Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Ледве розтулюю губи, щоб перепитати. Слова, наче з льоду, ледве не примерзають до губ:
— Вони ж… неживі? І що значить «друзі по нещастю»?
Інна дивиться просто в очі. Холодно і безжально:
— Вони — мертві. Чуєш, мала! МЕРТВІ! Але не хочуть цього визнавати, звідси й дрібне злодійство та усякі капості.
Тоді раптом хапає мене за руку, де у мене браслет і криво посміхається:
— Ось які «друзі по нещастю»! З тих, що зазирали за край, мала!
Мені таке пояснення аж ніяк не подобається, як і слова про «друзів по нещастю». Хто її просить колупатися в моїй душі? І тому відразу стаю на бік скривджених. Висмикую руку.
— Але ж вони тільки діти! Чуєш? Діти, яким теж хочеться морозива чи цяцьку.
— Ахтунг, мала, вони — мертві, неупокоєні душі, тому й не-бе-з-пе-ч-ні, — карбуючи склади промовляє Інна. Вона нервує. Бо чогось пішла проти улюбленого правила, що завжди краще залишатися осторонь. — Їх ніхто — чуєш, мала? — ніхто не любить. Навіть вона їх не любить.
— Вона? Хто вона? — перепитую, хоча, здається, починаю здогадуватися.
— Умгу! Ти — розумниця, май діар! Здогадалася, по очах видно! Бо яка з дітлахів користь?
— Авжеж, Інно, ні тобі служники, ні товариші, ні прихвосні, — продовжую трішки насмішкувато, бо спочатку ніби сприймала її байку цілком серйозно.
Інна ривком підіймається зі стільця. Стілець падає. Я її, схоже, таки допекла.
— Знаєш, мала, діти непоганими служками бувають, коли збагнути, чим платити за працю. І гроші тут не мають вирішального значення. Все набагато простіше. Трималася б ти від цієї халепи якнайдалі, бо таки не маєш ще однієї голови про запас. Ше-ет! Але якщо випадково маєш, то вже зараз пристав, бо ця теперішня, схоже, геть не варить!
— Інно… Я — не мала! Мене Русланою звати. І це не тільки моя історія. У неї чомусь, випадково наче, вплутали мого… знайомого. А ще, не вірю я в потерчат. Ти вже вибач. Вірю в дурисвітів дорослих, а в потерчат — ні!
— Руслано, ти — дуреписько! Якщо чогось не бачив, то це зовсім не означає, що його немає, йес? — переконано каже Інна. — Той твій знайомий хоч вартує таких зусиль?
І що сказати? Червоніти, мов закохана школярка, і запевняти, що тут геть інше? Він мені не подобається як чоловік, але бувають і гірші за нього люди? Та й не чекає вона моєї відповіді. Схоже, ТО РИТОРИЧНЕ! Гроші за каву залишає на столі, хоча могла б не заплативши піти. Ніхто б не затримав. За напій довелося б розплачуватися мені чи офіціантці, якби я вирішила скористатися поганим прикладом. Останнє навряд чи: у мене не вийшов би подібний фокус. Хай він і не дуже хитрий, але ж практика тут потрібна, як і в будь-чому.
Розплачуюсь теж за своє замовлення і кваплюся додому. Бо незабаром має повернутися Олег. Йому ще не вистачало перейматися тим, куди встигла заподітися гостя. А може, він би й втішився з того? Та я не стану перевіряти. Бо Інна надто багато мені наговорила, і є про що подумати!
Олег
Хай йому грець, у цьому клятому будинку стіни, певно, із картону! Хіба тут нормально поговориш?! А ви намагалися комусь пошепки повідомити, що його варто вбити? І як, справляло враження? І якого було так різко шарпати те лихо мале за руку? Точно тепер там синець буде.
— Ну, хай. Заходилася знічев’я прибирати, відшукала теку, зазирнула туди із цікавості. Знаєш, до речі, як таке називається, га, кошеня? Поки зрозуміло. А от якого ти не поклала усе на місце?! Захотіла, щоб і я помилувався?!
Руслана бліда настільки, що її карі очі здаються майже чорними. Але не варто тішитися, що вона мене злякалася і от-от почне розкаюватися.
— До чого тут кошеня?
Від такого питання мимоволі збиваюся із тону. Незлим словом пригадую університетського професора і його лекцію з логіки. Викладач стверджував, що панування міфу щодо різниці між «чоловічою» та «жіночою» логіками — несусвітня дурниця. Логіка — єдина для всіх. Вона або є, або її немає, та й по всьому. Може, той учений життя провів у чоловічому монастирі? Бо з якою логікою підійти до цього нещастя?! Вона ж не може не відчувати, що я ладен вдарити її? Чи хоч словами зробити їй так само боляче, як мені вона зробила своїм вчинком. Це будь-яка ідіотка здатна зрозуміти. І тут запитує хтозна про що. Але що цікаво, серджуся на неї я вже менше. Тому напрошується питання, хто із нас дурень: я чи Руслана?
