Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

- Мені ду­же шко­да її, бо во­на бу­ла та­ка доб­ра най­мич­ка, яких в нас на се­лах те­пе­реч­ки труд­но й на­пи­тать. Так мені шко­да її, що я оце пер­ша му­си­ла зро­бить вам візит. Я тро­хи нех­тую са­лон­ни­ми за­бо­бо­на­ми на цей раз, бо до­кон­че тре­ба од­ря­ту­вать лю­ди­ну, мо­же, й од наг­лої смерті. По­радьте, ко­ли ва­ша лас­ка, й до­по­можіть їй.

«Яка доб­ро­сер­да лю­ди­на ця мо­ло­да ма­туш­ка… І, пев­но, при­хильна до на­ро­ду. Не­дур­но в неї такі со­лодкі добрі оч­ки…» - по­ду­мав Ула­се­вич, ози­ра­ючи свіжий вид гості та ог­ля­да­ючи ще свіжіше уб­ран­ня.

- Котра це мо­ло­ди­ця зас­лаб­ла? Як її на прізви­ще? - спи­тав Па­рафієвський.

- Та Нас­тя Сопілчи­ха! Ще як во­на слу­жи­ла в ме­не, то все бу­ло ко­ро­диться на но­ги або ча­сом і сла­бує: то в неї ча­сом бу­ло су­до­мить в правій кульші, то в обох гомілках. А як вий­шла заміж, то все чо­гось хо­ро­биться та й хо­ро­биться то на живіт, то на… - вки­ну­ла знов на­уко­ве слівце гос­тя. - Я ви­пад­ком оце зай­шла до неї по­ди­виться та досвідчиться га­разд за все, а звідтіля прос­то до док­то­ра. Я вас од­ве­зу й лад­на на­зад при­вез­ти. Та для неї за­бар­ка бу­де, мо­же, й не­без­печ­на.

- Я ла­ден слу­жить вам хоч і за­разі - про­мо­вив док­тор і вско­чив в кімна­ту, щоб на­тяг­ти пальто. - Ко­ли в мо­ло­диці щось не­без­печ­не, то їдьмо та­ки за­раз.

- Які це в вас книж­ки? О! Ук­раїнські! Мож­на в вас по­зи­чить на який час хоч од­ну? - го­во­ри­ла ма­туш­ка.

- Можна! Я бу­ду ра­дий, що знай­шов чи­тальни­цю! - обізвавсь док­тор з кімна­ти.

- От і не знаю, яку брать.

- Беріть ту, кот­ра на вас ди­виться, - ска­зав Па­рафієвський.

- Коли ж во­ни ніби усі на ме­не див­ляться. Візьму хіба оцю більшеньку.

І во­на вий­ня­ла хус­точ­ку, втер­ла собі засніче­не око й пок­ла­ла хус­точ­ку на одібра­ну кни­жеч­ку, на­че наз­на­чи­ла, кот­ру хо­че по­зи­чить.

Ладковська вста­ла. Гості й собі вста­ли й поп­ро­ща­лись з док­то­ром. На­деж­да Мокіївна Лад­ковська вий­шла, але за­бу­ла взять кни­жеч­ку й хус­точ­ку. Усі вий­шли на ґанок. Ко­ло ґанку сто­яли коні. Лад­ковська вхо­пи­ла в ру­ки віжки й батіжок, поп­ро­си­ла Ула­се­ви­ча сісти з ліво­го бо­ку, а са­ма сіла пра­во­руч, щоб по­га­нять коні. Во­на підня­ла го­ло­ву, пот­ру­си­ла віжка­ми й мах­ну­ла батіжком. Коні шуг­ну­ли в во­ро­та.

- Це ви самі по­га­няєте? Приїха­ли без по­го­ни­ча? Ож дай­те мені віжки, я по­га­ня­ти­му! - про­мо­вив Ула­се­вич.

- Навіщо? Спа­сибі вам! Я люб­лю по­га­ня­ти і вмію доб­ре пра­ву­вать кіньми. Я са­ма без по­го­ни­ча їжджу і на по­ле, ча­сом і до міста: коні плохі, як яг­ниці, - го­во­ри­ла Лад­ковська й якось по-мо­ло­децько­му вип­рос­та­ла стан і знов мах­ну­ла батіжком по ко­нях.

