Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Не знаю, не знаю, — вона немов навіч угледіла, як він крутить головою, відганяючи прикру думку, мов муху, що дзижчить усередині голови, така смішна часами ця його манера, як у маленького хлопчика, — і закінчує чисто як маленький хлопчик: — Пообіцяй мені, що будеш обережна!
Вона знов оперово регоче — але цим разом драматичніше, мецо-сопраново: ближче до Ваґнера.
— Ну, завжди ж залишається отой люфт у п'ять відсотків, чи не так?.. Вимкнувши мобілку, вона заклякає на мить перед чорним завіконням: перед тою задзеркальною жінкою, вихопленою з ночі жахтючим посвітом багаття. Нетутешнє, грозово-прекрасне обличчя з довгими єгипетськими очима й темнокровними вустами підводиться їй назустріч, рішуче виставляючи наперед підборіддя, — і враз ледь помітно здригається, коротким мерзлякуватим дрижачком: мов тамуючи прибутний, ізсередини, схлип.
…Владонько, Владусю. Поможи мені.
Дарина Гощинська повертається до апарата, натискає на «eject», виймає касету з переписаним інтерв'ю і, вбовтнувши її в торбинку, з виском затягує замок. Потім накидає плащ, гасить світло і ривком розчахує двері в коридор.
— Ю-у-ууркууууу! — розлягається під склепінням, під постук каблучків, її воркотливий гортанний поклик — майже голубине аврукання.
ЗАЛ III. СНИ АДРІЯНА
ЛЬВІВ. ЛИСТОПАД 1943 Р.
Чоловік із затислим під пахвою портфелем щодуху біжить хідником, попід стінами будинків із наглухо зачиненими брамами й віконницями в партерах; уздовж порожньої вранішньої вулиці за ним зрадницьки двиготить — здається, на ціле середмістя — луна власного тупоту, дарма що черевики має непідбиті; бруківка під ногами ковзка й мокра, прихвачена нестопленою вранішньою ожеледдю, «Вважай!» — озивається йому під черепом Голос, той самий, що завжди остерігає його під небезпечну хвилину, часом прямо наказуючи, що має робити — зійти з шляху й сховатись під мостом за хвилинку до того, як на ньому покажеться повнісінький «опель» німаків, а чи просто звелівши «Не ходи туди!» — за два квартали до умовленого помешкання, де замість зв'язкового на нього, як виявиться щойно потім, ще зночі чекало ґестапо, аж декому зі Служби безпеки зароїться підозра, чи не він же те помешкання і «всипав», раз потрапив вийти так насухо, але до холери з їхніми підозрами, прецінь усі знають, що він має щастя і що не з таких тарапатів і «всип» виходив цілим і неушкодженим, гейби був заговорений, і він таки направду заговорений — поки його Голос говорить до нього й треба лиш відразу приймати його сиґнал м'язами, цілим тілом, як те робить звір: ні секунди не гаючи на обміркування, — і майже синхронно із застережним «Вважай!» чоловік, що недарма прибрав собі псевдо «Звір», відкриває затислого під пахвою портфеля, всуває туди ще гарячого вальтера — цівка ще куриться після пострілу, ширячи майже-рідний дух пороху й паленого металу, і рука ще пружинить відлунням відбою, яким її перед хвилею було підкинуло вгору, — бере портфеля в другу руку й переходить на спокійну ходу, шпарку й зосереджену, ходу вже не втечі, а прямування: службовець поспішає на працю, — акурат за мить до того, як із-за рогу Бляхарської в молочно-сизому тумані вигулькують чорні, барви мокрого дерева, постаті військового патруля — ну от, прошу дуже, знов йому пощастило… А перейти повз них, не збуджуючи підозри, — то вже пусте, сливе забавка, хіба раз він таке вправляв, головне тут — розпружитись, не стенатись у тривожний вузол, а