Маруся - Шкляр Василь (электронная книга TXT) 📗

— Соколине око? — перепитав Мирон, мимоволі згадуючи її прізвище. — Так називається цей камінчик?

— Саме так. Буває ще тигрове око, а це соколине. Чуєш, яке воно тепле?

— Чую.

— Цей оберіг зменшує ризик. Коли почуєш, що він холодний і важчий, тоді стережися.

Соколине око дивилося на нього з долоні, але в тому, що казала Маруся, він не бачив ні забобону, ні якогось чаклунства. Це ж так природно, що подарований тобі камінчик набирає сили оберега, адже він стає часткою твоєї пам’яті й віднині постійно нагадуватиме про того, хто подарував тобі цей оберіг, застерігатиме від небезпеки, спонукаючи бути обачним.

Камінчик мінився на Мироновій долоні золотими прожилками й різнобарвними цяточками. Він був легкий і теплий.

— Я кохаю тебе, — сказав він.

Маруся обняла його, але в її обіймах було більше смутку, ніж пристрасті.

У ній таки було щось од віщунки. Маючи гостре передчуття, Маруся багато чого вгадувала наперед. Мирон у цьому переконався вже наступного ранку, коли надійшла команда готуватися до виступу — 1-й Галицький корпус підтягнувся на свої позиції, завтра вдосвіта мав розпочатися штурм Києва.

Віддаючи розпорядження поручникові Гірняку, Осип Станімір, ніби між іншим, висловив жаль, що повстанці далі з ними не підуть.

— Як… не підуть?

— Наказ головного штабу, — сказав Станімір. — Київ братимуть лише регулярні війська.

Посмикуючи себе за правого вуса, він попросив Мирона, щоб той сам передав це Марусі.

Мирон узяв коня, поїхав. Стояло на погоді, заповідався золотий день, а йому стало так тоскно, що навіть кінь під ним зупинився — так буває, коли вершник засинає або забуває про поводи. Мирон намацав у кишені соколине око — воно було холодним.

Що ближче він під’їжджав до тієї хати, де зупинилася Маруся, серце його важчало. Біля двору Мирон не побачив вартового, зіскочив з коня і зашморгнув повід за стовпець воріт. Не примітивши нікого ні на подвір’ї, ні на ґанку, де минулого разу вартував Василь Матіяш, він подумав, що Маруся знов подалася десь «розважатися».

До повстанського табору Мирон погнав коня галопом, але й там попід лісом не побачив живої душі. Лиш тепер йому майнув здогад, що Маруся раніше за нього дізналася про рішення головного штабу й подалася гуляти на власний розсуд. Подалася до Ангела чи до Зеленого, не попрощавшись… У них там своя війна та своя «дипльоматія».

Він стискав у кишені холодний камінчик, відчуваючи, як новий жаль торкається серця. Мирон зрозумів, що вчора Маруся з ним попрощалася.

Удосвіта, ще о п’ятій ранку, видно, дізнавшись про штурм української армії, червоні першими пішли в контрнаступ. Ударили гармати, луснули в небі шрапнелі, зав’язалася скажена битва по всьому фронту. Найтяжче довелося Запорозькому корпусу — большевики величезними силами притисли його на лінії річки Стугна.

Полковник Володимир Сальський, котрий командував запорожцями, відійшов назад, холоднокровно виждав, поки москалі на радощах забіжать у берегові болота, а тоді вдарив так, що Стугна застогнала, як стогнала вона під час навали татарви, за що й нарекли річку Стугною. Запорожці, розгнівавшись, що спершу довелося відступати, тепер косили ординців з кулеметів, шаткували шаблями, «радімиє» не знали, в яку нору забитися. Дехто кидався в річку, знаходячи там свій останній спочинок, а більшість полягли на березі, — кому судилося висіти, той не втопиться. Нещасних виловлювали у прибережних заростях, в очеретах, шелюжинні; хитріші одразу кидали рушниці в болото й піднімали руки, сподіваючись на полон. Здалося сім тисяч вояків 12-ї совєтської армії.

