Твоя дитинка - Ликович Ірися (читать книги без сокращений TXT) 📗
Тодi вона пiдбiгає до нього i, мов дика кiзонька, плигає йому на колiна або опускається до нiг. I тiльки пiсля цього ховається пiд ковдру.
Нарештi вона задуває всi свiчки, крiм однiєї.
- Мишко, я спатиму! - мурличе вона. Бо знає, як вiн любить щоразу її завойовувати.
Вiн, почувши про «спатиму», зазвичай каже:
- Не «пойняв»… А я?
Але в їхньому випадку передбачуванiсть не має значення. Бо в них є гра. Велика гра. I вiн вже бiльше не читає, не пише, не бавиться i не думає. Вiн роздягається. I її вкотре веселить його вигляд. Вiн завжди одягає на нiч лише футболку. Алоїз тодi схожий на карапуза, який загубив трусики. I вона вкотре смiється.
- Ах, ти порося мале! - загрiбає вiн її в обiйми. - Ти з кого смiєшся, малеча? З дядi Алоїза?
- Пусти! Дурень дурний! - пирскає вона.
Але вiн ураз серйознiшає.
- Ти що - образився, - запитує вона, покриваючи цiлунками його плече. - Що я вже не так сказала?
- Нiчого, рiдна. Я просто подумав, що значно старший за тебе. Але я про це не жалкую. А ти?
- А що я? Я теж…
- Ану подивися на мене!
- Що таке?
- Зi скiлькома хлопцями ти була на цьому лiжку?
- О Боже! Що на тебе найшло? У тебе знову параноя?
- Вiдповiдай! Бо менi набридло завжди i в усьому, що стосується тебе, бути енним дядьком, розумiєш?
- Розумiю, дурнику мiй ревнивий… - пiдлещується Нiна, засiваючи цiлунками його обличчя.
- Нi, паскуднице! Не переводь стрiлки. Я, здається, про щось запитав, - бере її за пiдборiддя i дивиться просто в очi. - Менi потрiбна правда! Чуєш?
- Ну… З одним. Це було ще у шкiльнi роки. Вiн був моїм першим коханням.
- I першим партнером?
- Нi.
- Я ж казав тобi, що ти - сучка! А хто був першим?
- А може, досить?
- Нi, не досить. Я - твiй коханий, i маю право знати все.
- Чому ж я тебе не випитую про таке?
- Випитуєш!
- Не випитую! Задрав уже! Я така, яка є. Ти мене таку вибрав! Тепер нiчого нарiкати. Я тебе не тримаю, розумiєш?
Вiн чи не вперше бачить її такою. Вона не пiдтримала гру…
Нiнка вiдвертається до стiни, натягує ковдру на голову i вдає, що дуже хоче спати.
- Рiдна, ти хочеш спати?
- Так. Я втомилася з дороги.
- Поцiлуєш мене на нiч?
- Нi… Просто обiйми мене.
- Але ж, киця, ти знаєш, що я не заспокоюсь…
- Я вже сплю!
Вiн лежить i думає. Вiн не ображається. Поведiнка Нiни здається йому дивною.
«Що трапилося? - думає вiн. - Що я зробив не так?» Але вiдповiдi не знаходить. Вiн чує, як вона нервово сопе i, може, навiть схлипує…
Чому?
Чому?!
Чому?!!
Вiдповiдi нема. Запитати? Але ж вона й так не вiдповiсть.
I тут вiн здогадується, що його найбiльше насторожує. Вона накрилася з головою! Таке бувало тiльки на початку їхнiх стосункiв. «Пам'ятаю, - думалося йому, - як я з неї кепкував, мовляв, спить, як ведмедик у барлозi. А вона насуплювалася i вiдмовчувалася. I тiльки через кiлька мiсяцiв почала спати нормально. I ось тепер знову. Що ж трапилося?».
- Диви, до нас залетiв папуга, - раптом каже вiн.
- Що? Який папуга? - здивовано вистромляє голову Нiнка.
- А он - на стiнi!
- Де?!
- Та от: тiнь вiд свiчки бачиш? Це вiн i є: папуга африканський. Ось крила, дзьоб, а це - чубчик.
- Сам ти папуга, дурень дурний!
А вiн її лише мiцно-премiцно обiймає. Так, щоб кохана вiдчула всi його м'язи. Алоїз легеньким порухом голови вiдгортає покривало, щоб торкнутися її шиї. Чоловiк цiлує її нiжно й гаряче, аби вiдчути, як вона перебирає нiжками.
Але Нiнка лежить нерухомо. Тодi вiн цiлує її плече, щоразу далi вiдгортаючи покривало. I Алоїзовi здається, що вона м'якне, пiддається. Досвiдчений коханець це вiдчуває. Чоловiк перевертає її на спину…
Вона кохається пристрасно, але мовчки. Без слiз. Без запевнянь. Без прохань.
