П'ятнадцятирічний капітан - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги полностью бесплатно .TXT) 📗

Дік Сенд їх твердо знав і досконало послуговувався барометром, щоразу впевнюючись у правильності своїх прогнозів під час морської служби. Завдяки барометрові він завжди був готовий до всяких несприятливих змін погоди.

20 лютого зміни барометра, що їх Дік ретельно занотовував протягом дня, занепокоїли його. Барометр повільно, але безперервно падав, провіщаючи дощ. А що цей дощ довго не починався, то Дік Сенд дійшов висновку: негода буде тривала. Однак дощ у цю пору року мав супроводитись сильним вітром. І справді, згодом вітер подужчав, і врешті швидкість повітряної течії досягла миль тридцяти на годину ⁶⁵.

Дік Сенд мусив ужити деяких застережливих заходів, щоб вітер не порвав вітрил, а то й не зламав щогл на «Пілігримі».

Він наказав спустити бом-брамсель, топсель і зовнішній клівер, а згодом вирішив прибрати ще й брамсель і взяти два рифи ⁶⁶ на марселі.

Останній маневр дався досить важко з такою недосвідченою командою. Однак виконати його було конче треба, і всі працювали не покладаючи рук.

Дік Сенд у супроводі Бета й Остіна піднявся на рею фок-щогли і, — хоч не без труднощів, — згорнув брамсель. Якби барометр не провіщав такої загрозливої негоди, він би залишив обидві реї на щоглі. Однак, передбачаючи, що доведеться не тільки згортати на ній вітрила, а й зовсім обходитись без цієї щогли, молодий капітан відчепив обидві реї й опустив їх на палубу. Коли вітер переходить у штормовий, треба не тільки зменшити площу вітрил, а й навантаження на щогли. Це велике полегшення для судна: що менше воно навантажене вгорі, то краще витримує хитавицю.

Скінчивши цю роботу за дві години, Дік Сенд з товаришами заходився зменшувати площу марселя, беручи на ньому рифи. На відміну від більшості сучасних суден, на «Пілігримі» не було подвійного марселя, багато легшого для. маневрів. Тож команді довелося працювати, як у давніші часи: бігати по реях, ловити й підтягувати до себе вільний край вітрила, що лопотів на вітрі, і потім міцно прив'язувати його лінями ⁶⁷. Це була важка, забарна й небезпечна робота, та врешті площу марселя було значно зменшено, й шхуна-бриг пішла рівніше.

Дік Сенд, Бет і Остін спустилися на палубу. Тепер «Пілігрим» був цілком підготований до плавання в штормову погоду, чи пак «під дуже свіжим вітром», як кажуть моряки.

Протягом трьох наступних днів — 20, 21 і 22 лютого — ні сила, ні напрямок вітру помітно не змінились. Проте барометр і далі падав; 22 лютого Дік Сенд відзначив, що стовпчик стоїть на двадцяти восьми й семи десятих дюйма ⁶⁸.

Ніщо не вказувало на те, що барометр найближчим часом почне підніматися. Небо загрозливо супилось, віяв дужий вітер. Над морем навис густий туман. Сонце не проглядало крізь товщу хмар і туману, тож важко було визначити місце його сходу й заходу.

Дік Сенд занепокоївся. Він не залишав палуби й майже не спав. Однак завдяки витримці й силі волі він не показував своєї тривоги.

На ранок 23 лютого вітер ніби трохи вщух. Та Дік Сенд не довіряв цій незначній зміні. І слушно: пополудні вітер знов подужчав, і море ще більше забурхало.

Близько четвертої години Негору, який тепер рідко виходив з камбуза, з'явився на палубі. Дінго, мабуть, спав десь у закутку, бо не загавкав на кока.

Як завжди, мовчазний, Негору простояв з півгодини на палубі, уважно вдивляючись у обрій.

Одна за одною котилися довгі хвилі; вони ще не стикались між собою. Проте вони були вищі, ніж од вітру такої сили. З цього слід було зробити висновок, що десь неподалік, на заході, бушував сильний шторм і що він незабаром захопить їх.

Негору окинув зором розбурхане море довкола «Пілігрима». Потім перевів свої холодні й незворушні очі на небо.