взагалі перестати бути тілом, так, ніби все це йому сниться й леда-хвилю може перерватися прокиданням, скоро тільки він сам того забажає, — листопадова вранішня їдь крізь одежу й шкіру, тягар портфеля, допасований до руки докладно так, аби в разі потреби позбутись його одним рухом, зміщена в перспективі вулички туманом, мов підвішена в невагомості, темна копула Домініканів, змережана ожеледдю вогка бруківка — Katzenkopfstein (в ці хвилини сон із готовністю переходить йому в голові на німецьку мову) і одностайне голосне, маршове по ній гупання (чоботи підбито по-хазяйськи, по-юберменшівськи, не для втечі — для постраху іншим!), гупання, що зближається, порівнюється — і проминає, дяка Тобі, Боже коханий, проминає не завагавшись, і в мить отого проминання — в мить, коли патруль байдужісінько розминається з чоловіком, який має щастя, мовби той і справді розтікся їм в очу на молочно-сизі пасма туману, в свідомості йому також відбувається вельми важливе переміщення: куля, щойно випущена ним посеред Сербської (по-їхньому, Kroatenstrasse) у груди комендантові польської Gebietspolizei, коли тамтой виходив із під'їзду, і наступний гін по Сербській і Руській (молодим стрільцям на вишколі він завжди казав, що німаки — то ведмеді, і втікати од них треба так, як тільки й мож утекти од ведмедя на полонині, — «по-кривому», по косогору навскоси; мадяри, ті були вовками й тямили єдино мову страху, ну а поляки — поляки були просто встеклі пси, це він знав твердо, ще від того дитячого дня, коли над'їхалі улани виволікли його тата з притвору храму, закинувши рясу йому на голову, один сів на тата верхи, а двоє других поганяли нагайкою і кричали: «Нєх жиє маршалек Пілсудскі!» — поляки були встеклі пси, і вбивати їх належалося з одного пострілу…), — все, що відбулося хвилину тому, і сам він, «Звір», підчас тої хвилини, воднораз махом зсувається в минуле, як земля з-під лопати, засипаючи яму, — стаючи всього тільки ще одним виконаним завданням, ще одним атентатом на його, «Звіревому», рахунку, — а він собі чимчикує далі з портфеликом у руці, маючи попереду нову, ясну й певну мету — трамвайний пристанок, «мертвий пункт», де за хвилину його мають перестріти дівчата-зв'язкові, щоб забрати знаряддя вбивства, — він на ходу скидає оком на ручного зеґарка: недобре, якщо би їм довелося чекати! — і приспішує ходу, крізь скверик, попри мокрі, ніби застиглі в сльозах зморшкуваті стовбури дерев, — далі на Підвальну, всіма настовбурченими волосками на шкірі відчуваючи кожен порух секундної стрілки.
ЦОК… цок… цок… цок…
Йому завжди добре з тим ішло — отак парцелювати свій час, і себе самого в тому часі. Злущувати з себе Щойно прожите, як суху шкірку з рани, махом витягати з проминулого всі корінчики чуттів і без останку пересаджувати їх у мить теперішню. Міг би сказати, що він, власне, не мав минулого — в тому розумінні, в якому мали його інші, ті, хто починав стогнати й говорити уві сні. Була б його воля, таких він одразу виряджав би додому на піч: хто кличе вві сні живих і померлих, той уже не вояк. Куля знаходить такого в першому ж бою, а то й без бою — ніби на те вони, кулі, й відливаються, щоби знаходити й поціляти в чиюсь живу минувшину. А він був Звір і вмів жити самою тільки біжучою хвилиною. Тому й мав щастя.
Тепер його вже не страшить відлуння власних кроків по доріжці скверу.
ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…
І який же чудовий стоїть туман! (І тут йому пощастило!)
