Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗
Марта і Степанида приступили до подушок і почали їх ворушить. По хаті пішла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, підіймаючись проти сонця.
Всі закашляли й затулили носи.
- Як же ми теперечки поділимо постіль? - спитала Марта.
- А так поділимо! - одказала Степанида. - Ти, сестро, візьмеш перину, а я візьму три подушки.
- Е, ні! потривай! Так, сестро, буде недобре! - сказала Марта. - Коли мені припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка.
- Е, ні, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! - сказала Степанида.
Подушка й перина були дуже гарні й великі, ще й до того з чистого м'якого пуху. А обидві сестри дуже любили гарну постіль і м'які подушки.
- То як же це воно буде? - спитала знов Марта.
- А так буде, як я кажу, - промовила Степанида. - Ти, сестро, бери дві подушки, а я візьму одну подушку й перину.
- Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, візьми дві подушки, а я візьму одну подушку й перину, - сказала Марта.
- Сестро! гріх тобі бога гнівить і мене кривдить. Ти взяла флігель, ще й перину хочеш загарбать, - сказала сердито Степанида.
- Сестро! сама ти гнівиш бога й тривожиш батьківські кістки! Чи то ж я узяла флігель? Хіба ж не батько-небіжчик, царство йому небесне, одписав мені його? - сказала Марта.
- Годі тобі, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобі батько? - промовила з запалом Степанида.
- То як же воно оце буде? - сказала Марта. - Або ти бери дві подушки, а я візьму перину з подушкою, або я візьму перину з подушкою, а ти бери дві подушки, - промовила Марта, не постерігаючи помилки свого язика.
Дашкович підвів голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогізм, якого навіть не вигадала давня Греція. Його дуже це вразило, і він почав гадать та міркувать, по якій-то формі стулила Марта таку штуку.
- Або ти, тату, їдь у ліс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у ліс, - сказала Степанида. - Та чого ти сидиш та думаєш? - гукнула вона на Дашковича. - Ми самі морочимось, а тобі й гадки нема! - І Степанида потягла Дашковича до перини. - Дивись! Що це? - спитала вона його.
- Перина, - промовив він спокійно, піднявши один палець угору.
- Перина! - передражнила його жінка. - Сам ти перина! Поділи лиш між нами оту перину, тоді скажеш - перина!
Дашкович задумався і згодом промовив: "Нехай буде вам обом по півтори подушки і по одній половині перини".
- Хіба ж пак подушки цифри? Хіба ж їх можна ділить так? - промовила Степанида з серцем.
- А чом же й не можна? Хіба ж перина й подушка, хоч і реальні самі по собі речі, не можуть бути ідеями, котрі можна мислить, ділить й докупи складать?
- Бог зна що верзеш ти язиком!
- Яке бог зна що? Хіба ж не ви вдвох недавно склали з подушок і перини дуже цікавий силогізм?
- Кидайте ви ваші перини й подушки та ходім обідать, бо вже вечір близько, - сказав Воздвиженський і вийшов з хати. За ним вийшов і Дашкович, а за ними мусили вийти й їх жінки.
І знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер і колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушіння, вляглась; сонце освітило червоним промінням руїни Сухобрусового добра, а павуки знов забігали по закутках. І смутно дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту і корисність, на руїни недавнечко помершої навіки жизності.
На другий день після снідання знов одчинились двері у флігель, знов увійшли дочки й зяті. Воздвиженський так само держав у руці великий листок, списаний навкруги, і писав значки карандашей над тими словами, котрі назначували розділені речі. Дашкович так само примостився на скриньці, не стерши пороху. Сестри знов почали діляницю й приступили до постелі. Перина, як на злість, лежала, як та гора! Здорова, повна дорогого та свіжого пуху, а подушки, що лежали нарізно, були роздуті і такі повні, неначе всередині були напхані не пухом, а набиті питльованим борошном. Марта підняла одну подушку; подушка була легка, як пір'їна! Степанида підняла другу подушку; подушка сама аж підскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували їх обох.
- Як же ми, сестро, поділимось постіллю? - спитала Марта.
- Не знаю, сестро! Треба якось ділиться, - одказала Степанида.
- Треба ділиться, - машинально промовила Марта ті самі слова. - Бери-бо, сестро, дві подушки, а я візьму перину й подушку! - аж просила Марта.
- Нехай-бо вже, сестро, буде мені перина й подушка! - просила Степанида.
Воздвиженський слухав і бачив, що тому змаганню кінця не буде, і сказав:
- Коли вже вам обом так трудно розділиться пуховиками, то ви зробіть так, як радив Василь Петрович. Бо що філософія скаже, то проти того нема чого суперечить.
І вони розбили всю постіль пополовині: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовині.
Розділивши батьківське добро, обидві сестри посердились. Кожна з їх постерігала, що багато дечого з батьківського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гості одна до одної. Зате Дашкович і Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жінок і жили в згоді так само, як і передніше.
Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх університетських лекцій йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Він був цікавий не до однієї філософії, і другі науки звертали на себе його ввагу. В його шафах і на столах лежали товсті купи паперу, списані його рукою.
Раз була чудова тепла година. Вечір був такий пишний, сонце стояло на заході таке червоне та ясне, повітря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бідне й багате, висипало з домів надвір. Царський садок, шосе над Дніпром, гори - все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори і, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою і виписував деякі місця. Вікна в його кабінеті були позачиняні. В хаті тхнуло папером і книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Дніпра неначе була десь захована для його під землею.
- Чи вже ж ти оце сидиш в кабінеті? - крикнув Воздвиженський і плеснув в долоні, вступаючи в хату.
- Адже бачиш! сиджу! - обізвався Дашкович і засміявся. Воздвиженський, не розуміючий його, здавався йому зовсім смішною людиною.
- Ти смієшся з мене, а я з тебе! - сказав Воздвиженський. - Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квіточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворі!
І Воздвиженський пхнув рукою одно вікно й друге. Повітря, свіже, як ліс, здорове, як степ, так і полилось по кабінеті. В мертву хату влетів шум, гам, розмова живих людей, ворушіння живого життя. Сонце падало на межигірський бір і заглянуло червоним, кров'яним промінням з кабінет, облило рожами утвори давніх, померших філософів Греції й Германії. Бліде й схудле лице Дашковича помолодшало під тим лиснючим свіжим промінням, навіть повеселішало. Веселе сонце зігнало густу тінь дум з його поважного чола.
Дашкович заглянув у вікно й промовив: "І справді, надворі гарно!"
- Чом би пак тобі не піти та не проходиться? І чого ти все човпеш, засиджуєшся? І нащо ти мордуєш себе? Чи тобі не доволі того, що ти знаєш? Чи од тебе хто вимагає, щоб ти світ вдивив своїми думками?
- Мені мало того, що я знаю... Мені треба більше! - сказав смутно Дашкович.
- І на бісового батька все те тобі здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! - І Воздвиженський почав переглядать порозгортувані на столах книжки. Там було багато усяких філософських, і слов'яноф'льських - московських, і всяких книжок.
- І се, і те! І філософія, і релігія, і народні пісні, і московські писання, і українські збірники! І що ж оце за збірники! І нащо вони тобі? Чи ти з цього хліб їстимеш?
