Теплі історії про дива, коханих і рідних - Гербіш Надійка (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
Невдовзі заходить до хати дідусь Роман і ще з порога гукає:
— Агов, Орисю! Знову чаклуєш?
І, вже зайшовши до кухні, додає:
— Все зробив, як ти сказала: курей закрив, корову загнав, кролів нагодував. Чи ж я не молодець? Давай уже свого смаколика!
— Молодець-молодець, — усміхається бабуся Орися і наливає в розмальовані кухлі теплого ще молока. Зніяковіло відрізає шматочок сирника і кладе чоловікові на тарілку.
Дідусь Роман ледь усміхається й починає їсти.
— Ох, жінко! Це ж як мене Всевишній любить, що тобою нагородив. Життя прожив і всього набачився, але твоєму сирнику з яблуками рівних не було й не буде.
— Та ж із любов’ю пекла, старалася… — відповідає бабуся Орися й повертається до Романа спиною, вдаючи, ніби щось шукає. А сама непомітно змахує зі щоки непрохану сльозу.
У свої сім десятків років сьогодні вперше відчула старість, бо вперше за їхнє з Романом довге й щасливе подружнє життя сирник для нього вийшов підгорілий. А він, як завжди, сказав, що кращого й бути не може. У той момент була особливо вдячна Романові за любов.
НАЙРІДНІШІ НА СВІТІ
Святослав Черній
Її звуть Софія
Сон — це життя в житті. У дитинстві в мене були періоди, коли любив жити у снах більше, ніж на яву. Мені навіть здавалося, що я такий собі власник телеканалу сновидінь і сам можу складати для себе телепрограму на ніч. Адже дуже часто бувало, що мені снилося саме те, чого хотів. Усі духовні й тілесні переживання, котрих я не міг здобути чи хотів позбавитися в реальності, компенсувались у снах. Вони були гармонійнішими за дійсність і вперто тішили різноманіттям позитивних відчуттів. А ще сни допомагають поспілкуватися з тими, кого вже з нами немає, іноді вони навіть дозволяють торкнутися тих людей.
Скажімо, бабуся.
У свої двадцять я вже більше десяти років не вживаю у своєму лексиконі слово «бабуся», звертаючись до когось. Узагалі, дивно вимовляти це слово, коли доводиться говорити фразу: «У мене немає бабусі», і неприємно чути у відповідь: «Ой, вибач». У такі моменти хочеться щемливо затупати ногами й вимагати, вимагати, наче мала дитина біля магазину іграшок. Тільки замість слова «купіть» вживати «поверніть». «Поверніть мені бабусю!.. Хочу бабусю!..» — із залитою слізьми мармизою тягнути маму за руку до того магазину, з надією, що це подіє.
Зараз не можу спілкуватися з бабусею, але досі маю в цьому велику потребу, мабуть, ще більшу, ніж у дитинстві. Особливо коли роблю щось нове. От коли, скажімо, вчуся готувати. Мені показують, як місити тісто, — і вже тоді згадую, що вже місив, із бабусею, і вона мене, ще п’ятирічного, навчала. Чи на Різдво терти мак для куті. Уперше я тер мак саме з бабусею. А шити на швейній машинці? Хоч мої робочі години за нею прирівнюються до нуля, але я був першокласним бабусиним асистентом, коли вона строчила.
Бабуся ще у мої дев’ять надала шалений спектр професійних компетенцій, однак не встигла зі мною їх довести до пристойного рівня, лишень заклала базу. І от, у дев’ять із половиною, у мене з’явилася мрія: ще хоча б раз побачити бабусю. У чотирнадцять, через підлітковий максималізм, у мене визріла впевненість, що всі мрії здійснюються. А в п’ятнадцять я переконався, що це правда.
Я дуже тісно потоваришував із чудесним сивим і мудрим дядечком на ймення Сон, бо настав час екзаменів, я дуже втомлювався і багато-багато спав. І, мабуть, завдяки цьому товариському зближенню дядечко Сон таки здійснив мою мрію — улаштував зустріч із бабусею. Не знаю, чому не раніше. Більше п’яти років бабуся мені не снилася жодного разу… А тут у нас із нею з’явився цілий «сонний день», який тривав певно не більше хвилини, та за емоційною силою спогадів гріє мене вже майже п’ять наступних років.
