Фелікс Австрія - Андрухович Софія (книги онлайн полные версии txt) 📗

Я сполотніла. У роті вмить пересохло так, ніби я щойно прожувала пригорщу паперу. Забігала очима по кімнаті, тоді благально поглянула на Аделю, а вона вже відчиняла дверцята горіхової шафи і вказувала мені рукою: «Якщо хочеш, я скажу, що тебе немає. Хочеш, скажу, що ти на рандці [35] із Хаїмом Шарфом?»

«Нічого не кажи йому, Аделю, — попросила я. — Скажи тільки, що я не вдома».

«Довірся мені», — вона ніжно поцілувала мене в скроню і зачинила двері.

У затхлості шафи мені було недобре. Навалився панічний спогад про човен, яким накрило мене під водою, відрізавши від світу. Не вистачало повітря. Здавалось, легені знову наповнені густою водою з намулом, а рибки лоскочуть шию.

Тоді я почула безтурботний сміх Аделі та глухе бубоніння Йосифа. Аделя, здається, таки сказала йому про Шарфа. Йосиф, як мені видалось, у відповідь понуро замовк.

Вони навіщось увійшли до докторової спальні. Крізь щілину я бачила Йосифа, урочистого, мов на похороні. Він високо тримав голову, на тонкій довгій шиї випирало адамове яблуко. Ну чисто тобі бузько, з раптовою ніжністю подумала я, і здивувалась, навіщо сиджу в шафі.

Але цієї миті Аделя раптом простягнула руки вперед і вгору, притягнула Йосифове обличчя до себе й поцілувала. Він схилився до неї, вигнувся кумедно й безглуздо і несміливо поклав долоні їй на передпліччя. Я не вірила своїм очам. Цього не могло бути. Для цього не було ні підстав, ні передумов. Це не відбувалося.

Щоб переконатись, що мені тільки здається, що я стала жертвою якоїсь химерної витівки чи візуального обману, я прочинила двері шафи і ступила до покою.

«Аделю… але… що ти робиш?» — запитала я крізь шум у голові. Мені хотілось повернути час назад. Я нізащо не лізла б у шафу.

Аделя легенько відсторонила від себе Йосифа і поглянула на мене, грайливо посміхаючись.

«Це був жарт», — сказала вона.

Тоді перевела погляд на юнака, який стояв посеред кімнати, хитаючись, ніби п’яний, і повторила: «Це був такий жарт».

Я вийшла геть і не знаю, що там сталося далі. Я не розмовляла з нею з місяць і навіть пакувала речі, щоб вирушити на службу в родину певного пастора-шваба, до Солотвина. Доктор Анґер, здавалося, все зрозумів і був на моєму боці. З Аделею він поводився суворо та стримано і був дуже, дуже печальний.

А ця єхидна — як вже вона вилася навколо мене, як плазувала! Щось лопотіла про свої легковажні настрої, про жартівливий норов, про те, що нікого не хотіла образити, що навіть і подумати не могла, як така наївна річ може так глибоко когось вразити. Я не хотіла її слухати і не слухала. Відверталась, виходила, накривала голову периною. Свистіла, мугикала, лаялась собі під ніс. Або просто вимикала її голос. Це робиться дуже просто. Не хочеш чути — не чуєш. Не хочеш бачити — не бачиш. І не треба жодного гіпнозу, не треба жодних святих образів.

Не хотіла нічого знати — і не знала.

Тобто знала, все я прекрасно знала. Знала, що я була для неї тільки прислугою, яка виносить за нею ноцник. Дебелою, мужоподібною, з руками, червоними від окропу, понівеченими опіками та порізами; вбраною у старе дрантя прислугою з грубою шкірою обличчя, з низьким голосом і низьким походженням, придатною тільки на те, аби пекти їй струдлі й завужувати в стані сукенки, і чесати волосся, і мастити квітковими оливами. Лиш за нею мали сохнути капрали, студенти й урядники, навіть Хаїм Шарф зі своїми біфокальними лінзами не мав права думати про когось іншого.

Про мене ж думати не міг ніхто. Не мав права студент-медик Йосиф Рідний, улюблений учень її батька, рятівник людності у найближчому майбутті, довготелесий бузько з вухом замість носа, незграбний і пурпуроволиций — та хоч який би був, а не мав жодного права закохатись не в Аделю, а в її прислугу. Не було йому цього дозволено.

