Віртуалка - Ликович Ірися (книги онлайн полные txt) 📗
Після пожежі Рудольф став ще більш нестерпним. На колесах «тинявся» нашим «офісом» (коли Джеф, стомившись слухати його благання та прокльони, зносив його донизу), відштовхуючись від підлоги перебинтованими та знизу розбухлими аж до втрати природних людських форм худенькими зверху ніжками-патичками, залишаючи за собою плями гидкої, жовтої, зле смердючої рідоти. На білому бинті нервово копошилися кілька комах, схожих на мурах. Нажахані, вони, мабуть, гарячково міркували, як їм тепер потрапити до свого звичного середовища.
Він усіх по-конкретному дістав, той хворий Рудольф Каперманн, і дівчата тільки й шепотіли, що чекають на те, аби Руперт віддав його до будинку, де живуть такі ж, як і він, – курдуплики. Ми не могли зрозуміти, що саме стримує нашого раціонально мислячого шефа позбутися родича, до якого він, чесно кажучи, не виявляв жодних ніжних почуттів.
Взяти до уваги хоча б авіаквитки, котрі Рупертові доводилося купувати для брата, адже той чи не щотижня літав до материка. Рудольф був дуже дивним дядьком. Він не завжди літав з летовища Майорки, влітку, наприклад, не міг вистоювати, тобто висиджувати довжелезних черг. Бо ж у таку пору року небесні машини у столиці острова приземлялися щохвилинно. А черги тяглися ледь не за територію летовища. Тому інколи Рудольфа переправляли поромом до, як вони говорили, іншої Іспанії, й уже звідти довозили до якогось із аеропортів. Після інциденту з Сандрою Рудольф просидів удома аж три тижні. І тільки потім, після його численних істерик та гучних сцен, його до Братислави провела Каті. Вона два дні носилася знервованою фурією будинком. Їй зовсім не хотілося бути нянькою скрюченого в клубок квазімодо. Але що поробиш, у нашому домі без діла не сидів ніхто. Єдине, що мене дивувало, так це мовчазна згода шефа на всі ті безсенсові куражі світом. Заради чого? Аби подивитися невидющими очима на те, який він, той Дунай у Братиславі? Чи посидіти в п’ятизірковому готелі Цюріха?
Після пожежі Рудольф три тижні не виходив у «великий світ». До моєї кімнати доносилися його розпачливі і нервові крики:
– Я також хочу бути людиною! Я – не тварина!
– А кашляє точно як пес, – доповнила Каті, стоячи біля східців.
Бухикання хворого справді нагадувало кашляння пса, котрий вдавився рибною кісткою.
Знаєш, Тоні, що він мені одного разу сказав? Що мріє купити сирену і виставляти її у вікно, коли йому заважатиме дзявкіт нашого вуличного пса чи гучні оплески тому співцеві на нашій площі. Тоді хай побачать інші, як воно нелегко, коли до твого простору вдираються небажані звуки, що заважають концентруватися!
Тоні, у нашому краї вже два місяці не дощило. Пожухлі трави вигойдували сухими тілами на лоні вітру. Перестиглі плоди апельсинів відривалися від гілок і падали на землю, аби зігнити. Гранати в’янули, ще тільки зеленіючи. Очікували своїх днів оливки. Зарослі екзотичними деревами ліси ще ховали у собі прохолоду. Але я її уже не мала. Я, мов та іспанська вигоріла земля, що чекала на рятівну вологу, чекала на тепло твоїх пальців, що вистукають по клавіатурі мого мозку нескінченність нашої казки про отаку мою першу дивну любов.
Віртуальне кохання.
Так, Тоні, я покохала тебе. Полюбила свої історії у моїх же вустах, що дарувала тобі. Тоні, мені було двадцять, і я сумувала, бо мала у собі незнання та нерозуміння себе. Сумувала, бо не могла до кінця відчути, звідки береться смуток.
Тоні, раніше я частіше сміялася заливним сміхом. Клієнтам. Потім сміялася тільки тобі. Зараз сміюся тобі, хоча наші платні сеанси моєї терапії вже й перейшли на стадію серйозності. Туди, де не говорять про погоду та вигаданий добрий настрій.
До Калли П. мене заманила пісня старого сліпого. Так, Тоні, та пісня, котрої я потім майже не чула. Реальність насувалася на мене інтернет-хвилинами. Реальність, у якій був ти – віртуальний слухачу.