Я б і досі тупав ногами, плакав і кричав: «Поверніть бабусю!» — але тепер кожної ночі лягаю спати з надією знову посидіти з нею за швейною машинкою й подивитись, як вона робить викройку. Хоча б уві сні…
Ірина Озарко
Пампушки з варенням
І все в той день здавалося не таким. Усміхатися не хотілося, плакати не моглося. Вона пішла до бабусі забрати теплі пампушки з варенням. Не для себе, для рідних, для того, щоби трішки пройтися. Вона взагалі такими от продуктами, домашніми радостями, не так часто себе й тішила. Вийшла на вулицю і ледь не осліпла від яскравого сонячного світла, що відбивалося від снігу, який маленькими острівцями лежав серед зеленуватого океану молодої травички.
Від того світла вона розічхалася, розплакалася й наосліп почовгала до бабусиної лимонного кольору хатинки. Дивно, але настрій почав покращуватися. Вона взяла свій потертий телефон і набрала номер друга. І хоча він був занятий, сказала, що їй потрібна компанія, бо навушники залишилися вдома. Він терпляче слухав про вчорашній вечір, вони, як завжди, щиро сміялися зі взаємних дотепів.
Завершила розмову з відчуттям легкої досади від того, що не могла сказати цьому другові, як насправді не по-дружньому його любить. Не могла, бо не хотіла ставити на карту їхні прекрасні й теплі стосунки.
Прийшла до бабусі. Усілася на кухні. Бабуся Віруся розмовляла по телефону із заокеанською подругою, з якою навчалася ще в технікумі, але от змогла зберегти той теплий промінчик їхньої дружби. Бабусине обличчя осяювала щира усмішка, вона говорила слова любові, згадувала, як було тепло в їхній невеличкій хатинці в маленькому Галичі — завжди тихо й спокійно, а ще чисто-чисто. Але красномовнішими сяяли її, сповнені вдячності, очі. От би змогти хоча б щось пронести так через життя.
Бабуся це вміла. Не лише дружбу. А й кохання — справжнє, з першого погляду, і вічне, яке перетерпіло все. Жаль, бабуся не видала якогось посібника, де б виклала свою мудрість і, можливо, якісь хитрощі.
Та вона ніколи не давала порад. Щось радила, але, наштовхуючись на найменший опір, одразу починала висловлювати сумніви стосовно своєї ж поради. Завжди казала, що все буде так, як має бути.
Паралельно з розмовою по телефону бабуся заварила каву. У старій кавоварочці, яка вже декілька разів ремонтувалася. Кава з неї виходила не найкраща, але от на бабусиній затишній кухні завжди смакувала з великого такого горняти.
Рука потягнулася вже за четвертим пампушком, наче з картинки змальованим. А в думках не було нічого про фігуру.
Може, такі миті і є щастям?
Бабуся закінчила свою теплу розмову й тихенько промовила: «Запроси свого друга на пампушки». І внучка вперше беззастережно послухалася. Набрала есемеску.
Відповіді не було. Кава в горнятку вистигала, та душу зігрівала розмова. В двері дзеленькнули, на порозі стояв він зі своєю неповторною усмішкою: «Відмовитися не міг. Хоча плани були інші». Подарував бабусі квіти, а вона йому — свій щирий усміх.
Мабуть, вона фея. Добра фея. Яку слід слухатися.
А може, секрет, в її імені? Може, вона просто все життя вірить? І цю її віру сумнівам піддавати не треба.
Вікторія Наймановська
Яблуневий сад із феями
Бабусині оповідки, як і пиріжки, теплі й затишні. Вони схожі на картате покривальце. У нього так і хочеться загорнутися з головою і… мріяти, мріяти!
Дім завжди тебе зігріває, і перебувати в ньому, серед рідних, «цілющих» людей — невимовне щастя. Це твоя територія — і все. Без слів.
Сонце вже сідає за дахи будинків, а небо стає ніжного фіалкового кольору. Беру до рук улюблену книжку, та чомусь сьогодні читання не йде. Натомість у голову роєм лізуть думки про минуле, гарячі спогади з того часу, коли теплі руки заплітали мені волосся, відганяючи сон, готували неповторний м’ятний чай. І яблучні пироги. Інколи крізь спогади передається навіть тепло долонь і голос.