Потому щасливий коханець притискає її до себе, намагаючись заснути. Нiна лежить на його руцi. Вже засинаючи, вiн вiдчуває, як щось мокре й тепле покотилось на його долоню. Але не каже нiчого.
1.14
Хенде хох, кляйне порося!
Ну чому ти хочеш завжди усе зiпсувати? Що за така видатна риса характеру?
Я розумiю, що тобi важко. I не тiльки за мною, але й за звичним середовищем. Але вже так багато часу позаду. Я часто уявляю наше з тобою спiльне життя. Ми будемо багато мандрувати. Їздити Україною.
Ми будемо дивними, не схожими на iнших, i до дiдька творчими. Це має бути щось фантастичне. Не тiльки гармонiя тiлесна й духовна, а й iнтелектуальна. А ти починаєш хникати.
Не треба бути злим. Це найпростiше. Треба бути добрим. А це набагато важче.
Я чекаю ТЕБЕ! Ти розумiєш це чи нi?
Твiй Алоyes.
2.14
До тебе знову прийде сум. Прийде невтiшно, як надходить злива. Ота, котра вже давно нависала, але її вперто нiхто не помiчав.
Ти не радiтимеш новому карнавалу… Ти не танцюватимеш i не пiдстрибуватимеш разом з усiма. Зранку одягатимеш через «не хочу» свiй карнавальний костюм. I оце «не хочу» бахкатиме тебе по головi зливою, яку нiхто не помiчав.
А потiм поплентаєшся за малими на вулицю. Там розкидуватимуть цукерки, танцюватимуть i спiватимуть.
Даруватимуть квiти посеред вулицi й зими. Вродливий чоловiк пiдiйде до тебе й простягне жовтий, поцяцькований чорним, тюльпан.
- Данке… (Дякую…) - усмiхнешся ти.
Але вiдчуєш, що сказала цi слова через силу.
- Вi гайс ду? (Як тебе звати?)
- Еншулдiгунг, iх габе кайне луст цум шпрехен! (Вибачте, я не маю бажання розмовляти).
- О! Вас iст пасiрт? Вiр габен гойте карнавал. Унд зi золлен нiх траурiг зайн, зондерн лустiг. (О! Що трапилося? У нас сьогоднi карнавал i ви маєте бути не сумною, а веселою).
- …
- Я гуд. Фiле шпас. Бiс нексте мал. (Ну гаразд. Хай щастить. До наступного разу).
- Чюс. (Бувайте).
Ти триматимеш в руцi оту жовто-чорну квiтку i тобi чомусь так захочеться плакати.
Навiть почне болiти око.
«Мабуть, продуло», - подумаєш ти i, припинивши збирати з дiтьми цукерки, пiдеш додому.
«Чому? - розмiрковуватимеш ти. - Чому я не радiю, коли iншi веселяться. Що зi мною не так?»
Це все тебе страшенно засмутить, адже на цей карнавал ти чекала пiвмiсяця!
У кiмнатi знiмеш зелену перуку, накладний нiс клоуна i ляжеш. Будеш переповнена кепським настроєм, як твоя торба - цукерками. I вперше тут тебе огорне темний розпач нерозумiння власного смутку.
Лежатимеш нерухомо пiвгодини. I в одну прекрасну мить зрозумiєш, що око вже не болить, i ти цього навiть не помiтила.
Тодi вирiшиш, що не варто пропускати те, на що так довго чекала, i що, можливо, бачиш отаке дiйство востаннє. I якось сумно, нiби аж приречено, знову одягнеш перуку, червоний нiс. Гай-гай, з таким настроєм тiльки клоуном бути…
Вийдеш на вулицю. I чомусь з натовпу одразу винирне отой дядько, який подарував квiтку:
- О, гало! Iх габ дiх гезусхт! Во варст ду? (О, привiт! Я тебе шукав! Де ти була?)
Вiн закрутить тебе в цьому танцi нiмцiв, цукерок i декорацiй. Ти на мить станеш такою ж, як вiн. Бо гарний настрiй, як i поганий, завжди передається.
Але око! Однiєї митi, ти ЗНОВУ зрозумiєш, воно ЗНОВУ тебе дуже! Сильно! Болить! Настрiй вкотре перемiниться…
Знову кiмната i лiжко. Ляжеш i прислухатимешся до себе…
Що сталося?
Звiдки цей стан?
Тодi вирiшиш не вiдкидати свiй сум. Бо смуток, як i щастя, це - стан душi. Чому, коли вже вiн прийшов, не побути з ним? Адже притлумивши його, ти не розв'яжеш проблему, а тiльки заженеш її на дно.
Тодi вирiшиш просто поговорити зi своїм настроєм. Захочеш сама себе запитати:
- Хто ти, дiвчино, що боїшся власного смутку?
Адже по-спражньому живе тiльки той, хто не боїться нiчого. В кого немає страху.