Самбірська бригада наступала на відтинку між Глевахою та Гнатівкою. Спершу дорога стелилася легко, вони йшли форсованим маршем, а перед Вітою-Поштовою дійшло до рукопашного бою. Станімір подав команду «Багнети!», і це був той момент, коли в тобі кам’яніє кожен м’яз, а нерви натягуються до межі. Вони бринять, натягуються до гострого болю, а потім тріскаються, як кінський волос, ти навіть чуєш цей тріск по всьому тілі й більше собі не належиш. Ти забуваєш вишкіл рукопашного двобою, забуваєш усі хитрі виверти багнетного нападу, забуваєш, коли треба розвернути кріса кольбою до голови ворога так, щоб завдати удару її гострим краєм, — усе це лишається десь там, у попередньому житті, а зараз тобою керує лише дикий інстинкт. Первісний інстинкт боротьби враз поглинає всі думки й почування, і ти готовий, як звір, зубами вп’ястися в горлянку ворога.

Нелюдські крики, стогони, брудна російська лайка в бога-і-душу-мать злилися в суцільний лемент смерті, який то наростав, то раптом завмирав до глухоти, і в німій тиші Мирон бачив перекошені обличчя стрільців, у яких годі було впізнати простодушного Петра Гультайчука чи лагідного Михася Проціва, котрий вижив у «мертвому просторі» гарматного вибуху, уцілів на Замковій Горі у Львові, де він бачив сина Івана Франка, а тепер спіткнувся, упав, опинившись під багнетом здоровенного розлюченого москаля.

Добре, що вони, ці здоровані, вайлуваті, Мирон устиг, устиг, устиг настромити москаля на багнет, і невідомо, що йому сталося і звідки взялася та сила, що Мирон ще сажнів зо п’ять волочив гевала по землі на багнеті, наче хотів його відтягти чимдалі від Михася, поки той прийде до тями.

Після Віти-Поштової було вже легше, хоча гарячий подмух куль ще не раз обпікав Миронові щоки. Вони бігли вижатим полем по білій стерні, де горіла солом’яна скирта, густий жовтий дим заступав дорогу, виїдав уже й так випалені легені, і раптом у Мирона з-під ніг злетіла зграйка горобців, які клювали розсипане у стерні зерно, — війна війною, а життя брало своє. Стрілянина рідшала, на землю сіявся вечір, призахідне сонце, пронизуючи пелену диму, било в очі кривавим блиском.

О восьмій годині вечора вони увійшли до Києва. 8-ма Самбірська бригада зайняла Деміївку, а відтак посіла й товарну станцію, яку галичани називали «вантажевий двірець». Усі колії тут були загромаджені ешелонами з усіляким добром — можна було зодягти, взути й озброїти не один галицький корпус, але ніхто не поривався до того добра. Тільки виставили біля вагонів варту, а стрільці більше товпилися там, де серед інших ешелонів застрягли три большевицькі панцерники. Кортіло роздивитися на ці грізні машинерії, які не змогли вицофатися з Києва й так легко потрапили їм до рук.

Один полонений хохол-большевик з увігнутою всередину пикою, ніби йому кінь наступив копитом на перенісся, пояснив, що це все через комісарів, котрі в паніці підперли панцерники своїми потягами з награбованим золотом. «Ви пошукайте, пошукайте, там хватить по золотій каблучці й часиках на кожного з вас», — підлабузнювалася до галичан ця хитра хохляцька пика, наче сподівалася, що вони візьмуть її до себе в радники. Його вже вели з усіма полоненими годувати нендзю [29], а він усе ще просився перебалакати з паном старшиною.

Пан старшина, якщо мова про команданта 2-го куреня Станіміра, не мав часу на пусті балачки, хоч був у доброму гуморі. Цей день, 30 серпня, видався найсвітлішим у його житті, а завтрашній обіцявся бути ще веселішим. Вони, хоч обсадили Деміївку та вантажевий двірець, ще не бачили справжнього золотоверхого Києва. Завтра, завтра…

Станімір уже падав з ніг, та навіть не думав про сон. Київ у їхніх руках! Комендантом міста призначено полковника Осипа Микитку.

Лише далеко за північ Станімір приліг у станційній кімнаті, щоб передрімати часину, аж тут принесли телеграфічний наказ корпусного штабу. Він повідомляв, що сьогодні, 31 серпня, о дев’ятій годині ранку відбудеться парадний в’їзд Симона Петлюри до Києва. Для зустрічі та віншування Головного Отамана всі бригади 3-го корпусу зобов’язані вислати на головний двірець по одному найліпшому куреню і по одній батареї для формування збірної парадної бригади. Командантом цієї почесної бригади призначається він, сотник Станімір, котрий особисто мусить зголоситися до корпусного штабу.