Хмари мовби наздоганяли одна одну. Верхні рухались набагато швидше від тих, що сунули нижче. Можна було чекати, що бистрі потоки повітря от-от опустяться донизу й «дуже свіжий вітер» перейде в шторм або і в ураган, який мчатиме зі швидкістю сорока трьох миль на годину.

Чи то Негору був дуже безстрашний чоловік, чи не розумів, яка загрозлива насувається негода, але він не виказав найменшого неспокою. Тільки уста його скривились у злій усмішці. Могло здатися, що він радіє негоді.

Раптом кок сів верхи на бушприт і поповз до бом-утлегара ⁶⁹. Піднявшись вище, він ніби силкувався розгледіти щось на обрії. Потім спустився на палубу й спокійно, не мовивши й слова, пішов до себе в камбуз.

Проте всі, хто плив на «Пілігримі», усвідомлювали, що одна обставина була сприятлива: судно ішло під супутним вітром — хай навіть ураганним, — який мав швидко домчати його до американського узбережжя. Зрештою, буря не становила особливої загрози для «Пілігрима»; справжні небезпеки почнуться тоді, коли доведеться причалювати до незнайомого берега.

Дік Сенд не на жарт цим турбувався. Як він вестиме судно до безлюдного берега, де не можна буде знайти лоцмана чи бодай когось, хто б знав фарватер? Що він робитиме, коли в негоду доведеться шукати, де б пристати до невідомого узбережжя? Безперечно, ще рано було сушити собі цим голову. Однак колись та виникне потреба прийняти рішення. Ну що ж, Дік Сенд його прийме!

Протягом тринадцяти діб — від 24 лютого до 9 березня — погода майже не змінилася. Небо вкривали темні хмари. Вітер ущухав на» кілька годин, потім знову дужчав. Двічі або тричі барометр піднімався на десять-дванадцять ліній, але відразу падав, а такі різкі коливання аж ніяк не провіщали зміни погоди та помірних вітрів, принаймні на ближчий час.

Зривалися також і сильні грози, які теж турбували Діка Сенда. Дві-три блискавки ударили в воду всього за кілька кабельтових од судна. Випадали зливи, й «Пілігрим» майже весь час ішов, оповитий густим туманом.

Бувало, що протягом цілих годин вахтовий нічого не бачив перед собою, і «Пілігрим» плив навмання.

Дарма що судно стійко трималося на хвилях, його все ж добряче гойдало. На щастя, місіс Уелдон витримувала хитавицю. Але малий Джек дуже страждав од морської хвороби, й мати не відходила від нього.

Що ж до кузена Бенедікта — хитавиця впливала на нього не більше, ніж на американських тарганів, його найближчого товариства. Цілими днями він вивчав свою колекцію, начебто сидів у своєму тихому кабінеті в Сан-Франціско.

На щастя, Тома і його товаришів морська хвороба теж не брала, і вони й далі старанно виконували накази молодого капітана. Сам він давно вже звик до всіх оцих безладних погойдувань судна, гнаного вітром.

«Пілігрим» мчав уперед, незважаючи на малу площу вітрил, і Дік Сенд бачив, що доведеться ще її зменшити. Однак він із цим не квапився, доки судну не загрожувала безпосередня небезпека. За його розрахунками, берег був уже недалеко. Він наказав вахтовим ще пильніше вдивлятися в обрій. Проте молодий капітан не дуже вірив, що недосвідчені спостерігачі помітять землю. Хоч хай який у людини гострий зір, а коли вона недосвідчена, то не зможе вирізнити неясні, а надто оповиті туманом обриси берега. Тим-то Дік вдивлявся в обрій і часто забирався на щоглу, щоб краще бачити.

Та землі й досі не було видно.

Це дуже дивувало Діка Сенда, і з деяких його слів місіс Уелдон зрозуміла його подив.

9 березня молодий капітан, стоячи на носі, то дивився на море й на небо, то переводив погляд на щогли «Пілігрима», що аж гнулись під натиском дужого вітру.

— Нічого не видно, Діку? — спитала місіс Уелдон, коли він опустив підзорну трубу.

— Нічого, місіс Уелдон, анічогісінько, — відповів юнак. — Тільки обрій ніби трохи прояснюється: вітер дужчає, розвіює туман.

— То ти гадаєш, що до американського берега вже недалеко?

— Інакше й бути не може, місіс Уелдон. Тому мене й дивує, що його досі не видно!