Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
Серед сих розмов, що потрівали кілька годин і перепліталися горілкою, оповідає Віміна, кінець кінцем застелили стіл і принесли обід, до котрого запрошено і його, і потім довго пили, аж доки прийшла пора відправляти послів: одного татарського, другого донських козаків, і гетьман відпустив Віміну, двічі випивши добрим вином за щасливі успіхи венецької зброї. Роспитувавши старшин Віміна довідався, що татарський посол приїздив з подякою хана за козацьку поміч в експедиції на Черкесів, а Донці приїздили потвердити своє брацтво з Запорозьким військом і заручитися його протекцією (про се посольство буде мова далі).
Потім Віміна мав ще другу авдієнцію у гетьмана, і на ній продовжувалися тіж розмови. Гетьман спитав між иншим, чому Венецька республіка не постарається намовити воєвод Валахії, Молдавії і Трансільванії, щоб вони теж підняли ся на Турка і визволили ся з-під його влади? Віміна не знав, що на се сказати. Далі гетьман докладніше спинився на кримській справі, доводячи, що похід хана певно привів би до повного упадку Оттоманську імперію, і тому треба б приложити всяких старань, щоб його підняти, - говорив, що напише про се в листі до Саґреда, і дійсно написав. Стараючись зрозуміти се натисканнє Хмельницького на участь хана (про бажаннє хана воювати на Турка йому знов таки нічого не було відомо!) — Віміна пояснив собі се так: “Хмельницький, чоловік дуже дотепний, знав що йому нема чого боятися иншого нападу, як тільки від сього сусіда-варвара (хана); хоч він не довіряє й Польщі, але знає, що рушитися вона не може, через недостачу людей, грошей і згоди. Тому хотів би бачити Татар заплутаними в турецьку війну: при звязку Татар з Поляками тільки се забезпечило б і улекшило б його людям похід на Евксін, і побіду”.
В суботу, 11 червня гетьман закликав Віміну до Суботова, “свого улюбленого місточка” і там прийняв “з своєю звичайною чемністю”. Сказав, що хоче його відпустити, дав йому листа до Саґреда, паспорт на дорогу туди й назад, з наказом усім полковникам, сотникам і т. д. чинити післанцеві вільний пропуск і давати, все потрібне на дорогу, і визначив трьох козаків провідників. Висловив надію, що скоро побачить його знову, а тим часом порадиться з Запорозьким військом в сій справі, та постарається довідатися про погляди хана. Нехай Саґредо буде певен, що готовости підняти се славне діло - війну з Турком, гетьманові не бракуватиме. З розчуленнєм оповідає Віміна про богаті дарунки, які від нього одержав (прегарний карабин, багато інкрустований), всякий припас на дорогу (між иншим мід, котрого рецепту при тім Віміна подає), і кілька талярів “на горілку”. Дуже хвалить при тім Віміна козацьку гостинність і чемність взагалі. “Ґенерал артілєрії (обозний) в переддень мого виїзду після обіду повів мене майже силоміць туди де продається мід, велів принести на стіл деревляні барильця меду і горілки, казав покликати музику і забавлявся, щедро частуючи всіх хто приходив, і так трактував мене кілька годин ще в ночи. Грубовата і для італійської вдачі тяжка чемність — але виявляє велику любязність!”
В листі до Саґреда, переданім Хмельницьким і пересланім Віміною до нього зі Львова (написано його досить доброю латиною) 5), гетьман дякує іменем своїм і війська за виявлену до них прихильність, але в доволі рішучім тоні заявляє неможливість вчинити зараз Венецькій республіці ту прислугу, що вона від нього собі бажає. Вже покійний король Володислав хотів підняти всі сили на Турка, і дав Запорозькому війську гроші на морські човни: вони ще й тепер лежать готові на Дніпровім березі, — але маґнати і дорадники короля не допустили до тої війни короля, “і заборонили нам подати руку помочи всесвітлійшій Венецькій республіці, як ми того хотіли”. В тих трудних обставинах союзником і братом гетьманові і війську був хан; зазнавши його ласки, вони і в справі помочи Венеції не можуть поступати без нього сепаратно: нехай Саґредо порадить свому урядові вислати послів до хана, і коли той дасть згоду, то й гетьман з військом не відмовляється від помочи — за відомом і дозволом короля. Гетьман дуже б бажав, щоб Бог привів до одностайности християнських володарів, аби вони могли дати відправу всяким ворогам, та дав при тім змогу виявити і йому свою приязнь Венецькій республіці і віддати їй бажану прислугу, — але як бачимо, кінець кінцем все залежатиме перед усім від кримського хана!