Відтоді я більше його не бачила, і з Аделею ми про нього ніколи не говорили. Було зрозуміло, що він поїхав зі Станиславова: у нашому місті неможливо когось не зустріти.

Я залишилась, бо що мала робити.

«Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити…»

Навіть якщо це означає забути про власне життя.

Ну бо як я її залишу, як вона навіть ноцник свій не може винести. До кого вона приходитиме з плачем серед ночі, коли цей хлопуньо з кам’яним серцем, її чоловік, викрешуватиме з неї іскри, як зі своїх цвинтарних ангелів?

Нині вранці, коли Петро вмивався, я випадково злила йому окропу на руки. Він гиркнув, як звір, люто зблиснув очима. Був би мене вбив на місці. Але, зціпивши зуби, розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима.

Коли я невдовзі пішла до саду знімати прання, застала його там. Сидів надутий, як сич, червоними попареними руками скручував цигарку. Я купую йому тютюн і французький папір «Le Griffon» у Гальперна.

«Дивуюсь, чому ти не вилила на мене гарячого лугу», — процідив крізь зуби Петро. Я перехрестилась.

Він, примружившись, курив і стежив, як я знімаю білизну.

«Треба тобі хлопа, Стефо», — сказав нарешті.

Я розвернулась до нього миттєво — думала, розірву. Аж в очах потемніло.

«Хлопа? А може, продаси мене Ернестові Торну до цирку-вар’єте, Петре?»

«Е… — він цвіркнув слиною набік і знову припав до цигарки, що та аж зашкварчала. — До цирку-вар’єте вас треба було б продавати обох з Аделею. Як сестер з одним серцем, шлунком і печінкою на двох».

Я взяла білизну, яка пахла гарячим вітром, і рушила у бік дому.

«А що, Стефо, підемо разом на виставу до Торна? Там, кажуть, співатимуть і танцюватимуть двоє справжніх муринів з Америки, будуть китайські гімнасти і міс Сімона, королева вогню. Підемо?»

Я не відповіла. Мовчки зайшла на кухню. Наладоване вугіллям залізко якраз добре нагрілося.

[12.VIII]

Розділ 8

Як не можу знайти спокою, то завше пораюсь біля кухні: щось ціджу і перетираю, пражу-смажу, варю, начиняю. Коли шкварчить в оливі цибуля, на весь будинок пахне часник, а я наскрізь просякаю запахом готування, на серці відразу стає просторіше — і вже дається далі жити.

Більше світла стає у тому приміщенні всередині мене, де все так захаращено, де стільки лахміття й непотребу, що кроку не ступиш; де я задихаюсь і спотикаюсь у темряві. Скільки ж у мені зайвого, важкого — ноги поламаєш, в’язи скрутиш.

Коли ж гощу своїм їдженням Аделю й Петра чи ще кого — то й сама стаю ароматною, як смажений часник, соковитою і солоною, як полядвиця, гострою, як перець, делікатною, як молочний пудинґ, жирною і ситною, як печена качка. Віддаю себе — і віддала б без лишку. Тільки б їли. Бо як не їдять, то стає тяжко й гірко: не хочуть мене, нехтують.

Не думала, навіщо це роблю, а півночі пекла капуснячки в крухім тісті (такі духмяні, що хотілося їх із пальцями з’їсти), смажила макаґіґі [36], місила тісто на медівник. А в неділю рано-вранці піднялась, умилася зимною водою, заплелась, вдягнула свою майже нову сукню з пишними рукавами і приколола до зачіски маленький велюровий капелюшок, склала гостинці до кошика і поїхала вгору Липовою на своїй «Діані».

Ще стояла темінь — густа, майже нічна. Прохолода бадьорила мене й веселила, як джерельна вода. Хотілось співати, у животі все стискалось від захвату і грайливості.

(Я так поспішала, що забула винести Аделин ноцник!)

Назустріч мені марширували вояки 95-го полку піхоти — музики з інструментами, які у цей застиглий огірковий сезон двічі на тиждень грали в саду Ґізели та в «липах». Поблискувала латунь на гребенях їхніх лакованих шоломів, лунко брязкотіли шпорами важкі чоботи. Один із них — кремезний, бородатий — на цілу вулицю заревів на тромбоні.

«На вашу честь, пані!» — басом гукнув мені вслід.

Я голосно засміялася, так себе цим здивувавши, що мало не впала з ровера. «Мала би сором: кокетувати посеред вулиці», — посварила себе подумки, але так і не могла стерти з лиця посмішку.