала з того літа, — визнав хлопець і цмокнув її в щоку. Дівчина сахнулась:
— А се що ради?
— Підеш за мною? — замість відповіді, спитав він.
Славка глибоко зітхнула:
— Мене за тебе не пустять.
— Хто?
— Хто?.. Й княгиня, й князь... і...
— Хіба вітця не маєш?
— Маю.
Вони помовчали, тоді Людота сказав:
— А я тебе вмикну.
Вона знову зітхнула.
— Сам не схочеш.
— А то що ради?
— Бо я...
Вона зайшлася гірким плачем і плакала довго й невтішно. Нарешті трохи вгамувалась.
— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?
— Смерд! — гордовито відповів хлопець.
— А я-м... челядниця. Роба. Зумів єси?
— Ні! — вперто відповів хлопець. — Умикну тебе, й годі.
Й потяг далі, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало світло великих купальних вогнищ. Він увесь тремтів, і дівчина теж тремтіла, це він одчував, міцно тримаючи її гарячу руку в своїй руці...
З неба капали зорі, великі й рясні, Людоті навіть здавалося, що він чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нічного неба. Він дививсь угору й намагався думати про ті зорі, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозуміле, аж робилось лячно й моторошно на душі, й він повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Від самого сього душу поймало тепло й радість, і не хотілося думати про таємничі холодні зорі й про те, що буде взавтра, коли кінчиться коротка, найкоротша в літі купальна ніч.
— Заснула-с? — тихо спитав Людота.
Й дівчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:
— Он зоря покотилася. Видиш?
— Виджу.
— Пощо воно є так, що й людина зорить і на небі зорі?
— То вічі русинів, що відійшли в ірій.
— А вірій на небі?
— На небі.
— Й ті люди видять нас?
— Мабути.
— Страшно.
— Що ради?
— Бо то суть нави.
— Нави не страшні. Страшні перевертні, вовкулаки й упирі. Ті, що на небі, не страшні.
— Однаково страшно, — мовила дівчина й довірливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них ішли дві тіні, й вони внишкли. Славка почала шепотіти якісь відвороти, але тіні виявилися хлопцем і дівчиною. Хлопець той казав:
— Умикну, ось видіти-ймеш.
А дівчина застерігала:
— Отець ноги тобі переламне.
— Хай ламне, однаково вмикну.
Й пройшли далі.
— Ти не страхаєшся? — спитала Славка.
— Ні. Хоч нехай там що. Забіжімо кудись. У Дерева, чи в Сівер, чи на Луги.
— Лугарі обітні: не водять жін.
— Тоді підемо на Дунай або в Галицькі гори.
Славка не відповіла. Він устав і потяг її за руку:
— Ходімо.
— Куди? В Галицькі гори?
Людота засміявся:
— Ні, ще не в гори. Ходімо до гурту.
Вони збігли до річки, яка тихо дзюрчала в пітьмі, тоді побралися берегом угору, де блискали вогні. Коло багаття з сього боку сидів сивий дід у старій ягнячій гуньці й грав на восьмиструнні гуслі, сам собі приспівуючи. Поряд сиділо й стояло душ із двадцять юнаків і юнок. Дівчата були простоволосі, й Славка тільки тепер схаменулась:
— А мій вінок?
