Я, робот - Азимов Айзек (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
— Що ти маєш на увазі?
— Можна їх зупинити в слушний момент, а тим часом подивитися, що вийшло з ладу.
— Яким чином? — насторожився Пауелл.
— Додумайся, ти ж у нас голова. Постав собі кілька запитань. Коли ДВ-5 виходить з ладу? Що розповів тобі “палець” про це? Коли мав статися або стався обвал, коли треба було дуже точно розрахувати спрямований вибух, коли попався надзвичайно твердий шар породи.
— Тобто в критичних ситуаціях, — вигукнув Пауелл.
— Правильно! Найбільше клопотів завдає нам фактор особистої ініціативи. А вона найпотрібніша роботам саме за критичних обставин, коли відсутня людина. Який з цього може бути висновок? Як нам зупинити їх там і тоді, де і коли ми захочемо? — Донован зробив урочисту паузу, — він із задоволенням почав увіходити в роль, — і сам відповів на своє запитання, випередивши відповідь, яка вже крутилася в Пауелла на язиці:
— Треба штучно створити критичну ситуацію!
— Твоя правда, Майку, — погодився Пауелл.
— Спасибі, друже! Я знав, що коли-небудь почую це.
— Гаразд, облиш свій сарказм. Прибережемо його для Землі, а там законсервуємо на зиму. Тож яку критичну ситуацію ми можемо створити?
— Ми могли б затопити шахту, якби це не був безводний і безповітряний астероїд.
— Дотепний жарт, — сказав Пауелл. — З тобою справді можна померти зо сміху. А коли влаштувати невеличкий обвал?
— Не заперечую.
— Тоді почнемо.
Пробираючись скелястим ландшафтом, Пауелл почував себе змовником. Через незвично низьку силу тяжіння на астероїді він пішов перевальцем нерівною поверхнею, з-під ніг раз по раз відлітали вусебіч камінці, здіймаючи безшумні фонтанчики сірого пилу. А йому здавалося, що він крався, як злодій.
— Ти знаєш, де вони зараз? — запитав він.
— Здається, знаю.
— Гаразд, — похмуро сказав Пауелл. — Але коли який-небудь “палець” опиниться в двадцяти футах, він відчує нас, незалежно від того, чи потрапимо ми в його поле зору чи ні. Сподіваюся, тобі це відомо.
— Коли мені заманеться прослухати курс елементарної робототехніки, я офіційно подам тобі заяву. У трьох примірниках. А тепер гайда вниз.
Не стало видно зірок — Пауелл і Донован опинилися в тунелі. Обидва навпомацки пробиралися вздовж стін, освітлюючи шлях короткими спалахами ліхтарів. Пауелл обережно ніс детонатор.
— Ти знаєш цей штрек, Майку?
— Не дуже, він новий. Однак думаю, що зорієнтуюся по тому, що бачив на екрані.
Минула ціла вічність. Раптом Майкл сказав:
— Помацай-но тут!
Пауелл приклав руку у металевій рукавиці до стіни й відчув легку вібрацію. Ніякого звуку, звичайно, не було чути.
— Вибухи! Ми вже близько.
— Будь насторожі, — попередив Пауелл.
Донован нетерпляче кивнув.
Робот промчав повз них — вони не встигли й оком змигнути, — в полі їхнього зору промайнула лише світла бронзова пляма. Обидва принишкли в тиші.
— Думаєш, він відчув нас? — прошепотів Пауелл.
— Сподіваюсь, що ні. Але краще його обійти. Завернемо у перший штрек праворуч.
— А коли ми не вийдемо на них?
— То, може, повернемося? — люто прошипів
Донован. — До них ще з чверть милі. Я ж стежив за ними по монітору. А в нас всього два дні…
— Ой, помовч уже. Не трать марно кисню. Боковий штрек тут? — спалахнув ліхтарик Пауелла. — Тут. Ходімо.
Вібрація тут відчувалася ще сильніше, а під ногами тривожно двигтів ґрунт.
— Тільки б не впертися в глуху стіну, — стурбовано сказав Донован і посвітив ліхтариком уздовж штреку.
Витягнувши руку, можна було дістати до покрівлі штреку. Кріплення було тут зовсім нове. Раптом Донован завагався:
— Глухий кут, вертаймося.
— Ні, стривай, — Пауелл незграбно протиснувся повз нього. — Це ж світло попереду?
— Світло? Не бачу ніякого світла. Звідки йому тут узятися?
— Відблиски від роботів. — Пауелл навкарачки видерся нагору по невеличкому завалу.
