Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
VII
- Оттакої ще! Відкіля ти взявсь? - вирячив на Марка очі Семен Лісовський, як той, приїхавши вранці рано з вокзалу, стяг з його ковдру й збудив.
Він скочив з ліжка, обнявсь і поцілувався тричі з Марком, усе кажучи:
- Та кажи ж, що це? На який час, чи зовсім?
- Зовсім,- одмовив Марко.
- Чого так?
- Спершу вдягнись та вмийся, та й я вмиюся, а тоді говоритимем,- сказав Марко, повеселішавши від веселого Семенового обличчя.
- І то непогана річ! - одмовив Семен, і вони почали обоє доводити себе до ладу.- Семен після спання, а Марко - після безсонної ночі у вагоні.
- Марто! Становіть самовар, та швидше! - гукнув Семен у коритар до покоївки.
Через які півгодини самовар уже кипів на столі, а біля столу сиділи за чаєм Марко з Семеном.
- Ну, кажи ж тепер, що там таке? - питався Семен, втупивши в Марка свої ясні-ясні голубі очі, що весело сяли з-під рівних брів на світ божий, роблячи завсігди веселим Семенове молоде та безвусе обличчя з цілою копицею русявого м'якого волосся на голові. Марко з його сумним обличчям, з поважними очима, з невеличкими темними вусами над тонкими губами здавався поруч із своїм товаришем старішим, ніж був справді.
- Ну, кажи ж, кажи,- чого приїхав?
- Бо прохали виїхати.
- Йо?
Марко розповів про все. Семен тільки слухав та хитав головою.
- Ну хто ж тобі велів так робити? - нарешті сказав він.
- Як?
- Не треба було їм заздалегідь виявляти, що ти таке є.
- А я думаю зовсім навпаки. Годі вже нам ховатися. То страха ради іудейська, а то й просто соромлячись своєї національності, не насмілюємося ми часто казати, що ми таке є,- все ховаємося і тим примушуємо думати, що нас зовсім нема.
- Коли ж нас ганяють, як зайців! - перепинив Семен.
- Бо й справді зайці,- тим нас і ганяють. А ну лиш будемо ще чим іншим!
- Вовками?
- Нам не гріх деякий час і вовками побути,- такими, як, знаєш, там Гейне каже про себе:
Ich bin kein Schaf, ich bin kein Hund,
Kein Hofrat und kein Scheilfisch -
Ich bin ein Wolf geblieben, mein Herz
Und meine Zahne sind wolfisch.
Ich bin ein Wolf und werde stets
Auch heulen mit den Wolfen -
Ja, zahit auf mich und helft euch selbst,
Dann wird auch Gott euch helfen30
Ну, та про се іншим разом! А тепер, як у вас стоїть справа з нашим товариством? Як у вас тут ведеться?
- Як ведеться? - перепитався Семен і якось скривив обличчя, а очі дивились хитро й глузливо з-під вій.- Побачиш сам! Ось завтра мусили зійтися слухати першу книжку до видання,- рішати, чи варто на неї гроші тратити. І запевне не варто, бо книжку написано чортзна по-якому. Так книжок писати не можна. Ніхто так погано книжок не пише.
- Мабуть, книжка ся - твоя? - спитав усміхаючись Марко.
- Ти не помиляєшся! - відмовив тим таки комічно-смутним тоном Семен. - Ти, на превеликий жаль, не помиляєшся анітрохи. Книжку ту написало оце одоробло, що сидить тепер перед тобою. Книжка ся - оповідання, оповідання для народу. Але ніякий народ на світі не буде її читати, бо таких книжок ніхто ніколи не чита.
- Та годі вже тобі скимліти! - засміявся Марко.- Розкажи хоч, що ти тут робив?
- Що я робив? Цікаве питання! Проживав ті гроші, що вислав мені мій дядько-опікун. Марко знав, що клапоть землі, з якого опікун присилав гроші Семенові і його сестрі-гімназистці, був невеличкий і гроші висилано скупо,- тим і спитав:
- А як тих грошей не стало?..
- Еге, їх не стало... Тоді я став бігати щодня вранці на лекцію.
- А далі що?
- А далі нічого, бо я й справді зараз піду на ту лекцію, а ти спи... От я дурна тетеря!..- скрикнув він на Марка.- А чом же ти не кажеш, що тобі нічим буде жити?
- Та в мене є зароблених тридцять рублів - я не тратив.
- Ну, ті потратиш і потім. А тепер треба нових грошей. Ти щасливий, бо гроші самі вже стрибають тобі до рук. Один знайомий чоловяга кликав мене вчити свого сина. Та мені й однієї лекції досить. Ergo,- бери бриля, та йди зо мною, і будеш мати діло з Самсоном Павловичем Ловченком та з його сином-гімназистом.
