Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов (лучшие книги без регистрации txt) 📗
Прокинулася від дужого стуку в двері і злякалася. «Який сьогодні день, Боже праведний, — подумала вона. — І що там стряслося в світі, що так добиваються? Може, війна?»
Взяла рушницю і вийшла в сіни:
— Хто там?
— Пусти переночувати, добра людино. З базару йдем, заблукали.
Вона скинула мерзлу защіпку і побачила за порогом чоловіка з конем. Вуса й шапка вкрилися памороззю. Кінь стояв, похнюпивши голову, наче просив милостиню. Вона накинула хустку й відчинила сарай. Коли ж пустила чоловіка в хату, то вжахнулася — одна щока була в нього в шрамах так понівечена, що моторошно дивитись.
— Та поклади ти свою гармату, — всміхнувся він, — я не кусаюсь.
Вона показала йому на диван у хатині, а сама знову полізла на піч, поклавши поруч рушницю.
Той тільки до подушки, так і засопів. Її Стас теж засинав швидко. Що він тепер робить, її нещасний чоловік? Прожили вдвох двадцять три роки, все одне одному забували і прощали. Його випивки, нахваляння, розкидання сорочок і шкарпеток, її вічно підгорілі пиріжки, її безкінечні флірти. Кого вона шукала в цьому житті, кого весь час виглядала? Звісно, справжнього чоловіка, сильного, владного, а не фотографа, який вічно напідпитку. Одного тільки він не міг їй простити — у них не було дітей. Вона не народила йому сина. І те, ненароджене хлоп’я, ввижалося йому щоночі, кликало його і тулилося до нього. Часом Стас напивався і діймав її за бездітність. Хапав за коси і бив головою об стіну. Тоді вона залишала міську квартиру з усіма отими вазочками, матер’яними букетиками, їхала в село, в пусту материну хату, обмітала павутину, рубала дрова, позичала в сусідів картоплі. Вона любила Стаса, і Стас без неї не міг. Мав би вже змиритися. А ті її флірти… Яка жінка не мріє про лицаря? Хоча б інколи. Та де ті лицарі, Боже праведний?
Марта підібгала подушку й зітхнула. Раптом той обізвався:
— Що, не спиш? Та не бійся ти мене, чуєш?
— Ще не бійся. Заплентався серед ночі, трохи вікон не повибивав.
— Так холод же загнав. А в тебе однієї світилося. Іще не ніч, ще, мабуть, і восьми немає. Це ж грудень.
— Добре, спи вже. Я дуже чутлива. І рушниця поруч.
— Ти така дивна. Не селянка, зразу видно. Я б тебе з такими косами знаєш, як любив!
— Мене є кому любить, ясно? Або спи, або вшивайся!
Запала мовчанка. За її хатою починалися ліс і болото. Там часом вили вовки, тоді закутувалася ковдрою з головою і намагалася думати про молодість. Навіщо вона його впустила? Може, якийсь бродяга або зек? Мало їх зараз на волі? Пожаліла коня.
— З якого ти року? Не сива, значить, молода ще. Як тебе звати? А де твій чоловік? Чого ви не разом?
— Все знатимеш — швидко постарієш. Спи!
— Не сердься. Мені погомоніть хочеться, і ти не спиш. У тебе є рушниця. Яка в тебе хата, наче на краю світу. Я б тут навколо пролісків і конвалій насадив. Ти проліски любиш? Моя любила проліски. До минулого року любила… Тепер її нема, і я ще й досі не знаю, як тепер жить. Жили — сварилися, часто й биться зчіпались. А тепер її нема, я ладен розгрібати землю й забрати її звідти.
Він говорив і говорив тихо, стривожено, з надривом. Запитав: «Ти спиш?» Не відповіла. Навмисне змовчала. І трохи згодом заснула. Тепер уві сні жаліла Стаса. Вона шукала його по місту, вдома, в ательє і ніде не знаходила. Кликала — і все марно.
Прокинулася, коли вже минуло за північ. Чужий лежав біля неї і гладив її коси. Схопилась, мов ошпарена.
— Чого ти? — спитав шепотом. — Ніхто ж не дізнається.
Рвонула рушницю, але руки в нього були, мов залізо. Вона обімліла од його сили, степового запаху й ніжності.
— Пусти! — кричала з останніх сил. — Зараза!
Душа ще пручалася, але той був сущий диявол. Вона затихла…
Коли у вікні засиніло, він почав одягатися. По тому вийшов, вивів свого шолудивого коня. Вона вийшла за ним. Вночі просипав сніжок. Він обняв її, поцілував холодними вустами. Зранена щока тамувала усмішку. А далі скочив на коня, і сліди покотилися в степ, мов сльози.