В тумані, й поночі, й геть без проблиску промінчика (надто відколи почалися совєцькі нальоти й ночами хіба на двірці зостаються тліти мертвецьки-синюваті маскувальні жарівки) — він знає своє місто кровно, навпомацки, наче тіло коханої жінки: де насліпо ткнешся, де навмання викинеш руку, там вилонюється під тобою, допасовуючись до кожного твого вгину й вигину, знайомий завулок, теплий пахучий рівчак, вологий закамарок сутерини; Жидівська — Бляхарська — Підвальна — наче шкірою, губами, слизовими покривами тручись, прокладаєш доріжку крізь ніжно дишучі складки: це його Місто, і воно ніколи не зрадить, проведе крізь себе любовно і вміло, як вірна дружина, треба буде — розступиться, вбере, сховає в себе (в нутрощі, в розхляпану болотисту тьму підземних ходів…). Він не пам'ятає, коли востаннє був із живою жінкою — навіть уві сні, з якого прокидаєшся із липким сіменем на стегнах, — але зі своїм містом, де кожен камінчик (кожен, кат їх німецькій мамі, «котячий чубок»!) завчено ним не то підошвами, а мовби назавше всіма м'язами й сухожилками ще в попередньому, давно нечинному житті — дітвака, ґімназиста, шалапута і «фраера в пумпках», — він залишається зрослим удень і вночі, як то буває тільки в винятково щасливому шлюбі; місто й береже його, як жодна жінка вберегти би не потрапила. Часами він фізично відчуває німецьку тут присутність, із чорнорябо поналіплюваними на мурах орлами та гакенкройцями (Kroatenstrasse, ха!), чимось схожим на коростявий наріст на коханому тілі — відчуття, котре вперше були збудили в ньому тридцять дев'ятого року совєти, їхні обшарпані, захарчовані вояки в негнучих чоботях, їхні дикунські окрики «давай прахаді!», їхні червоні, такі самі як згодом у німаків, повсюдно нап'яті матер'яні латки з гаслами й портретами їхніх вождів, ціла та татарська орда з дерев'яними валізками, що за пару тижнів вимела всі крамниці, гейби навала велетенських рудих мурахів, од усякого-будь товару, натомість вилупивши в самому серці середмістя, перед Оперою, здоровенний потворний чиряк «барахолки», де їхні жінки на очах у розбавленої публіки люто билися за єдвабні панчохи, тягаючи одна одну за коси, — найпевнішим знаком їхньої чужости було те, що в місті загніздився страх, якого ніколи не знано перед тим. Коли совєти втекли, це інстинктовне, як шостий змисел, відчуття чужого зосталося при ньому, — і тому, на відміну від багатьох і багатьох, він відпочатку, ще навіть заки почалися арешти, не мав сумніву, що й німці не затримаються в місті надовго: вони так само були тут чужі, дарма що з виду куди більше од тамтих подобали на людей — їхні офіцери носили рукавички, вживали хустинок до носа і, наколи вже давали «слово чести», то таки його трималися, навіть при грабунках помешкань, звідки справно й спокійно вивозили все, чого недовимели совєти, — були чужі вже тим, що так само обснували місто темною павутиною страху, і так само вперто сліпі: не годні розгледіти, як драстично сюди не належать — як струп, як веред, що рано чи пізно буде спалений горячкою. На тлі його зріднености з містом, як із жінкою, якої ще так направду ніколи не мав, щоби була зовсім своєю, ця чисто органічна відпорність до чужого щоразу давала йому на завданні почуття власної — не просто правности, а майже містичної невразливости. Непереможности. (Як міг він провалитися, коли кожен камінчик довкола був по його стороні, а по їхній не було нічого?..) Потому він молився і просив у Бога прощення за гординю — якщо то була гординя: певности такої він не мав, а звички до довших роздумів позбувся, відколи став жити біжучою хвилиною, тож в усіх питаннях морального характеру раз і назавше здався на Бога: Йому видніше. А от уже й трамвайний пристанок, тепер справді зосталась марниця, лічені хвилини: віддати дівчатам портфеля, всісти з ними до трамвая, зручно зіскочити при скруті з Личаківської (Oststrasse, чоловіче, Oststrasse!) — і все. Справу зроблено.