— «Кошеня», дівчино, — це персонаж з приказки про кішку, яку згубила цікавість, — вже тихіше пояснюю очевидне.
Вона так і не починає виправдовуватися, що не хотіла нічого поганого, що це випадково і ля-ля-ля… До речі, до торбини з компроматом вона не пхалася, тут розуму вистачило. Звісно, моя пастка із тонюсінькою ниткою примітивна, але в таких ситуаціях доволі дієва.
Здається, я розумію, чому її так зацікавила моя реакція щодо цієї теки. Завжди хотів глянути у вічі комусь з прихильниць Євчиного таланту. Лишень глянути, а не перечитувати схвальні відгуки на інтернет-форумах. Тепер маю нагоду: дивися скільки заманеться. Подобається?
— Куховарити трохи вмієш? Може, приготуєш щось, а то я цілий день за кермом. ГОЛОДНИЙ! Я ж поки вмиюся. Потім договоримо, — остання фраза, це щоб вона не надто розслаблялася.
Йду до ванни. Вмитися справді не завадить. У спину лунає:
— Олеже, згодна: я вчинила як сволота. Якщо зможеш — пробач. Але от чим ти кращий? Чому ти так соромишся своєї сестри?
Уважно вивчаю подвір’я. Не те, щоб видовище було захопливе. Особливо у зимових сутінках. Але несила відірватися від підвіконня.
Кроки за спиною майже нечутні. В квартирі немає жіночих капців. Тож вона швендяє босоніж.
— Олеже, той, може, хоч чаю вип’єш? — моє мовчання красномовне. Але вона не втихомирюється. — Збираєшся простояти отак до ранку? Себе жалієш, що от бідний-нещасний? А вранці знову перетворишся на крутого хлопця, який рятуватиме себе і шефа?
— Тобі на руці синця мало?!
Від підвіконня я таки відліпився. Побачимо, хто з нас про це незабаром пошкодує!
— Тобі хіба стало легше, коли довів, що ти сильніший від мене фізично?
Вона навіть не доторкнулася до того синця. Жанна Д’Арк знайшлася на мою голову! Добре, хоч потворна пляма наливається на руці, а не на обличчі. Хай тобі, давно так не психував… Згадую машину, яка раптово заглухла посеред степу, а потім так само раптово завелася. Долонька цього чортеняти на моїх побитих пальцях — біль миттєво відступає. Перелякані очі малої тоді, в офісі. Зрозуміла ж відразу, куди її вплутали, оглашенну дуринду, яка ні до чого, однак зіграла віртуозно…
Прямую на кухню. Пити чай. Справді, що тут вистоїш біля підвіконня?
— Чого вирішила, що Єва — мені сестра? Раптом колишня дівчина?
— Ти не схожий на хлопця, який зберігає трофеї після колишніх дівчат, — говорить сумно. Ми ще й делікатні! Зрозуміло ж, що мало бути: «не схожий на хлопця, у якого може бути така дівчина». А сестер не вибирають… — Єва — талановита художниця, Олеже. Справді талановита…
— Знаєш, я чув не раз, що моя сестра мала певні здібності. Але ти перша кажеш, що вона мала талант.
— Чому «мала»? Хіба мерзотника смерть перетворює на святого? То чому ж із талантом має бути інакше?
— Їж тістечка, їж! Бо для кого я їх купував?
Руслана обережно надкушує ласощі. Очевидно, не дуже любить солодке, але не хоче псувати ледь налагоджене перемир’я? Ні, потайки злизує шоколадну плямку на пальці, на мить мружиться, розтягуючи смакування. Єва теж отак робила, хоч мати і лаяла за це.
Під три чорти! Я ж останнім часом майже не згадував своїх родичів. А тут декілька разів на день.
— Знаєш, її вигнали з трьох гуртків для малювання і я вже не кажу про школу мистецтв… — міцний чай залишає присмак гіркоти. Куховарка із малої не найгірша. Якби мені хто сказав, ще тиждень тому, що я ледь не відлупцюю незнайомку, а потім сповідатимуся перед нею… Ні, не образився б. На дурнів не наображаєшся. — Так, з трьох! Евеліна Дмитрівна — заціни ім’ячко, то матуся розстаралася! Хоча всі завжди кликала малу Євою. Так-от, Євка вперта була. Ії вчать правильно все робити. Ну, там — малювати. А вона… нікого не слухала, робила все по-своєму. А олівці з рук не випускала від року. Так, від року. Її на мене якось залишили: мати до крамниці, батько на роботі. А вона пищить, наче не голодна, не мокра, просто їй сумно, а чим із такою гратися? Мати завжди кричала — не смій Єву чіпати, бо впустиш, заб’єш, боляче зробиш, вона — маленька… Ну, не знав тоді, що робити. От і сунув їй олівець. Замовкла від несподіванки. Поки мама повернулася додому, вона бильце ліжечка розмалювала, книгу, руки…. Звісно, мені влетіло. Потім уже… після всього… мати кляла мене, мовляв, якби не той олівець, може, Євка б не захопилася малюванням.
