Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса (полные книги .txt) 📗
Вiн мимрив: «Овес». I далi за текстом, слiд зауважити, що
Алекс угадував не щоразу, тодi Алiса починала звинувачувати його в
тому, що вiн не цiнує рiдної культури, що вiн - блюзнiр
тощо. Матюки так i лiтали пiд час цiєї розмови, як той м'ячик
у досвiдчених тенiсистiв. Це було схоже на терор. Це й було справжнiм
терором, спровокованим пияцтвом. Алiса вмiє дiстати людину. Тим-то
їхня зустрiч не стала поштовхом до мiцної дружби.
Iван тихо пiдлiз до мене. «Ти взагалi знаєш, де Алiса, а що
там Галя?» Я знаю, що друзi мають опiкуватися твоїми справами,
це називається - дружня турбота, але чому вони так часто пристають з такими противними запитаннями. Ви нiколи не замислювалися, чи вам їх не задають? Iван прекрасно знав, що доля Галi мене не обходить, а от я зовсiм не бентежу Алiсу. «Галя викреслила мене зi свого життя, тож я не знаю, що з нею». «Ага. Вона тебе викреслила, а ти не знаєш, що з нею. Цiкаво. Друже, це ти її викреслив, ти жирним маркером викреслив Галю, а тебе викреслила Алiса, чи стерла. Як тобi бiльше до душi. За все треба платити, так?» Я твердо знав, що Алiса мене не вилучала зi свого життя, бо туди мене й не залучала. Я став дорослим, i бiльшiсть речей моя дорослiсть зафарбувала в iншi барви (переважно темних вiдтiнкiв). «Алiса десь за кордоном». «Ну что ей до того, она уже в Варшаве, мы снова говорим на разных языках», Iван вдало iмiтував Висоцького. Алекс криво посмiхався. Слух у нього був чудовий, сторожовий собака. Не можу сказати, що я був у захватi вiд напряму цiєї бесiди. I тут пролунав рятувальний дзвiнок. Чийсь нервовий палець знай тиснув на круглий писок дзвоника. «Мабуть, це Андрiй», - подумав я, згадавши брата.
Андрiй був не один. Вони прийшли цiлою родиною. Андрiй, його дружина Женя та їхнiй чотирирiчний син Назар. Назара було вдягнено в костюм кольору хакi. Вiн був модно вбраний, модно зачесаний, я знав, що все це - цiлковита заслуга Андрiя, Женi завжди було байдуже до зовнiшностi, що чужої, що - i поготiв - своєї. Назар тримав у руках бежевi троянди та немалий пакунок-подарунок. Женя та Андрiй нiчого не тримали в руках. Женя вважала, що дитина має бути сильною та фiзично розвиненою, а Андрiй нiколи не хотiв тягати важких речей, вiн ненавидiв пiдносити торби мамi. Тобто Назар «утрапив».
Женя була сувора, бо працювала в дитячiй хiрургiї. Чи працювала у дитячiй хiрургiї, тому що була сувора. Худа бiлявка, завжди напружена, наче пойнтер на полюваннi, при цьому вона була спокiйна. Такий змiшаний нервово спокiйний тип. Усi неприємностi, людськi скиглення, сум та горе Женя вимiрювала хвилинами перебування у вiддiленнi дитячої хiрургiї. От, наприклад, коли я починав, сподiваючись на її жiноче спiвчуття (тодi я погано знав братову), скiмлити з приводу Алiси, Женя казала: «Три хвилини в дитячiй хiрургiї або на хвилину менше». Будь-яку прикрiсть вона переводила саме в такий вимiр. Помер батькiв батько - «пiвгодини в дитячiй хiрургiї», Андрiєвi зiрвали виставку - «15 хвилин». Улюбленим читвом Женi були книжки про пригоди мерцiв та фахова лiтература для лiкарiв, уже не знаю, що було веселiшим. Колись менi наснилася свiтлина з Жениного бестселера «Рванi рани», на якiй була рука, яку вiдтяло бомбою. На свої руки я не мiг дивитися тиждень. «Не годен дивитися - читай, не розглядаючи картинок», - повчально сказала Женя.
Iз музики вона схвалювала тiльки Баха та Кiркорова. «Як ти можеш любити Баха та Кiркорова водночас?», - питав я. «А що тут такого?», - здивовано поглядала на мене Женя своїми врiвноваженими очима кольору волоських горiхiв. Одягалася вона жахливо. Менi здавалося, що вона носила на собi лантухи. Щоправда, рiзнобарвнi. Сiрi, зеленi, чорнi, iншi сiрi, брунатнi, ще однi сiрi та ще однi брунатнi. Одної днини я чекав її, щоб пiти на виставку Андрiя. I ми туди пiшли. Женя всюди встромляла свого носа, по-хамськи держала себе з галерейниками та спонсорами, облила одну поважну журналiстку червоним вином. А коли я сказав: «Женю, не забувай, будь-ласка, що це виставка твого чоловiка, треба поводитися гiдно, обережно, шануватися», вона вiдповiла: «А я i вбралася в костюм». Вона вбралася
в костюм - це був вияв поваги, гiдної поведiнки та обережностi в Женинiм розумiннi. Вона вбралася в костюм - то й досить iз усiх нас.
