Великі сподівання - Диккенс Чарльз (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
- Сюди,- сказала вона, тицяючи костуром на довгий стіл, - мене покладуть, коли я помру. А вони прийдуть на мене дивитись.
Підсвідомо побоюючись, щоб вона не надумала тут-таки лягти на стіл і сконати, чим би остаточно довершила свою подібність до тієї моторошної воскової фігури на ярмарку, я аж зіщулився під її доторком.
- Що то, як ти думаєш? - спитала вона, знов тицяючи костуром.- Отам, де павутиння?
- Не можу здогадатись, мем.
- То великий пиріг. Весільний пиріг. Мій!
Вона обвела залу запальним поглядом і сказала, міцно вчепившись рукою в моє плече:
- Ходім, ходім, ходім! Веди мене, веди мене!
Зі слів міс Гевішем я зрозумів, що в цьому й полягатиме моя праця - водити її коло за колом по залі. Я відразу ж узявся до роботи: вона сперлась мені на плече, і ми рушили так жваво, немов надумали (згідно з моїм заміром, коли я вперше перебував під цим дахом) наслідувати конячку містера Памблечука.
Проте сил у міс Гевішем було малувато, і невдовзі вона сказала: «Повільніше!» А втім, ми й далі посувалися рвучкою нерівною ходою - вона раз у раз стискувала рукою моє плече, рот її ворушився, спонукаючи мене думати, що ми біжимо, хоч насправді то тільки її думки бігли. Через якусь часину вона сказала: «Гукни Естеллу!» Отож я вийшов на сходи й став на весь голос кликати дівчинку, як і за першим разом. Коли в далині з'явилося світло свічки, я вернувся до міс Гевішем і ми знов почали ходити кружка по кімнаті.
Якби тільки сама Естелла стала свідком цих наших пересувань, то мені й від цього зробилося б дуже прикро. Але ж вона привела з собою ще й тих трьох леді та джентльмена, які були внизу, і я вже не знав, що й робити. З чемності я спробував зупинитись, проте міс Гевішем міцніше стисла моє плече, і ми помчали далі, а мене пік сором, щоб вони не подумали, ніби це все мої витребеньки.
- Дорога міс Гевішем,- озвалася Сара Покет.- Який чудовий у вас вигляд!
- Який там чудовий! - відрізала міс Гевішем.- Жовта шкіра й кості.
Камілла аж просіяла, коли почула, як присадили міс Покет; співчутливо поглядаючи на господиню, вона пробурмотіла:
- Бідолаха! Де тут сподіватися чудового вигляду! І хто б подумав!
- А ви як ся маєте? - звернулася міс Гевішем до Камілли.
Оскільки ми були ту мить поруч з Каміллою, я, природно, спробував пристати, але міс Гевішем потягла мене далі. Я відчув, що в очах Камілли зробився найгидотнішою потворою.
- Дякую, міс Гевішем,- відповіла вона.- Я почуваю себе так, як тільки це можливо в моєму стані.
- Ну? І що ж таке з вами? - не приховуючи різкого тону, запитала міс Гевішем.
- Та нічого такого, про що варто згадувати,- відповіла Камілла.- Я не люблю виставлятися зі своїми почуттями, але я цілі ночі не сплю, думаючи про вас, і це не може не даватися взнаки.
- Ну, то не думайте про мене! - відрубала міс Гевішем.
- Легко сказати! - мало не ридма заперечила Камілла, переповнена дружніми почуттями, і верхня губа у неї смикнулася, а на очах зблиснули сльози.- Реймонд свідок, скільки імбирної настоянки та нюхальної солі я заживаю протягом ночі. Реймонд свідок, що й нервова судома часто зводить мені ноги. Але задишка й нервова судома - звичайна для мене річ, коли я переживаю за тих, кого люблю. Якби я була менш співчутлива, менш прихильна серцем, у мене й травлення було б нормальне, і нерви залізні. Я б і не бажала чогось кращого. Але щоб не журитися за вас ночами!.. І хто б подумав!
І на довершення вона залилася слізьми.
Я вирішив, що згаданий Реймонд - це і є присутній тут джентльмен і що саме його звати містер Камілла. Він зразу ж кинувся на порятунок своєї половини, почавши заспокоювати її запобігливим голосом:
- Камілло, серденько, таж усі знають, що твої родинні почуття так підточують тобі здоров'я, аж одна нога у тебе стала коротшою за другу!
- Я б не сказала, моя люба,- озвалася поважна леді, голос якої я досі чув лише раз,- що, думаючи про яку-небудь особу, ми тим самим можемо сподіватися чогось від неї.