Тоні, я часто допомагала геру Каперманну, хоча він не раз зривався на мені, кричав, але я розуміла його біль, біль каліки. Я готувала йому їсти, доки він розповідав мені щось, потім він їв, гублячи половину їдла, не донісши до рота. Він був потрібним мені тому, що моє серце потребувало ще й живої людини, про котру можна піклуватися. А ще не знаю, чи повіриш ти мені, але я інколи снила ним, тим сліпим дядьком. Я тяглася до нього ручками, котрі чомусь у сні ставали дитячими: пухкенькими й короткими. І він посміхався до мене, чомусь також маленької і геть беззахисної. І мої очі наливалися сльозами втраченої радості.
Я знаю, Тоні, що для тебе світло фар уночі було символом життя. До мене ж в онлайн заходили диваки, які не мали ні символів, ні сенсів. Для Антана я завжди тримала під ліжком горілчану пляшку, наповнену водою. Коли він втюхикувався до мого Інтернет-простору, я вже знала, що йому потрібно. Він просиджував у мене довго. Руперт казав, що за кілька років той залишив сайтові близько мільйона євро – половину спадку від багатого батька. Але той спадок не допоміг йому нічим, бо він міг кінчити тільки тоді, коли бачив партнерку п’яною. Спочатку я було й собі купила пляшку вина. Але швидко зрозуміла, що спиватися із ним не маю ані найменшого бажання. Тим паче що наші із ним чатування зводилися завжди до одного – я, мов за сценарієм, мала п’яніти, а він, бачачи мої розмиті рухи, захлинався своєю мокрою радістю. Так-так, Тоні, тобі не почулося. Я справді сказала «захлинався». Бо Антан любив гратися ротом із власною спермою. Старанно проливаючи її на долоню, він потім бавився нею, мов дитина після солодкої цукерки із власною слиною.
Тоні, любити тебе – це ніби любити життя, триматися його, відчувати всі фарби на веселці нашого різнобіччя своїм тілом. Я відчувала тебе кожним своїм порухом. Тоні, я хотіла бути для тебе піснею. Хотіла проспівати тобі наше майбутнє, бо вже вимріяла його для нас. Чи мало воно зробитися для нас довгим чи коротким – не мало значення. Головне, аби спільне. Одне на двох. Я би вже й рада була покинути життя під дією «снігу», хотіла, аби твої поцілунки стали реальними. Я чекала, коли ти перший запропонуєш зустріч. І ще не знала, як відреагую тоді, хоча уже й розповіла тобі всю правду про себе. Прожиті у чеканні онлайн хвилини у Каллі П. тягнулися довго. Так, ти часто розглядав на карті оту прекрасну і прокляту, просякнуту бідністю іспанську землю, те крихітне село острова Майорки. Той міні-центр наркобізнесу. Тоні, ти знаєш, мушу тобі зізнатися, що я полюбила білий порошок. Ні, зовсім не стала залежною від нього, але, втягнувши тоненьку цівочку носом, відчувши терпкість, а потім приплив енергеї, я могла спілкуватися з ними, клієнтами, годинами чекаючи на тебе.
І ти знаєш, Тоні, після білої радості в носі щипало, а на серці ставало дуже легко. Втрачалося відчуття часу і зникала реальність. Тоді оживали клавіші моєї щоранку продезінфікованої клавіатури, тоді загоралася життям картинка на моніторі, і я вдивлялася у неї з бажанням віднайти там зародки (чи залишки?) життя. Тоні, життя для мене стало несправжнім, а несправжність зробилася життям. І я більше не функціонувала як людина. Я – Віртуалка. Я – всього лише картинка на двох (у кращому випадку) моніторах.
Що ж, бути віртуалкою – ще не значило бути кінченим стервом. Бути нею – заморозити свої відчуття, проживати себе комп’ютерно. Пропустити техніку та Інтернет крізь своє тіло, а тіло нещадно пролити мегапікселями крізь вічка камер та підсвідомість мастурбанта.
Так, павук Інтернету проник уже всюди. Він навіть спромігся зіткати свою павутину у квартирі сліпого Рудольфа. Я одного разу навіть запитала його, як він вмикає комп’ютер, коли слухає музику чи радіо-он-лайн. До речі, він любив ловити австрійські хвилі, ті, де говорять про релігію. Він сказав, що електронну машину йому зазвичай вмикає Руперт або, якщо той у від’їзді, Каті. Тоні, неймовірно, але сліпий показував мені не раз, як він майже безпомилково друкував слова. Його зашкарублі пальці точно вираховували відстань від однієї клавіші до іншої. Колись, тоді, коли доля безсердечно втиснула його до інвалідного візка, він писав роман. Писав довго, кілька разів переписуючи. Потім трапився нещасний випадок з очима. Його зір ставав усе гіршим і гіршим… Так і навчився підсліпуватий друкувати «всліпу». До речі, я також, коли не користувалася клавішами швидкого набору, набирала відповіді клієнтам, уже не зиркаючи на безпровідну клавіатуру, що лежала біля мене на ліжку.
