Коліївщина. 1768 - Бєлочкіна Ю. В. (книги онлайн полностью .txt) 📗
Правлячу верхівку на Січі згідно звичаю вибирали на козацькій раді під час Різдвяних свят або на Новий рік. Та, як і у сучасному суспільстві, у кандидати висували людей заможних та поважних, які володіли чималими землями. Дуже скоро між заможною елітою та усіма іншими козаками розпочалися конфлікти, справа була у відношенні до визвольної боротьби українського народу на Правобережжі та у стосунках з московським урядом, який дав наказ полювати на гайдамаків, які з'являлися на території Вольностей Запорозьких, і передавати їх московській владі. Однак цей наказ не був прийнятий беззастережно – частина козаків твердила, що на цей час Січ заслаба, щоб виявляти відверту непокору, це були січові старшини та ті козаки, які мали чимале майно. Ті ж, хто ще не мали родин, та козацька голота, навпаки, бажали допомогти гайдамакам у їх боротьбі з польськими окупантами. Але, як завжди, перемогли гроші, тож кошовий отаман офіційно оголосив заборону приєднуватися до гайдамаків та наказав заарештовувати повстанців, якщо вони перетнуть кордони території Вольностей Запорозьких. Ця промова викликала обурення великої частини населення Січі, тож виконання того наказу відверто саботували. Ловчі загони нікого не знаходили, а якщо гайдамаки, що просили притулку, опинялися у січовій в'язниці, то їм вдавалося втекти. Цей конфлікт переріс у неприховане протистояння. У 1767 році під час зібрання один із козаків – Микита Дорошенко – назвав січових старшин зрадниками. Розпочалася бійка, під час якої було сказано багато образливого. Після цього на Січі утворилася таємна група, з якої і вийшли керівники коліївського повстання 1768 року з Максимом Залізняком на чолі.
Кошовим отаманом на Запоріжжі під час Коліївщини був Петро Калнишевський, який мав репутацію доброго організатора. Його вибирали десять разів поспіль кошовим отаманом, навіть з'явилася приказка: «Коли кошовим став Калниш, то з'явились на Січі сало й книш». Працелюбний Калнишевський розвинув на Січі чимало промислів та всіляко протегував розвитку торгівлі з сусідніми державами. Але, щоб зберегти добробут та хоч подобу незалежності Січі, він був змушений підтримувати вимоги Москви щодо коліїв. Бажаючи відвести біду, що нависла над усією козацькою республікою, він відхрещувався від ватажків коліїв, називав їх злодіями та несправжніми запорозькими козаками. Не бажаючи показати себе неспроможними контролювати запорожців, російські вояки, що охороняли кордон між запорозьким степом та територією охопленою повстанням, стверджували, що ніхто з козаків не зможе приєднатися до гайдамаків, та й розбишаки не зможуть потайки сховатися на Січі.
На підставі отаких декларацій деякі дослідники вирішили, що запорожці у гайдамацьких повстаннях і особливо в Коліївщині участі не брали. Але той же Скальковський згадує 600 запорожців, які приймали участь у коліївському повстанні. Архівні документи свідчать, що більше тисячі запорожців приєдналися до війська коліїв. Усі вони розуміли, на яку небезпеку наражають своїх товаришів, тож коли на допитах їх питали, чи «з відома кошового отамана і військової старшини пішли вони на Польщу», вони усі одностайно стверджували, що ані кошовий отаман, ані січова старшина дозволу на перехід до повстанців не давали та навіть не відали того, що вони мали намір приєднатися до коліїв. Здається, можна зробити висновок, що кошовий отаман був таким собі слухняним песиком московської влади, але насправді це було не так. Вивчення документів тієї доби допомагає зрозуміти це. Росіяни не вірили у покору січових старшин та посилали до запорожців шпигунів. От, наприклад, дослідник В. Греков наводить два документи: протокол допиту 32 затриманих запорожців та звіт таємного агента, що шпигував за січовою старшиною. Зі слів того шпигуна кошовий Калниш похмуро пророкував: «Скоро Москва закріпачить усіх селян, а тоді візьметься до козаків і до Запорозької Січі». А з першого документа ясно, що спіймані козаки покинули Січ не криючись, куди саме вони йдуть, але їх не тільки не затримали, коли вони йшли через зимівники козаків Пашковського куреня, а навіть дали їжі на дорогу.
А козак Щербинівського куреня Влас Прутко бовкнув на допиті, що коли вони зустріли по дорозі кошового отамана, то той, довідавшись куди вони йдуть, сказав їм: «Ідіть, хай вам Бог помагає!» Це збігається із зізнанням козака Корсунського куреня Павла Головка, який влітку 1768 року помітив гурт запорожців, десь 70 чоловік, що йшли до коліїв, та повідомив про це кошового отамана, а кошовий отаман лише смикнув плечима та сказав: «Що ж, хай ідуть, я їх здержати не можу!» Отож насправді навіть січові старшини підтримували визвольний рух коліїв, хоча й не визнавали це вголос.
