Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

— Це збіса така нісенітниця, що я про це й чути не бажаю. Я не кажу, ніби в Генрі немає навіть горщика, куди посцяти, й вікна, куди своє насцяне вихлюпнути, — я розумію, Вілфе, ти все робив добре, принаймні наскільки міг, проте це найкраще, що я можу сказати. Останні роки були жирними, а ти всього лиш на один крок випереджаєш банк. Де ти опинишся, коли знову прийдуть пісні роки? А вони завжди надходять. Якби ти отримав гроші за ту сотню акрів, усе могло б виглядати інакше — вільні гроші, як подушка, пом’якшують жорсткі часи, це кожному відомо, — але після того, як пішла Арлетт, усе застопорилося як на нічній вазі у старої леді, що страждає на запори.

На якусь крихітну мить у глибині душі я замислився, як усе могло б обернутися, якби я піддався Арлетт щодо тієї сучої землі, як піддавався до того в багатьох інших випадках. «Я жив би серед смороду, ось як воно могло обернутися. Я був би змушений поглибити старий колодязь для тварин, бо корови не пили б воду з ручаю, в котрому пливуть скривавлені свинячі тельбухи».

Це правда. Але натомість я жив би, а не існував. Арлетт жила б зі мною, і Генрі не став би таким похмурим, стражденним замкнутим хлопцем, на якого він тепер перетворився. Хлопцем, що призвів свою ще з дитинства найкращу подружку до такого клопоту.

— Гаразд, ну, а що ти збираєшся робити? — запитав я. — Сумніваюся, щоб ти вирушив у подорож сюди без чогось на думці.

Він мене наче й не чув. Задивився в поля, туди, де на обрії височіла його новенька силосна вежа. Обличчя мав обважніле й сумне, проте я зайшов надто далеко і написав уже забагато, щоби брехати; той його вираз мене не дуже хвилював. Рік 1922-й був найгіршим роком у моєму житті, тим, що перетворив мене на людину, котрої я більше не впізнавав, а Гарлен Коттері був усього лиш черговою вибоїною на одному з відтинків мого кам’янистого, страдницького шляху.

— Вона тямуща, — озвався Гарлен. — Місіс Мак-Реді каже, що Шен найрозумніша учениця за всю її кар’єру в школі, а це вже майже сорок років. Вона добре розуміється на мові й літературі, а ще краще на математиці, що, як каже місіс Мак-Реді, рідко трапляється серед дівчат. Вілфе, вона знається на триггерономії. Ти це знав? Місіс Мак-Реді сама не вміє розв’язувати задачі з триггерономії.

Ні, я цього не знав, але я знав, як правильно промовляється це слово. А втім, я відчував, що зараз, либонь, не той час, щоб виправляти вимову мого сусіди.

— Саллі хотіла послати її до вчительського училища в Омасі. Вони з 1918 року приймають разом із хлопцями й дівчат, хоча поки що жодна з жінок його не закінчила. — Він подарував мені погляд, що був дуже важким для сприйняття: суміш відрази й ворожості. — Жінки завжди воліють вийти заміж, розумієш. І народжувати дітей. Вступити до ордену Східної Зірки [37] і замітати ту Богом прокляту підлогу. — Він зітхнув. — А Шен могла б стати першою випускницею. Бо має розум і має здібності. Ти ж цього не знав, чи не так?

Ні, по правді, не знав. Я просто припускав — один з тих 6агатьох моїх помислів, які, як я тепер розумію, виявилися помилковими, — що вона була заготовкою під дружину фермера, і не більше.

— Вона могла б навіть викладати у коледжі. Ми планували послати її до того училища, щойно їй виповниться сімнадцять.

«Саллі планувала, це ти мав на увазі, — подумалось мені. — Заклопотаному власними справами, тобі таке ніколи б не зайшло в твою фермерську голову».

— Шен сама мріяла, і гроші на це відкладалися. Все було готове, — він обернувся поглянути на мене, і я почув, як рипнули жили його шиї. — Все й зараз залишається готовим. Але спершу — і то невідкладно — вона поїде до школи Святої Евсебії, католицького пансіону для дівчат в Омасі. Сама вона про це поки ще не знає, але станеться саме так. Саллі гомоніла про те, щоби відправити її у Деланд — там у Саллі сестра живе — або до моєї тітки з дядьком у Лайм Біска, але я не вірю, щоби хтось із тих людей довів до кінця те, про що ми вирішили. Також і дівчина, котра створює проблему такого штибу, не заслуговує на те, щоб поїхати до людей, котрих вона знає і любить.

