Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
— Та ну, що ти, Вася, зайве на себе наговорюєш. То життя в тебе таке — робота, діти…
— Я зараз не про себе. Мене ше життя пожаліло, Ірочька. А от із тобою…
— Всьо, Вася, папа, дуже приємно було тебе побачити! — Я здала назад, бо цей театр, де люді в ньом актьори, вже реально почав діставати.
— Я не договорив!!! — проревів Вася з гардеробу, але я впевнено (наскільки могла виражати впевненість моя спина, бо лицем я вже була обернута до дівок, з очима круглими і переляканими, як у персонажа аніме, що какає) сіла за наш столик.
— Он ушол, Карпа, — ніби з того світу долинув голос Василіси.
І одразу почав дзвонити мій телефон. Угадайте, хто дзвонив.
— Ану вийди надвір, я тебе прошу! — пекельно-болівудський Вася не полишав мене.
— Та ні, дякую, іншим разом, дуже дякуємо за вечерю, дівчата переказують вітання, папa!
— Я не договорив, не кидай трубку!!!
— Папa, цьом-цьом!
Пі-пі-пі, — почув Вася, якщо не розчавив свій мобільний в лещатах праведного гніву. Не розчавив. Наярював знову й знову, але я не відповідала. Сиділа і боялася, що Вася тепер мене вб’є. Повішає на пожежній драбині за кусок брандспойта, якого сам ніколи не тримав своїми білими пальцями-сосисками з обручкою на підмізинному.
— Н'да, Карпа, шо ти скажеш. Ми в шоці. — Констатує Василіса.
А Надя уявляє себе музою Стівена Кінга:
— Інтєрєсно, что би било, єслі би он нє ушол…
Вася. на щастя, пішов, а рибу його тільки-но приносять. Так і не встиг він у неї харкнути. Чи сказати про неї щось погане. Рибу порятовано. Тож ми спокійно і вдоволено. хазяйські діти, покинуті батьками посеред великого міста, просимо офіціантку загорнути нам Васіну сьомгу-гриль із собою. Нам же ще в гості йти до поки що бідних молодих дизайнерів. Рибка їм у подарунок — це ж ліпше за шоколадку і навіть за глазуровані сирки.
Наступного дня мені дзвонив переляканий Вова Завадський, в минулому мій вчитель біології в Яремчі, а тепер модний київський ландшафтний дизайнер, кучерявий і нєжний.
— Слухай, дорога, що ти там такого вчора Швонькові наговорила, що він мені дзвонив в істериці просто серед ночі?
— Та нічо… — знизала плечима я. — Так, за життя поговорили. А чого йому тобі було дзвонити?
— Та бо то я дав йому твій номер. Він питав мене, чого я зразу не сказав йому, якою ти стала. Він би тоді не дзвонив.
— Угу.
— …А я йому: ніякою вона не стала! Може, це ти змінився?
— О так, людській еволюції немає меж.
Чи, може, навпаки, вона ходить по колу і скоро ми знову станемо самі знаєте ким. Але спершу зіграємо всі характерні, належні нам, болівудські ролі.
СІМ’Я, ВЕЧЕРЯ…
— Наш тато дупля не ріже, — каже мама про тата, що в цей момент силкується налаштувати тюнер на канал МТV. Найти канал і мене об одинадцятій годині, коли буде. випуск новин. Я там не просто якась зальотна героїня світських хронік, я ті новини веду, ага. "А тато дупля не ріже", — каже мама. Тато, тим не менш, канал знаходить і налаштовує. На другий день. А на третій день я збиралася з цього каналу звільнитися, так що навряд чи вони зможуть застати мене на екрані. Саме через це, мабуть, я поки що не зможу стати справжнім, емоційно виправданим членом родини. Так і сидітиму ночами пелехатим письменником, лякаючись відображення своєї ж пелехатості у вікні, бо ж за вікном тим занехаяний дитячий майданчик, а ви самі знаєте, що на таких майданчиках відбувається у фільмах жахів. Ех, телевізор-телевізор. Бе.
— Щось мене ці новини дістали вже по самі помідори, — показую я чогось на шию. — Остогидло мені бути їх ведучою.
Батьки перестають жувати — дія відбувається якраз під час Різдвяної вечері — і мовчки чекають продовження спічу Пилипа-з-конопель. Пилипом я зараз вискочила буквальним, бо друг мого друга ростить тут-таки, в Яремчі, найкращу високогірну траву на світі, а справжні друзі — це ті, що діляться найкращим. А як батьки люблять накурених дітей — їїї! — бо ж діти в цей час раді поспілкуватися і з гарним апетитом, багато їдять. Отже:
— Та я думаю… може, кулінарне шоу зробити? Таке, дурне, поближче до народу?