Марта металася, мов у лихоманці. Він мов і не виходив з хати — вона його бачила, чула. Хто він, звідки? Чому прибився? Сіла на диван, де він лежав, погладила рукою подушку, її терзав біль, смуток, розпач. Одяглася, щоб їхати до Стаса.
У квартирі стояв хаос, вся підлога у великій кімнаті була закладена знімками. Вони дивилися на неї тисячами очей, сотнями облич. Лукаві, сумні, підступні, сердиті обличчя.
Стас з’явився у дверях розхристаний, раз по раз кашляв, так завжди робив, коли був напідпитку. Вона німа дивилася на нього. Ні, не треба було приїжджати, тут не поверне душі своїй затишку і спокою. Не поверне.
— О, моя кохана, а я тебе чекав!
Він залишив двері відкритими.
— Я знав, що ти сьогодні будеш! Тс-с-с! Я знав!
О Боже правий, чого вона тут?
— До тебе був посланий гінець. Він приїздив? Він тобі передав знімки? Нові, ті, що в полі, пам'ятаєш?
— Який гінець, що ти верзеш?
— Лісник із сусіднього села. Я його до паспорта фотографував. Ну в нього й фізіономія! Ти не закохалася в нього? В оте порите шрамами обличчя? Га? Я попросив, щоб він розузнав про тебе. І безкоштовно віддав знімки, з похорону дружини і до паспорта. Він був у тебе?
Марта відчула лютий холод од дверей. Накинула пальто, взяла сумку. Стас ходив по знімках, топтав оті обличчя, очі, усмішки. Вона кинулась до виходу і на сходах зіткнулася з Ним. Він важко піднімався вгору. На якусь мить Марту мов ударило струмом, але не зупинилась і очей не підняла. Він стояв, мов закам’янілий.
Біля під’їзду був прив’язаний його шолудивий і понурий кінь. Вона кинулася до нього, почала бити маленькою чорною сумкою. Тварина підібгала спину, скинула голову і з жахом дивилась на неї. «Гадина, падлюка!» — закричала вона не своїм голосом. А потім пішла. Потонула у чорній вулиці, якій не було кінця.
Сліди з-під землі
В кінці довгого, мов панчоха, коридору стоїть запилений фікус. Коли відчиняються двері, занавіска зривається і сірою рукою хапає фікус за горло. З того кінця коридору везуть під простирадлами розпатлані голови, жовті долоні і жовті ступні. У санітарів дерев’яні обличчя.
Щойно я зайшла сюди з вулиці. Там, унизу у дворі, на пострижених кущах висіли великі дощові краплі — дощ пролив уночі, а тепер з-під брудного снігу оголилася сіра трава. По бляклому газону пройшов чоловік-гора, за ним вкарбувалися важкі сліди. Вони прогрузли в землю, налилися дощем і з острахом дивляться в небо. Чоловік гупає попід вікнами, зазирає всередину і гукає надривним голосом: «Мамо! Мамо!»
Надворі свіжо. Новенька синя табличка з написом «Дім милосердя» здається лагідною і милою. А потім ураз пірнаєш у цей безкінечний коридор. А тут мовчазні санітари, розхитані стільці біля входу. І морок. І дух відчаю та близького кінця.
Це старечий притулок, он вони виглядають із вікон, ці нещасні, які не донесуть до рота ложку і не дістануть судно.
— У нас тут п’ятсот ліжок, — розповідав маленький директор з пухлими ручками, — бажаючих оселитися — сотні. Сотні! Як не вірите, ось папка із заявами.
Директор схожий на щурика. Він гортає листки, вирвані з учнівських зошитів і списані старечими почерками. Здається, пора виставляти мікрофон, процес адаптації минув. Давай, щурику, давай, розпуснику! Хочеш пролізти в депутати — вибріхуйся! Чому в коридорах лише по одній лампочці? Чому мешканці їдять лише кашу та вермішель?
— Знаєте, пані журналістко, у нас суспільство пенсіонерів. Робити нікому, одні ці старигани. Кошти — мізер. З меценатами туго.
Ми сидимо в його просторому кабінеті з круглим годинником і брудними повстяними доріжками. У мене нюх на людей. Старі доріжки лежать для співчуття. А на що ж він тратить кошти цих нещасних, Господи?
— Робота не вовк, пані журналістко. Може переобідаємо? Для наглядності, так сказати.
Знаю вашу «наглядність». У мене ще є запитання.
Але знову починається дощ. І краплі на директорських вікнах дивляться на мене, як старечі очі. Запитати чи не запитати?
