Робінзон Крузо - Дефо Даниэль (бесплатные серии книг TXT) 📗
Ступивши на землю, людина рушила до мене з довгим списом у руці, ніби намірялась убити мене. Трохи не дійшовши до мене, вона піднялась на горбок, і я почув невимовно страшний голос. Усе, що я зрозумів, було: «Незважаючи на послані тобі випробування, ти не покаявся, і тепер мусиш померти». І я побачив, як на цьому слові людина піднесла списа, щоб убити мене.
Той, кому доведеться колись читати це оповідання, зрозуміє, що я неспроможний описати, до якої міри вразив мене, цей страшний сон навіть у той час, коли я спав. Не можна також описати, як запав він мені в душу, коли я прокинувся й зрозумів, що це був тільки сон.
Лихо! Моя душа не знала бога: добрі напучення мого батька вивітрились за вісім років безупинного блукання по морях у товаристві з такими самими, як і я, нечестивцями, зовсім байдужими до релігії. Не пригадую, щоб за весь той час моя думка хоч раз звернулась до бога або щоб хоч раз я оглянувся на себе та замислився над своєю поведінкою. На мене найшло якесь моральне запаморочення: у мене не було поривань до добра і не було розуміння-зла. Своєю черствістю, легковажністю та нечестивістю я анітрохи не відрізнявся від найбільш неосвіченого з наших матросів. У небезпеці я анітрохи ке боявся гніву божого і не дякував творцеві за визволення від неї.
Я розповідаю тут про те, що вже давно минуло, і тим легше буде повірити мені, коли я додам, що в мене й на думці не було приписувати всі пережиті мною нещастя караючій руці господній чи припускати, що це була справедлива відплата за мій гріх, за те, що я вчинив наперекір батьковій волі, за мої теперішні тяжкі провини, чи що це взагалі була покара за все моє неправедне життя. Коли я подався у ризиковане плавання вздовж пустельних берегів Африки, я й не думав про те, що станеться зі мною, я не просив бога чи провидіння скерувати мене на правдиву путь або визволити з небезпеки, яка загрожувала мені звідусіль — і від хижих звірів, і від жорстоких дикунів.
Я не думав про бога й провидіння і діяв, як нерозумна тварина, керуючись природним інстинктом, слухаючись тільки голосу здорового глузду, хоч навряд чи це можна назвати здоровим глуздом.
Коли в морі мене врятував і взяв на борт корабля португальський капітан, який поставився до мене дуже щиро, вчинив зі мною чесно й справедливо і став моїм благодійником, — навіть тоді почуття вдячності не заговорило в мені. Коли я знову зазнав аварії і, ледве не втонувши, опинився на цьому острові, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Я тільки часто говорив самому собі, що я нещасна істота і родився, на довічне нещастя.
Щоправда, коли я ступив на берег цього острова, коли зрозумів, що вся команда нашого корабля потонула і тільки я врятувався, мене обійняв якийсь захват, якийсь душевний порив, що з божою допомогою міг би перетворитись на справжнє почуття вдячності. Та цей порив скінчився, якщо можна так висловитися, звичайною тваринною радістю. Він не викликав ні міркувань про надзвичайну доброту руки, що відзначила мене й врятувала, коли всі загинули, ні запитання, чому провидіння було таким милосердним саме до мене. Моя радість була звичайною радістю, яку відчуває кожний моряк, вибравшись здоровим на берег після корабельної аварії, тією радістю, яку він топить у першій же чарці вина, а потім забуває… І так я жив весь час до цієї хвилини.
Навіть Пізніше, коли, добре поміркувавши, я усвідомив своє становище — те, що мене викинуто на цей жахливий острів, мою цілковиту самотність без будь-якої змоги спілкуватися з людьми, без надії на порятунок, — навіть і тоді, як тільки з’явилась можливість залишитись живим і не вмерти з голоду, моє горе як рукою зняло: я заспокоївся, почав працювати, щоб задовольнити свої щоденні потреби й зберегти своє життя, а якщо інколи й журився за свого долю, то найменше вбачав у ній Небесну кару, перст божий. Такі думки дуже рідко спадали мені в голову.