- Ви оце, мо­же, й не­на­ро­ком підійшли під мій пог­ляд, зак­ли­ка­ючії ме­не до не­ду­жої. Я на­пи­ту­вав отут людців, щоб мені ста­ва­ли до до­по­мо­ги та на­мов­ля­ли лю­дей обер­таться за ліка­ми до ме­не, а не до зна­ху­рок. Се­лян труд­но за­тяг­ти до на­ших ліків або в ла­за­рет. Ла­за­рет ля­кає їх.

- Добре! Я лад­на прис­тать до спілки: на­мов­ля­ти­му се­лян при на­годі, бо наші се­ля­ни обер­та­ються до док­то­ра ча­сом вже тоді, як смерть ста­не за пле­чи­ма.

- Тоді, як вже «смерті - не од­пер­ти», як ка­жуть в при­казці. А заз­да­легідь та за­ча­су їм і в дум­ку не при­хо­де, щоб обер­ну­тись до нас за по­ра­дою.

Повозка бу­ла труська, і на ба­ка­юва­то­му шляш­ку тряс­лась, аж ко­ли­ва­лась. Яків Ки­ри­ко­вич по­чу­вав, що пле­че сусіди все чер­кається об йо­го пле­че, а далі по­чу­тив, що во­на та­ки зу­мис­не при­гор­тається до йо­го усією своєю дри­жа­чою пос­тат­тю.

«Щось во­на ду­же вже ніби гор­неться до ме­не, все ніби зу­мис­не чер­кається. Гм… ще поч­не за­ли­цяться. Мо­же, во­на зад­ля то­го оце й при­те­ре­би­лась», - май­ну­ла дум­ка в док­то­ра.

- Я прис­та­ну до ва­шої спілки. Я вже пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що ви гу­ман­на лю­ди­на, пик­люєтесь тем­ним на­ро­дом. Та й мені це не пер­вин­ка, - ці уся­кові сього­часні пог­ля­ди. В нас в єпархіально­му учи­лищі теж бу­ва­ла уся­ка роз­мо­ва, ду­же сього­час­на. Я лад­на на­мов­лять та справ­ля­ти лю­дей до вас, бо зна­хурі при­над­жу­ють їх до се­бе. Є тут в нас на селі од­на зна­хур­ка, до кот­рої наїжджа­ють навіть пан­ки. Над­ба­ла собі ба­ба чи­ма­ло доб­ра й збу­ду­ва­ла собі здо­ро­вецьку ха­ту. Це ва­ша кон­ку­рент­ка, та ще й не­аби­яка.

- Надісь, ба­га­то дуж­ча за ме­не на селі? - ска­зав док­тор, засміявшись.

- Певно, дуж­ча, при­най­мні бу­ла дуж­ча до цього ча­су, - обізва­лась Лад­ковська.

До ха­ти сла­бої мо­ло­диці бу­ло не ду­же близько. Пе­ребігли півсе­ла. Шлях пішов ви­го­ном, а далі яки­мись мо­ча­ра­ми, а за мо­ча­ра­ми пе­рес­ко­чи­ли місток на здвижі, де слизіла течія в баг­но­вищі. Па­рафія Лад­ковсько­го на да­ле­ко­му кут­ку Злодієвці бу­ла ніби на од­шибі, за містеч­ком. Лад­ковська спи­ни­ла коні ко­ло однієї ха­ти. Обоє позс­ка­ку­ва­ли з по­во­зоч­ки й зай­шли в ха­ту. Мо­ло­ди­ця дав­но бу­ла вже вагітна, і в неї нас­та­ва­ло ро­ди­во. Ула­се­вич ог­лядів не­ду­жу й ска­зав, що нічо­го не­без­печ­но­го не­ма, що ро­ди­во час­не й нас­та­не не­за­ба­ром і, пев­но, обійдеться га­разд і без йо­го по­мочі.

Ладковська вий­шла, знов сіла на по­возці попліч в док­то­ром і по­ка­та­ла на­зад тим са­мим шля­хом. Мо­ло­дий док­тор знов примітив, що во­на ніби зу­мис­не ту­литься та гор­неться до йо­го й заг­ля­дає йо­му в очі.

