Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗

Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Ну й занудний ти співачок, — Редька подивилася на нього трохи співчутливо.

Хазяїн підійшов до клітки, запхав межи пруття свої товсті круглі пальці й сипнув туди сушених мух:

— Хіндус кол зіс бьорд «пі кахан». Іт мінз «вер’з май лав».

— Це різновид місцевої зозулі. Англійці на неї кажуть brainfever bird, — Дордже теж підійшов до клітки. Від спеки волосся і сорочка на ньому злиплися, а обличчя огорнула сонна апатія. — Артист із нього справді ніякий… Але ти йому сподобалась. Мабуть, щось хоче тобі сказати.

— Ага. Про тебе. Що ти слабий на голову. Ба, як шерсть поприлипала, — Редька поворушила чорні пасма його волосся, — точно що мозкова гарячка.

Не звертаючи уваги на її спроби хоч трохи покепкувати з нього, Дордже позіхнув:

— У Бенгалі їх зовуть іще інакше. «Чок гело» — «пропали мої очі».

— Добре шо не вуха… — пробурчала Редька, згадавши базарну відьму. Відійшла від клітки, сіла на пластмасовий стілець і з викликом відкрила хазяйським ключем не вельми охолоджену пляшку пива. Господар на це тільки вдячно посміхнувся — видно, цей спосіб відкриття був тут до цього невідомим.

— Пий здорова. — Дордже знесилено сів поряд, просто на землю, спершись головою об наплічники. — У Каббалі: якщо птахи співають, значить, душа покидає Гаф.

— Га?

— Ну, відділяється від Адама Кадмона. А коли вони перестануть співати — значить всі душі вичерпані й гряде Судний День.

— Ага. А он гряде автобус. А — нє, курва — вантажівка.

Вантажівка проїхала, здійнявши куряву й залишивши шлейф сільскогосподарського міазму. — Зі свинями. Чи гімном. Однаково корисно.

Тут на зупинку підійшов дядько з вусами, в штанах із золотою галочкою «Аrmani», з татуйованим драконом на плечі. Подібні татуювання, тільки бажано на дупах, кілька років тому любили робити собі європейські дєвочки. Правда, більше вони схилялись до «попиних ріг», нижче куприка: метелики, кельтські мотиви, змії («У-у, какая я апасная!»).

— Диви, дядя такий… — кивнула Редька. — Чисто тобі мєсний гуцул. Або циган — ба, яка цепура на шиї.

— Б’юсь об заклад, ота «Махіндра» з наліпленим на дверях орлом-монтаною — його пасія. Тільки щось барахлить, видно, тож він зара дочекається автобуса й поїде по підшипник. А вдома в нього по подвір’ю точно якийсь псисько бігає з виряченими очима. Ти не знаєш, як тут псів називають?

— Нє. Але точно співзвучно з Бровком чи Найдою.

Гуцул тим часом розгладжував вуса і допивав друге велике пиво.

— От за що мені подобаються гуцули і буддисти, — кивнула йому Редька, — що п’ють собі й п’ють. І не вийобуються.

Хазяїн на прохання гуцула-буддиста дістав із холодильника третє пиво. Холодильник називався тематично: «Everest». Правда, букву R заліпили розкладом автобуса.

На розпеченій дорозі закурилося — різнокольоровий автобус-недобиток під’їхав на зупинку. Розхлябані відкриті двері, високочастотна заглушлива арія а-ля індійське кіно без перешкод виривалася на волю. Редька зітхнула:

— Пішли, це наш.

Гірлянди, плакати, яблука, образки, червоні паперові ліхтарики, сині лампочки, штучні квіти — ну чисто тобі тячівський рафік із тернопільського автовокзалу о сьомій ранку, що довезе тебе до Франківська й пересадить на пижик до Ясинів, звідки ти шукатимеш бобік до Драґобрату.

— Ти катаєшся на борді? — доречно поцікавилася Редька.

— Ні, тільки на лижах.

— В Швейцарії, хи-хи?

— В Баварії. Ги-ги.

Вони замовкли, думаючи, либонь, про білі сосиски, Гітлера і брецлі.

— А взагалі я на ці числа мав їхати в Піренеї, дивитися катарські замки.

— Шо за катарські замки?

— Та так. Замки як замки. Просто свідки величної любові й безглуздої жорстокості темних віків. Легенди кажуть, у теперішніх останках Перпетузи колись зберігався священний Ґрааль і спускав звідтам свою благодать на добродіїв. Не знаю… Ґрааль живе там, де у нього вірять. Але катари будували свої замки на вершинах гір — гарний звичай. Мені подобаються старовинні замки і гірські вершини. Тут — два в одному.