— О, це гарно! — каже мама.
— Ну, — погоджується тато. — Як ця, Даша Малахова… Знаєш? Нє? На Інтері.
— Дуже гарна дівчинка, — вставляє мама.
— Ну, як вона мені подобається! — добиває мене тато.
— І вона професійний повар! — мама.
— А звідки ти знаєш? — тато.
— Та бо в неї мама на весіллях закарпатчикам готувала, — авторитетно пояснює мама.
— А вона сама кудись на заробітки їхала, бідна дитина, — жалісно тато.
— В Португалію.
— Нє, в Англію.
— І так вона говорить все — оп, оп… уп… трась, чік! — Тато артистично зображає ці та інші Дашині попискування й прицмокування.
— І голос такий хриплуватий…
— Чимось на тебе схожа!
— Гарна така дівчинка. — Це вже сьогодні звучало, але прозвучить іще раз:
— Дуже гарна.
От, бляха, найшли мені сестру. Та яку там сестру — найшли собі дитину! Іди ти, дівчинко (я, в сенсі), зі своїми новинами, куди очі світять.
Бо потім в них іще йдуть медитації на пальці-сосиски Бориса Бурди, роздуми про сибаритські нахили Макаревича і спосіб нарізання цибулі, не відриваючи ножа, що його застосовує ще якийсь телевізійний зірковий дяпан. Останнього люблять найменше, бо, судячи з його пики, їсти те, що приготувалося на програмі, сам він не сильно любить.
— Так не чесно, — знизує плечима тато.
Добре ще, що мені не розказують, що думає з цього приводу тьотя Слава, наша сусідка. Бо тьотя Слава — вона взагалі безпристрасний колодязь народної мудрості.
— Ой, Лесько, ну шо ти собі думаєш? — казала вона якось моїй мамі. Мама:
— В смислі?
— Ну та шо твоя Ірка так довго заміж не виходить.
— Та не хоче, то й не виходить… — Мама ніколи особливо не висла на мене з цього приводу. Треба віддати їй належне — в Яремчі, де у 22 роки тебе вже вважають безперспективною старою дівкою, тримати євроемансиповані позиції не легко.
— Та бо я тобі можу дати такий відвар, — провадить тьотя Слава, — що якщо дівчина миє ним голову, то точно на цей рік вийде заміж!
— Та нє, дякую… — ввічливо з'їхала мама, — вона сама вирішить.
Ех, мама-мама. Взяла і провтикала моє щастя. Раптом був би в мене чоловік порєдний у норковій шапці?! А так шо? Вкотре і знову forever young. А як інакше вести ці МТV-новини?
Я І МОДА. ЯК МИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ
Боже, як же мені у віці десяти-одинадцяти років хотілося мати фіолетову "юпку-рєзінку" й салатові "лосіни". Плюс білі "красовки" з кислотно-рожевим шнурком на одній нозі й кислотно-зеленим на іншій. Яким це видавалося тоді шиком, якою ультрамодною комбінацією, що вмішувала тебе в омріяний натовп носіїв таких же чудернацьких поєднань, а значить, робила "правильною тьолкою". Почекайте: чи тоді вже була настала епоха "мальвін"? Бо я мала джинси просто "мавін" і через те гірко страждала. Так само як в реальності, замість омріяних фіолетових (ну бодай рожевих!) лосін і салатової рєзінкі в мене й те, й інше було чорним. Бо мама казала: "Худить". А про фіолетове з салатовим казала: "Несмак і сільпо".
Так я собі то й запам'ятала. І дотепер ношу все чорне — чорні чоботи, чорні вузькі джинси, чорний светр на замку, чорну майку, чорну куртку з чорним хутром, чорну біжутерію і чорне волосся. І душа в мене чорна. І таке ж піднебіння. А в чорній-пречорній сумці в мене ховаються салатова футболка й яскраво-фіолетові черевички…
Коротше, як ви вже зрозуміли, чи зрозумієте, кинувши на мене жалісний погляд, я і мода не зустрілися. Хоча чесно намагалися. Призначали побачення, лазили по сайтах VOGUE, просили стилістку Машу пошукати в бутіках для мене щось актуальненьке. Всякчас то не було мого розміру, то футболка, що сподобалася, коштувала, як пів моєї нирки. А нирка мені теж подобалася.