— А що це таке, про що ви вирішили, Гарле? Окрім того, щоби відіслати вашу дочку до якогось... ну, я не знаю... сиротинця?

Він наїжачився.

— То не сиротинець. Це чистий, здоровий і популярний заклад. Так мені розповідали. Я комутувався з деким, і всі відгуки, що я отримав, були одностайно гарними. Вона там виконуватиме якусь роботу, навчатиметься за шкільною программою, а за чотири місяці народить. Коли це відбудеться, дитину віддадуть комусь на всиновлення. Цим заопікуються сестри Святої Евсебії. Тоді вона вже зможе повернутися додому, а ще через півтора року зможе вступити до вчительського колледжу, як і хотіла Саллі. Та й я, звісно. Саллі і я.

— А яка моя роль у цьому? Я так міркую, у мене вона є?

— Чи ти знущаєшся з мене, Вілфе? Я розумію, для тебе цей рік був важким, але я не потерплю, щоби ти мене ображав.

— Я тебе не ображаю, але ти мусиш знати, що не один ти почуваєшся очманілим і знеславленим. Просто скажи мені, чого ти хочеш, і, можливо, ми залишимося друзями.

Надзвичайно холодна усмішка, котрою він відреагував на ці мої слова — всього лиш короткий смик губ, поява миттєвих складок у кутиках його рота, — ясно повідомила мені, як мало надії він покладав на це.

— Я знаю, що ти не багатій, проте все одно ти мусиш зробити крок і прийняти на себе частку відповідальності. Її перебування в пансіоні — сестри називають це пренатальним доглядом — буде коштувати приблизно 300 доларів. Сестра Камілла називала це пожертвою, коли я балакав з нею по телефону, та я завжди можу зрозуміти, коли йдеться про платню.

— Якщо ти хочеш, щоби я вніс половину...

— Я розумію, що ти не потягнеш 150 доларів, але 75 цілком можеш, саме стільки коштуватиме вчителька. Та, що допомагатиме їй не відставати від школи.

— Я не можу цього зробити. Арлетт вичистила геть усе, коли тікала, — і тут мені вперше спало на думку: а чи не було в неї десь чогось захованого? Авжеж, оповідка про ті двісті доларів, котрі вона нібито прихопила, тікаючи, була чистою брехнею, проте навіть її можлива заничка на стрічки-шпильки могла б допомогти в такій ситуації. Я собі відзначив в умі, що треба пошукати по полицях у шафках і в коробках на кухні.

— Візьми ще одну короткотермінову позику в банку, — сказав він. — Останню ти вже виплатив, як я чув.

Звичайно, що чув. Припускається, що такі речі мусять залишатися приватними, проте такі люди, як Гарлен Коттері, мають довгі вуха. Мене накрила нова хвиля відрази до нього. Він позичив мені свій зернозбиральний комбайн і призначив за його використання плату тільки двадцять доларів? То й що? Тепер він приїхав по них, а хоче більше того, так, ніби його дорогоцінна донечка ніколи сама не розчепірювала ноги, приказуючи: «Давай, заходь до хати, побілиш мені стіни».

— Я мав гроші за врожай на сплату боргу, — сказав я. — А тепер їх нема. Маю землю, маю дім, оце і все.

— Ти знайдеш спосіб, — сказав він. — Застав дім, якщо потрібно. Сімдесят п’ять доларів — твоя частка, і якщо порівняти це з тим, що твоєму хлопцеві у п’ятнадцять років довелося б міняти пелюшки, гадаю, ти ще дешево спекався.

Він підвівся, я встав теж.

— А якщо я не знайду способу? Що тоді, Гарле? Викличеш Шерифа?

Губи його скривилися, демонструючи презирство, що перетворило мою відразу до нього на ненависть. Це трапилося миттєво, а я все відчуваю ту ненависть ще й сьогодні, коли так багато інших почуттів перегоріли в моєму серці.

— Я ніколи не звернуся по допомогу до закону в такій справі. Але якщо ти не внесеш свою відповідальну частку, між нами все закінчено, — він примружив очі на згасаюче світло дня. — Я їду. Хочу повернутися додому до темряви. Пару тижнів мені ще не потрібні будуть 75 доларів, тож час у тебе є. І я не буду тобі про них нагадувати. Не даси, то й не даси. Тільки не кажи, ніби ти не маєш змоги, бо мене не надуриш. Ти б краще дозволив їй продати ту ділянку Фаррингтонам, Вілфе. Якби зробив так, то й вона була б тут зараз, і ти мав би в руках живі гроші. І моя дочка могла б не увійти в тяж.