— Майку, лізь-но сюди, — долинув його хрипкий стривожений голос.
Донован видерся нагору й переліз через ноги Пауелла. Там справді видніло світло.
— Отвір?
— Так. Вони, певно, проходять цей штрек з того боку.
Донован обмацав зазубрені краї отвору. Обережно присвітивши ліхтарем, він побачив, що далі починається більший штрек, очевидно, основний. Отвір був надто вузький, щоб крізь нього могла пролізти людина. Навіть заглянути в нього обом разом було важко.
— Там нічого немає, — сказав Донован.
— Немає зараз, а секунду тому було, інакше б ми не побачили світла. Стережись!
Стіни довкола них здригнулися, і вони відчули поштовх. Посипався пил. Пауелл обережно підвів голову й знову заглянув у отвір.
— Все гаразд, Майку, Вони вже тут.
Блискучі роботи з’юрмилися в основному штреку в п’ятдесяти футах від них. Дужі металеві руки розчищали купу породи, викинутої недавнім вибухом.
— Не гаймо часу, — квапив Донован. — Вони ось-ось закінчать, і наступний вибух може зачепити нас.
— Не підганяй мене, ради бога. — Пауелл витяг детонатор і тривожним поглядом став обстежувати темні стіни, освітлені лише світлом роботів.
Годі було розпізнати, чи то стирчить камінь, чи падає тінь.
— Глянь, он прямо над нами в покрівлі виступ. Він залишився після останнього вибуху. Якщо туди вцілиш, обвалиться половина покрівлі.
Пауелл подивився туди, куди вказував палець.
— Згода! А тепер стеж за роботами і моли бога, щоб вони не відійшли надто далеко. Мені потрібне їхнє світло. Вони всі семеро тут?
Донован порахував.
— Усі.
— То стеж за ними. За кожним рухом.
Він підняв руку з детонатором і прицілився, а тим часом Донован уважно стежив за роботами, лаючись і зморгуючи піт, що заливав очі.
Спалах!
Їх труснуло, кілька разів здригнулися стіни, а потім сильний поштовх повалив Пауелла на Донована.
— Грегу, ти збив мене з ніг, — заволав Донован. — Я нічого не бачив.
— Де вони? — роздивлявся довкола Пауелл широко розплющеними очима. Скрізь стояла темрява, як у пекельній безодні.
Донован розгублено мовчав. Роботів не було.
— А ми їх часом не завалили? — тремтячим голосом промовив Донован.
— Спускаймося вниз. I не питай, про що я думаю. — Пауелл швидко поповз назад.
— Майку! Донован зупинився:
— Що там іще?
— Стривай! — В навушниках чулося хрипке уривчасте дихання Пауелла. — Майку! Ти мене чуєш, Майку!
— Я тут. Що таке?
— Нас завалило. Покрівля впала не там, де були роботи, а біля нас. Від струсу завалилася.
— Що? — Донован знову поповз нагору й наштовхнувся на тверду перешкоду. — Посвіти-но.
Пауелл увімкнув ліхтар. Та навіть і миша не прошмигнула б крізь завал — там не було жодної щілини.
— Що ж тепер робити? — тихо сказав Донован.
Деякий час вони марно силкувалися відсунути брилу, що загородила вихід. Потім Пауелл спробував розширити отвір. На мить він навіть підняв променевий пістолет. Але в такому обмеженому просторі спалах його був би просто самогубством, і Пауелл знав про це. Він сів.
— Знаєш, Майку, — сказав він, — ми справді все зіпсували. Так і не дізналися, що відбувається з Дейвом. Задум був добрий, але він обернувся проти нас.
В голосі Донована вчувався сум.
— Не хотілося б тебе засмучувати, друже, але, крім невдачі з Дейвом, ми ще й у пастку потрапили. I якщо не виберемося звідси, друже, нам смерть. Смерть, ясно! Скільки у нас лишилося кисню? Не більше, ніж на шість годин.
— Я думав про це. — Пальці Пауелла потяглися до своїх багатостраждальних вусів, але наштовхнулися на прозорий гермошолом. — Звичайно, якби ми могли покликати Дейва, він швидко відкопав би нас. Але після такої критичної ситуації, яку ми підстроїли, він, мабуть, знову схибнувся і зв’язатися з ним по радіо годі.
— Здорово, правда?
Донован підповз до отвору й примудрився втиснути туди голову в гермошоломі. Вона ледве проходила.
— Гей, Грегу!
— Чого тобі?
— А що коли Дейв наблизиться до двадцяти футів? Він одразу ж отямиться. I це нас врятує.