Взагалі лист написаний дуже зручно, крайнє загально і дипльоматично, і катеґоричну відмову прибирає масою приємних слів; цікаво також, що гетьман про військо тільки загально згадує на початку, а пише все від себе: ми та й ми, “Б. Хмельницький, гетьман війська його кор. мил. Запорозького”. Загалом як документ козацької політики і дипльоматії лист дуже цікавий: перед венецькою дипльоматією, може найбільш виробленою в цілім світі, канцелярія війська Запорозького не осоромилася.
В додаткових листах написаних тоді ж зо Львова (одно явне, друге зашифроване) Віміна висловляє ще деякі небезінтересні міркування. Підносить, що на будуче треба, щоб лист до Хмельницького був написаний від самої Республіки безпосереднє; сим разом “секретар” (Виговський) питав його, чому уряд Республіки не звернувся сам, а доручив сю справу віденському послові, і Віміні доволі трудно було се виправдати. Що до великости субсідії, що її козаки хотіли б отримати, йому не вдалось одержати виразної відповіди ні від Виговського, ні від козацьких послів що були в Варшаві; з причин вказаних гетьманом вони взагалі були здержливі на пункті яких небудь обіцянок більшої помочи. Але він, Віміна, думає, що навіть і за малий козацький похід варто добре заплатити. Навіть мала козацька екскурсія на турецькі землі була б роздута поголосками і змусила б Отоманську імперію кинути в той бік великі сили, і таким чином зробила б велику діверсію на венецькім фронті. Піднявся б дух в невдоволених підданцях Порти: молдавських, валаських, семигородських, і вони захотіли б скинути з себе турецьке ярмо, а мабуть і Москва не пропустила б покористувати ся сею нагодою, і Венеція могла б уложити з Турцією почесну і корисну згоду.
В шифрованім листі Віміна оповідає розмову, яку він мав при повороті в однім місточку з найстаршим з тих козацьких послів, що були в Варшаві. Той спитав, з чим гетьман його виправив. Вислухавши відповідь сказав, що Хмельницький мав нараду 6) з своїми довіреними людьми в венецькій справі, і всі згодилися, що треба післати певне число човнів і людей на море, — але Хмельницький не захотів рішати не забезпечивши себе наперед з боку кримського хана. Та до повороту Віміни ще можна буде щось зробити! “Я сказав, пише Віміна, — що треба б іще порозумітися про похід. з королем — бо в листі до в. ексцелєнції Хмельницький ставить умовою королівську згоду. Посол засміявся і сказав: “Король дасть дозвіл, а коли ні — то ми візьмемо його у Кодацької залоги”. — Кодак се твердиня збудована Поляками на Дніпрі, щоб стримувати козаків від походів — вони там тримають тепер свою залогу, пояснює Віміна, і далі завважає, що він переконався, що взагалі король і канцлєр не користуються у козаків такою пошаною, як він думав, і не дуже їм милі. Канцлєрові не забувають, що його замислом Хмельницький був під Збаражем проголошений бунтівником, а на уряд козацького гетьмана настановлено було ворога Хмельницького Семена Забуського: канцлєр був автором листів розісланих між козаків, що намовляли їх скинути Хмельницького і прийняти Забуського, і після згоди канцлєр постарався, щоб Забуський був обдарований польським шляхетством, і король дав на се згоду і затвердженнє.
“Що Хмельницький мало симпатизує королеві — пише Віміна далі, — на се, мині здається, я маю два сильні докази. Хмельницький за столом сказав тост до жінки притишеним голосом, так щоб дальші не чули, а мене вони не стереглись, думаючи, що я не розумію їх мови — “За здоровє великого короля”, сказав він: сі короткі слова звучали як зневага. Жінка з ґрімасою рушила головою, вони засміялись і встали.
“Ще більший другий. Принесено до Хмельницького королівський наказ, що під загрозою ріжними карами наказував, які титули треба виписувати Московитові. Поглянувши на папір і зміркувавши зміст він сказав з гнівом: “Так король боїться Москаля? Заберіть геть сей лист, я його не хочу знати! Се не для козаків, що хочуть свободи!” І так він не прийняв сього листу ані не схотів щоб його роспубліковано. Що до канцлєра, то мині здається, мої підозріння про нього і його хитрощі справдилися вповні: ані селянського повстання не було, ані Хмельницький не ходив в похід. Тому то він хотів утруднити подорож (до гетьмана) посилаючи мене на руки київського воєводи і митрополита — найбільших ворогів, яких має латинська віра!”