У мого небожа були чудовi батьки. Прихована iстеричка - Євгенiя та вiдчайдушний iстерик Андрiй. Назар усвiдомлював, у якому свiтi всi ми живемо. Пам'ятаю, коли вiн малим стояв у дитячому манежi, хитався, булькав щось своє, аж раптом примовк, потiм оглянув нас, дорослих, що святкували його перший рiк народження, i чiтко промовив чи то до нас, чи то до себе: «Люди - блєдi». I скорботно зiтхнув. Усi мов заклякли. Бiльше такого вiн не практикував, але дав нам на здогад, якої вiн думки про людство взагалi та про окремих його представникiв зокрема. «Люди - блєдi». Це - генiально. Це треба внести до всiх Бiблiй та Коранiв, вже не кажучи про конституцiї, абетки та кримiнальнi кодекси.
Андрiй має одну корисну для нього рису характеру. Андрiй вiльно спiлкується, з будь-ким вiн легко розумiється. От уже Алекс заходився вантажити його своїми снами. Не знаю нiкого iн шого, хто б так запам'ятовував свої безцiннi сни i любив ущасливлювати людство переказами про них. Наче тут зiбралися не його друзi, приятелi, а цiла купа клонiв Фройда та Юнґа. Менi теж багато чого сниться, та я не вважаю, що мої сни можуть бути цiкавими iншим. Утiм я - це я, а Алекс - це Алекс. От зараз вiн розповiдає, як цiлу нiч копав ями. «Копав, копав криниченьку». Я втручаюся: «Кому хоч копав?» Алекс звужує очi, але вiдповiдає, що увi снi було невiдомо, кому саме. «Може, ти комусь готуєш пастки?» Ха, я переконаний, що Алекс повсякчас комусь готує пастки. Ось ще свiдчення про Алекса.
Подейкують, що Алекса розшукують, що вiн щось у когось украв або в нього щось украли, тобто «була там якась прикра iсторiя».
Наче Алекс перебуває пiд слiдством, його шукають усi: пожежники, мiлiцiя, власники однiєї приватної фiрми. Себто Алекс - обличчя соцiальної рекламної кампанiї «Розшукуються» за технiчно-фiнансової пiдтримки Мiнiстерства внутрiшнiх справ України. Але я, скажiмо, не розумiю, от що це за пошук такий? Людина не змiнювала паспорта, живе за адресою, що її в ньому вказано, користується автомобiлем, має незмiнюванi права, а її годi знайти, ти диви. Це треба неабияк старатися, аби її не знайти, якщо вона справдi - такий великий крадiй та розбишака. Хитрий такий розшук. Як i сам Алекс. Як i українськi мiлiцiйнi урядники. Усi вони - нiвроку хитруни.
«Ти дуже втомився, коли копав?», - клопочу я. Голос
у мене трохи фальшований. «А ти гадав. Я всю нiч копав, а
от що ти робив?» Напевне, вiн думає, що я закопував викопанi ним ями, ускладнював його чесну працю, де там. «Я всю нiч вибирав квiти для похорону, але мене нiчого не влаштовувало». «Кому на похорон?», - зацiкавився Алекс. Я пропустив його запитання. Гарно би було сказати: тобi, але, як на мене, трохи дрiб'язково. «Я роздивлявся живi квiти, штучнi квiти, менi пропонували рiзнi варiанти, але менi нiчого не подобалося». Назар зауважив: «Це, мабуть, тобi на поховання, Лесе, iнакше було би байдуже, якi саме квiти. Бабуся завжди каже: роби, як для себе. Тобто роби сумлiнно. Собi хочеться гарненьких квiточок». Дякую, «добрий» хлопчик. Я киваю Андрiєвi на сина. Андрiй дивиться на мене дещо поблажливо.
Женя каже, що не вбачає тут жодного клопоту (з усього видно, що це не тягне навiть на пiвхвилини в дитячiй хiрургiї), «от чого ти стiльки вовтузився? треба було вiдразу брати жовтi квiти, вибрав би i далi спав спокiйно». Радикальна Женя, для неї не iснує проблеми вибору. Андрiй - яскрава картинка, що її вона прикнопила до себе. Я бачив, вона всюди в їхнiй хатi кнопить малюнки Андрiя та Назара. Вона - непорушна стiна, а вони - яскравi малюнки. Малюнки треба надiйно крiпити до стiни, i все буде добре, от така проста формула. Якби я мiг жити та зважуватися на вибiр так просто. «А ти втомився?», - мовби без пiдтексту цiкавиться Алекс. Звiсна рiч, що я втомився - цiлу нiч невiдомо кому на поховання вибирати квiти, до того ж так i не вибрати. «Може, це й на краще, що не вибрав…», - мiстично каже Яна. Вона дуже добра людина. Без лапок. Дуже добра.