— Якщо тебе такі два в одному цікавлять — тобі в Грузію. Там все древніше у кілька разів, ніж у Європі. Церкви на скелях будували, поки твої катари ще замурзані й неписьменні бігали. Грузія — найліпша країна на землі. Обов’язково якось з’їжджу.

— То ти там навіть не була?

— Не твоє сране діло.

Вони якийсь час їхали мовчки. Відтак Редька тихо спитала:

— А де ця твоя… Перпетуза?

18

Пройшло години дві. Автобус і далі горлав писклявим магнітофонним голосом якусь чи то любовну, чи то патріотичну пісню, Редьці на ноги раз по раз накочувався якийсь зашмарований підшипник, а то й акумулятор у зворушливій хустинці — видно, запчастини водій возив із честю, в пасажирському салоні. На частих зупинках застрибували нові й нові люди, школярки з нахабнуватими поглядами, в підкорочених одностроєвих спідницях підсідали до водія, гиготіли з ним, і ще голосніше робили пекельну музику. Одна з них ледь не всадилася на коліна Дордже. Видно, визнала за місцевого. Гірлянда з рожевих пластмасових квітів цвьохала її по голові, але школярці то не заважало. Вона доїдала якісь пересмажені солодощі з рожевого целофанового пакетика, відтак, зім’явши його, викинула через двері геть, в далекі гори і широкі полонини, витерла по-хазяйськи руки об голі ноги, відригнула вдоволено.

З автобуса, що торохтить вузькою дорогою на карколомній висоті, відкриваються як вражаючі краєвиди, так і вся правда життя. На схилах урвищ, по крутих берегах річки, там і сям майоріли пластикові пакети й пачечки всіх природних і неприродних кольорів (людині з поганим зором без окулярів здалось би, що то квіти). Розквітали порожні упаковки від чіпсів, бляшанки від риби, пластмаски від казна-чого.

— Нда. Жлобіна — сутність всюдисуща. Міф про прекрасного дикуна був актуальний років сто назад, коли ше не винайшли пластикових пакетиків. Надіюся, що вище в горах менше насрано… там пакети, може, по 5 разів використовують.

— А може, тому, що на крутосхилах гівно не дуже пристає, його постійно униз зносить. Через те гомо сапієнса так догори і тягне.

— Та щось далеко не кожного гомо сапієнса, слава Богу. Нє, ну але шо ж заставляє людей вичищати-вимивати їх власний двір, а все гамно скидати за його межі?

— Та це просто. Своє обійстя — це як власне тіло, інтимна зона. Тримай сосуд свій у чистоті, хіба не такого тебе у недільній школі вчили?

— Я не ходила в недільну школу. Але в Києві у ліс фіг підеш погуляти тепер. Мало того, що наш ректор продав університетські сади (з понтом, вони нам дорого обходяться — їх доглядати) під елітноє жильйо, так ще й це елітноє жильйо скидає весь свій будівельний мотлох у ті сади й ліси, котрі йому ще поки не продали.

Жевжикуватий дядечко в кросівках, життєрадісній чоловічій спідниці й спортивній кофті, що сидів навпроти них і з цікавістю розглядав кожну їх деталь, зреагував, мабуть, на збуджений тон Редьки, почистив і дав їй мандаринку. Типу, з’їж і заспокойся.

Нігті його були чорними й довгими, пальці сумнівної чистоти, але Редьці вже було на таке наплювати. Вона, власне, і плювала — кісточки в кулак. Органіку — за вікна. Тільки навряд чи тут виросте мандариновий гай.

— Ве ду ю гоу? — запитав чоловічок. Це було пряме питання, найбільш поширене, нарівні з «Ве ар ю фром?» і «Марівана, місте?» Просте і пряме, не те що відповідь на нього. Тому Дордже з Редькою просто невизначено махали руками в бік напрямку руху автобуса. Так, ніби можна було ще направлятися в протилежний бік. (Хоча насправді можна. Тут раз по раз через несприятливий напрямок вітру відміняють рейси крихітних легких літачків, і тоді вас чекає довге валанцання туди-сюди місцевими маршрутками-джипами, вантажівками чи автобусами, обов’язкові тортури високими вокально-інструментальними частотами included.)

— Будеш? — Дордже дістав із кишені куртки пляшку місцевого віскі. — Диви, який закос у дизайні під Джоні Вокера.

— Ага. Бо тут «keep walking» це те, що каже собі кожен підірваний західний і заспаний турист о п’ятій ранку. Потім встає і йде, як воскреслий Лазар, і носії його позіхають і теж ідуть, здобуваючи хазяїну славу героя, а собі десять баксів за день.

Перейти на страницу:

Карпа Ирена читать все книги автора по порядку

Карпа Ирена - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Піца «Гімалаї» отзывы

Отзывы читателей о книге Піца «Гімалаї», автор: Карпа Ирена. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*