«Чи во­на ізде са­ма й по­га­няє коні по-сільській, як роб­лять на се­лах мо­ло­диці, чи, мо­же, підроб­люється під по­ве­денцію між де­яки­ми міськи­ми паніями, що ча­сом чва­няться, їздя­чи по ву­ли­цях без по­го­ничів? - ду­мав док­тор. - Щось во­но ски­дається на ос­таннє! Це якась сього­час­на но­восвітська ма­туш­ка або хо­че вда­вать з се­бе лібе­рал­ку».

Ладковська хвиська­ла батіжком по ко­нях і бадьори­лась, сіпа­ючи за віжки.

- Ви зро­би­ли ве­ли­ку по­мил­ку, що за­би­лись на служ­бу в та­ку глу­ши­ну. Я, був­ши на ва­шо­му місці, зро­ду-звіку не виїха­ла б з міста. За­нидієте та за­чеврієте ви оту­теч­ки, - по­ча­ла Лад­ковська, зир­нув­ши ско­са на пе­ле­ха­тий вус, що тро­хи не чер­кав­ся об фіалки та ряст на її ка­пе­люші.

- Тaк, бач­те, тра­пи­лось. Нам труд­но в місті на­пи­тать служ­бу при ла­за­ре­тах чи будлі-деінде, щоб за щось за­че­питься, як то ка­жуть. А тут я вся­дусь на місці та й сидіти­му спокійненько. Нудьга ме­не не ля­кає нітрош­ки, бо я на­ва­живсь нес­ти світло в цю тем­ря­ву як­мо­га більше. Це бу­де для ме­не й діло, і роз­ва­га, і, мо­же, хоч пот­ро­ху справ­дяться ті наші мрії й гад­ки, котрі в нас бу­ли ще в універ­си­теті вкупі з то­ва­ри­ша­ми.

- Як я бу­ла в єпархіально­му учи­лищі в Києві, то й між на­ми час­то бу­ла роз­мо­ва про уся­кові сього­часні прин­ци­пи. Але, знаєте, в цій глу­шині ча­сом не­ма з ким навіть по­ба­ла­кать га­разд за щось кра­ще й ви­ще. Ту­теч­ки ча­сом півро­ку не ба­чиш людсько­го ли­ця, - го­во­ри­ла Лад­ковська, ньока­ючи вря­ди-го­ди на коні. - Клопіт по ха­зяй­ст­ву та пик­лю­ван­ня дітьми - ото уся моя й пра­ця й роз­ва­га. Не­ма з ким путнім сло­вом пе­ре­ки­ну­тись. Оце баг­но якось вси­сає те­бе не­доб­рохіть сли­ве з го­ло­вою, хоч і сам то­го якось не примічаєш.

- А я й тут знай­ду собі роз­ва­гу й пра­цю, опріч моєї ро­бо­ти. Ми маємо на думці роз­пов­сю­дю­вать се­ред цієї глу­ши­ни просвітність то кни­жеч­ка­ми, то роз­мо­вою, жи­вим сло­вом. Шко­да тільки, що ми не зна­хо­ди­мо собі пев­них та надійних по­ма­гачів. Тут при шко­лах чи­та­лень сли­ве не­ма, а ко­ли во­ни де й є, то в їх ва­ляється кільки кни­же­чок або ні до чо­го не­го­ден­них, або пи­са­них мо­вою цер­ков­ною та ве­ли­ко­руською, ма­ло зро­зумілою або над­то вче­ною й зовсім-та­ки не зро­зумілою для се­лян.

- От і я ста­ну вам до по­мочі, бо маю по­тяг до цієї спра­ви. А хто по­тя­гується до чо­гось ви­що­го й ідей­но­го, то до­кон­че прис­та­не до ва­шої спілки. Мо­же, здійсняться й наші давні шко­лярські мрії та гад­ки… як і ваші, - ска­за­ла Лад­ковська.

Перейти на страницу:

Нечуй-Левицький Іван Семенович читать все книги автора по порядку

Нечуй-Левицький Іван Семенович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Неоднаковими стежками отзывы

Отзывы читателей о книге Неоднаковими стежками, автор: Нечуй-Левицький Іван Семенович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*