- Се добре! Але чи не дуриш ти мене, Семене? Може, ти взяв би цю лекцію сам, а тільки поступаєшся мені? Ти знаеш, що це вже було одного разу.
- Хомо невірний! Глянь на сей папірець - у йому написано те, що я казав,- я мав би його віддати, якби Ловченка не було дома.
- Ну, вірю. Спасибі!
- Бери бриля!
Ловченко жив недалеко, і Семен швидко погодив з ним Марка. Тоді Семен лішов на свою лекцію, а Марко на місто. Насамперед побіг по книгарнях подивитися, чи нема яких новин літературних. Перекопав усе, що було, і знайшов тільки два погані водевілі, що їх прочитавши, довго потім сердився. Забіг і до бібліотеки прочитати нових часописів; забіг до одного товариша і на обід вернувся додому.
- Де ти так довго блукав? - скрикнув йому назустріч Семен.- Їсти хочеться, аж шкура болить!
- Здоровкався з містом,- одмовив Марко.
- А це що? - згукнув Семен і аж під ніс підставив Mapкові новеньку вкраїнську книжечку, що ще пахла друкарською фарбою.
- Се де ти взяв? - спитався Марко, розгортаючи брошурку.
- Де! Се нашого гурта перше видання - тільки-тільки оце видруковано, так один примірник узяв з друкарні.
- Та ти ж казав, що першу книжку тільки читатимуть завтра!
- А, який ти нерозумний! Як ти не можеш зрозуміти, що я автор тієї книжки, що завтра читатимуть, що се моя перша книжка - чи міг же я, кажучи про неї, пам'ятати про ту, що була попереду? Та й нарешті я несподіванкою хотів тебе звеселити.
- За несподіванку дякую, та ще до того й книжка на погляд мені подобається. Чому безавторня?
- Вчитель писав - боїться.- Семен сказав прізвище і додав:
- Але ти подумай тільки про те, що се перша праця нашим коштом і, якщо Бог дасть, то сих праць буде багато, багато, багато!.. Еге, багато, коли... Знаєш,- як тільки врадили товариство, то за перший місяць мало не всі віддали гроші, а за другий,- хоч його вже й половина минула,- мало не всі не віддали. Ну, я ж їм!..
- Ге! Ти вже, здається, й до репресій берешся?
- Ще й як!.. Стривайте, дайте мені тільки попоїсти, то я ще не так забалакаю, а то я тепер охляв. Марто! Марто! - загукав він.- Та давайте їсти, бо помремо з голоду!
- А мені що до того! - озвалася з сіней Марта.
- Як то - що до того? Ви ж будете винні, бо через вас же помремо! Вас тоді на Сибір зашлють!
- Оце мені лихо з вами! - сміялась моторна молодиця Марта, несучи на стіл страву та весело поглядаючи на Семена.- Треба вже чогось вам дати їсти.
- Не чогось, а доброго та ще й багато! Давайте, давайте лишень, що там наготували ви сьогодні з своєю господинею! - скрикнув Семен і зараз же заходивсь коло борщу. Але виївши кілька ложок, він кинув їсти і почав пильно придивлятися до Марка.
- Чого ти так на мене дивишся? - спитався той.
- А чого ти такий змарнілий та наче сумний?
Досі Марко з Семеном жили щирими товаришами, не ховаючи один од одного ні думок, ні грошей. Але тепер у Марка було таке на серці, що він не зважувавсь розповідати про його нікому. Він помовчав трохи і відказав:
- Розумієш ти, єсть такі речі, що про їх несила говорити, принаймні зараз?
- І твоя річ така?
- І моя. Трапилось таке... тяжке дуже... Розумієш ти мене, друже? Не гніваєшся, що не кажу?
- Ах ти дурне, дурне! - промовив Семен, хитаючи головою та з любов'ю дивлячись на Марка своїми добрими очима. - А що ж, хіба краще було б, якби ти одбріхувавсь та сказав, що нема нічого? Та мені хочеться тебе поцілувати за щирість, і я й зробив би се, якби мої губи не були в борщі!
Другого дня надвечір Марко з Семеном лагодилися йти до старого Овсієнка,- у його повинні були зійтися й інші земляки, щоб послухати Семенову книжку.
- А знаєш що? - озвався Семен, виходячи на вулицю. - Зайдімо ми до Шкляренка - мені хотілося б прилучити його до нашого гурту.
- Якого се Шкляренка? - спитався Марко.- Того, що етнографічні матеріали колись друкував?