Але таке, хоч і щире, але приховане співчуття не задовольняло козаків, особливо молодих та небагатих. Вони вважали, що твердження кошового про «непричетність Січі» до коліївського повстання є принизливим для вільних вояків. Вони ж хотіли звершити чимало подвигів задля України та вимагали розпочати виступ усього війська на боці коліїв. Вони уголос звинувачували старшину, що та кориться Москві та виконує її накази всупереч інтересам українського народу, побоюючись втратити свої багатства. Ця порохова бочка вибухнула, коли багато учасників повстання були змушені відступити на Запоріжжя, де частина з них була заарештована і посаджена у в'язницю на Січі. Така ганебна поведінка щодо співвітчизників розлютила козацьку «сірому», вони почали вимагати вийти з-під руки Москви, бо навіть протекторат Туреччини не був таким принизливим.
Під час Різдвяних свят 1768 року згідно звичаю відбулася кошова рада, на якій кошовим отаманом знову було обрано Петра Калнишевського. Це був мабуть найкоротший збір, воякам одразу запропонували розійтись, щоб не допустити обговорення політичних питань. Але це не допомогло, бо розлючена «голота» просто пішла до в'язниці, вибила двері та звільнила усіх в'язнів. Та цього їм показалось замало, далі юрба подалась до будинку кошового, де відбувалася нарада новообраної січової старшини. Побачивши, що діється, досвідчені вояки не стали демонструвати хоробрість, а хутко втекли дахом та у ту ж ніч перебігли під захист російської армії. Заколотники поділили між собою усі цінні речі, які знайшли у скринях, мабуть випили й усю горілку, та пішли до церкви на вечірню службу. Після цього козаки зібрали ще одну нараду, на який постановили, що втікачі перестали бути козацькою старшиною, тож потрібно вибрати нову, а потім розпочати переговори з турками про повернення на їх територію.
Але московський уряд швидко відреагував на ці події, старшина повернулася разом з російським військом, яке оточило Січ та почало обстрілювати її з гармат. Калнишевський разом з представником російського уряду Кологривим закликали козаків скласти зброю та зберегти свої домівки. Козаки розгубилися, частина їх вважала, що треба розпочати перемови та надати Калнишевському можливість висловитися, інші ж твердо вирішили не коритися Москві, тож почали потайки тікати з Січі. Відбулася ще одна нарада, на якій замість Калниша говорив Кологривий. Він нагадав козакам, як гетьман Богдан Хмельницький об'єднав Україну з Московщиною і завдяки тому українському народові жити стало набагато краще. Тож неможна йти під руку іновірців та розривати союз з Москвою. Ця промова мала успіх, бо багато козаків протверезилися та з острахом дивилися на московські гармати. Російське військо безперешкодно увійшло на територію Січі, керманичів бунту було заарештовано, й вони опинилися у тій самій в'язниці, з якої попереднього дня було звільнено полонених коліїв. Десь з сотню запорожців було допитано присланими російським урядом слідчими, та їх завданням було не встановити істину, а показати, що це звичайна п'яна сварка. Тож у протоколах допитів немає нічого політичного: ні про коліїв, ні про польську окупацію, ні про плани щодо Туреччини.
Тепер спробуємо відповісти, чи була втеча Калнишевського актом зради? На перший погляд так, бо він привів російську армію й тим остаточно закріпив підлеглий статус Січі. Але тут треба мати на увазі, що саме з причини коліївського повстання на Україну було перекинуто багато російських військ, тож Січ не мала шансів саме зараз вийти з-під руки Москви. Якщо б запорожці спробували зробити це, то більша частина вояків була б фізично винищена, а усе майно Січі втрачене. Тож Калнишевський знехтував своєю репутацією та переконаннями, ще раз принизився перед московським урядом, щоб зберегти Січ до того часу, коли обставини стануть більш сприятливими для такої складної операції, як зміна підданства. Але така політика Петра Калнишевського не мала великого сенсу, бо остаточна доля Січі була вирішена московським урядом ще до початку Коліївщини. Маючі намір зробити більшість українських територій провінціями під повним контролем московського уряду цариця Катерина розуміла, що треба позбутися такого осередку озброєного вільнодумства, як Запорозька Січ. На час Коліївщини Січ урятувала не дипломатія та покора Калнишевського, а загроза майбутньої війни з турками, де запорожці стали б у пригоді російській цариці. Так і сталося, Запорозька Січ під проводом Калнишевського виступила на боці Москви та провела чимало славетних боїв, що посприяло остаточній перемозі над турками. Та коли війна скінчилася, то, не гаючи часу, навесні 1775 року під Січ були стягнуті різноманітні урядові війська. Січ була оточена, з усіх боків на неї дивилися жерла гармат. І на цей раз Калнишевський разом з січовою старшиною та місцевим архімандритом намагався владнати справу своєю показовою покорою. Та у російського уряду були інші плани, посольство запорожців було заарештовано та відправлено до Петербурга. Частина запорожців зрозуміла, що треба залишати майно та рятувати життя, вибралась з оточення й подалась за Дунай, інші здалися. Січ була зруйнована вщент, навіть від церкви нічого не залишилось. Сімдесятирічний Калнишевський був засланий на Соловки, де провів ЗО років у темній келії, втративши згодом зір і слух. Частину запорожців заслали на Сибір, інші розбрелися хто куди, чималі шматки запорозької землі були роздані фаворитам цариці, решта була заселена німецькими колоністами. Таку 1775 році була удруге зруйнована Запорозька Січ.