Міс Сара Покет, до якої я тільки тепер придивився,- сухенька зморщена стара жінка з брунатним личком, схожа на шкаралупу волоського горіха, і великим, як у кота, ротом, але без вусів,- підтримала це міркування, сказавши:
- Звичайно ж, не можемо, моя люба, сподіватись. Де б пак!
- Нема легше, як думати,- додала поважна леді.
- Що може бути легшого! - підтвердила міс Сара Покет.
- Атож, атож! - скрикнула Камілла, чиї розпаленілі почуття, здавалось, перемістилися з ніг до грудей.- Щира правда! Я винна, що так прихиляюся серцем, але на це нема ради. Безперечно, моє здоров'я було б куди краще, якби я була не такої вдачі, а проте я не стала б інакшою, навіть якби й могла. І хоч страждання мої незмірні, мене, коли я прокидаюся серед ночі, втішає думка, що я саме така.
І вона знов дала волю своїм емоціям.
Міс Гевішем і я ні разу за цей час не зупинилися, а все кружляли й кружляли - то мало не доторкаючись до гостей, то віддаляючись від них у протилежний кінець похмурої зали.
- А цей Метью! - вела далі Камілла.- Щоб ніколи не засвідчити своїх родинних почуттів, ніколи не завітати до міс Гевішем! Я лежу на канапі з розшнурованим корсетом, лежу, бува, годинами без пам'яті, голова схилена набік, волосся розкидане, ноги й не знаю де…
- Далеко вище ніж голова, серденько,- зауважив містер Камілла.
- В такому стані я проводжу буквально цілі години, і все через цю чудну й незрозумілу поведінку Метью, а хоч би слово подяки від кого-небудь почула!
- Нічого дивного в цьому немає! - зазначила поважна леді.
- Бачте, моя люба,- докинула міс Сара Покет (особа солоденька і в'їдлива),- тут уся справа в тому, від кого саме ви сподіваєтесь подяки, голубко.
- Не сподіваючись ані подяки, ані будь-чого,- повела далі Камілла,- я лежу в такому стані цілі години, ось і Реймонд свідок, що я просто задихаюся, вже й імбирна настоянка не бере, а раз мій стогін почули навіть через вулицю у настроювача піаніно, бідні його дітки подумали, що то голубки десь воркують… а тепер мені кажуть…- Камілла раптом приклала руку до горла, і з уст у неї ринули звуки, за своєю складністю порівнянні хіба що з новими хімічними сполуками.
Коли було згадано ім'я Метью, міс Гевішем зупинила мене й зупинилась сама і втупилася в ораторку. Під дією цього погляду звукотворення Камілли враз урвалося.
- Метью прийде сюди, коли я лежатиму на цьому столі,- суворо заявила міс Гевішем.- Осьде буде його місце,- вона стукнула костуром по столу,- в моєму узголів'ї! А ви стоятимете тут! А ваш чоловік он тут! А Сара Покет тут! А Джорджіана тут! Тепер уже ви знаєте, де чиє місце, коли прийдете бенкетувати над моїм трупом. Тож можете забиратись!
Називаючи кожне з імен, вона при цьому стукала костуром по столу в новому місці. А потім сказала: «Веди мене, веди мене!» - і ми рушили знову.
- Гадаю, нам нічого іншого не залишається,- вигукнула Камілла,- як підкоритися й відійти! Це так багато важить - побачити, нехай навіть на хвилинку, того, кого любиш, до кого відчуваєш прихильність. Коли я тепер пробуджуватимусь серед ночі, думка про цю зустріч буде мені сумовитою відрадою. Якби ж то Метью скуштував цієї втіхи! Але він сам себе обкрадає. Я твердо вирішила не виставляти напоказ своїх почуттів, тільки ж це так прикро, коли тобі кажуть, ніби ти жадаєш бенкетувати над тілом своєї рідної… так наче ти велетень-людожер з казки… І коли ще тобі кажуть забиратися! Хто б подумав!
Груди місіс Камілли заходили ходором, і вона вже приклала до них руку, коли її підхопив містер Камілла, і ця шановна леді з виразом непохитної витривалості на обличчі,- в якому можна було вгадати намір гепнутись на підлогу, тільки-но вона опиниться за дверима,- послала рукою поцілунок міс Гевішем і дозволила себе вивести. Після цього Сара Покет і Джорджіана якийсь час позмагалися, котра з них покине кімнату останньою. Але Сара була куди спритніша: вона так вихилясто тупцювала навколо Джорджіани, що тій хоч-не-хоч довелося вийти першою. Тоді Сара Покет прорекла на прощання: «Хай вас бог береже, дорога міс Гевішем!», зобразила на своєму горіхово-шкаралупистому личку вибачливий усміх щодо людських слабостей і собі теж вийшла.