Проростання зерна, як це зазначено в моєму щоденнику, справило на мене деяке враження, і, поки я пояснював його собі чудом, побожні думки не залишали мене. Та як тільки думка про чудо відлетіла, відлетів, як я вже про це розповідав, і мій побожний настрій.
Навіть землетрус, — хоч у природі немає грізнішого явища, що безпосередніше показувало б невидиму вищу силу, бо лише вона одна може керувати такими явищами, — навіть землетрус не справив на мене тривалого впливу. Минули перші хвилини переляку — згладилось у пам’яті й перше враження. Я не думав ні про бога, ні про суд божий; у нещастях, що трапились зі мною, я так мало бачив караючу руку, наче я був не жалюгідною, самотньою істотою, а найщасливішою людиною в світі.
Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі переді мною дуже яскраво, — тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем недуги, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, сумління, яке так довго спало в мені, прокинулось. Я став гірко докоряти собі за минуле; я зрозумів, що своєю безприкладною хибною поведінкою сам накликав на себе гнів божий і що безприкладні удари долі були мені лише справедливою відплатою.
Такі думки особливо мучили мене другого й третього дня моєї хвороби; і в гарячці, під дією жорстоких мук сумління, з уст моїх виривалися слова, схожі на молитву, хоч навряд чи їх можна було назвати молитвою. В них не виражалось ні бажань, ні надій; то скоріше був голос сліпого страху та відчаю. Думки мої плутались, я тяжко винуватив себе; а жах смерті в моєму нещасному становищі запаморочував мені голову новими передчуттями, і я, вкрай збентежений, сам не знав, що говорив мій язик. То були скоріше такі вигуки, Як-от: «Господи, який я нещасний! Якщо я розхворіюсь, то помру, бо ніхто мені не допоможе! Боже, що зі мною буде?» З моїх очей полились рясні сльози, і довго потім я не міг вимовити ні слова.
Тут мені згадалися добрі батькові поради та його пророкування, наведені на початку моєї оповіді, а саме, що, коли я не відмовлюсь від свого безумного заміру, то на мені не буде благословення божого; настане час, коли я шкодуватиму, що знехтував його пораду, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити сподіяне зло. Я згадав ці слова і вголос сказав: «Ось коли справджуються слова мого любого батька! Кара божа спіткала мене,-і немає кому допомогти мені або вислухати мене! Я не послухав голосу провидіння, яке ласкаво поставило мене в такі умови чи життєві обставини, де я міг бути щасливим і спокійним. Але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх оплакувати моє безумство, а тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені перші кроки. А тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу, — боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша молитва, якщо тільки я можу назвати її так, за багато, багато років.
Але вертаюсь до щоденника.
28 червня. Сон мене трохи відсвіжив, і я устав, відчувши, що напад пропасниці зовсім минув; і хоч сновидіння нагнало на мене великого жаху, все ж таки я зміркував, що напад може повторитись наступного дня, і тому вирішив заздалегідь підготуватись, щоб мати на такий випадок все необхідне. Насамперед я наповнив водою велику чотирикутну баклагу й поставив її на стіл недалеко від ліжка; а. щоб позбавити воду тих властивостей, що викликають пропасницю чи застуду, я влив у неї з чверть пінти рому й розколотив. Потім я відрізав козлятини й спік її на вугіллі, але з’їв лише маленький шматок — більше не зміг. Трохи прогулявся, але від слабкості ледь ішов, до того ж на серці в мене було дуже важко від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Смерком повечеряв трьома спеченими в золі черепашачими яйцями. Перед вечерею я помолився, і це, наскільки пригадую, було вперше в моєму житті.
Поївши, знову спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Відійшов недалеко, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось переді мною, рівне та широке. І поки я сидів, ось які думки снувались у моїй голові:
