Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
— Я дуже стара людина, — сказав старий, не повертаючи голови, — і я багато бачив… Може, вам цікаво зо мною поговорити? Мені ні з ким говорити в цьому місті, де я народився. Дружина моя давно померла. Попіл — усе, що залишилося од моїх друзів, — пішов на добриво…
Він ще раз жадібно ковтнув гіркого диму, скинув жар з сигарети і сховав її в кишеню.
— Викурю на ніч… Колись я курив сигари, не можу сказати, щоб я дозволяв собі розкіш, але на пристойні у мене вистачало грошей. Ні, дякую, більше я у вас не візьму. Я був рахівником у солідній фірмі, тепер я старий жебрак. Ви кажете, що все вже минуло. Але скажіть, чому мертві не хочуть умирати в нашій пам’яті? Чому вони хочуть жити в наших спогадах, у нашій душі? Навіщо це їм? Яким насінням засівають вони ту пустелю, що лишається по них в нашому серці? Я стомився від безплідної любові…
Хмарка пропливла в небі і на хвилину вкрила нас затишною тінню, якісь пташки весело розмовляли в кущах, троє дівчаток у коротких штанцях з легкими рюкзаками за плечима проїхали одна за одною на велосипедах по сірому асфальту, вони енергійно працювали гарними стрункими ногами в спортивних черевиках і незабаром зникли за рогом. Старий дивився їм вслід великими сірими очима, прозорими, як холодна осіння вода, в яку ще не встигло впасти листя і не скаламутили повільні дощі… В тій сірій прозорості, здавалося, ніщо не відбивалось, пропливало й зникало, не лишаючи сліду, як хмарка або листя на воді. Обличчя старого було спокійне, навіть байдуже, він говорив не до мене, а начебто розмовляючи сам з собою, як розмовляють старі самітні люди, втомлені життям, його тривалою боротьбою, шуканням відповіді на давні нерозв’язані питання, яких стає все більше й більше під кінець життя. Якщо світ їм не відповідає, вони не змовкають. Їхня стежка вужчає, стає коротшою, ось уже близько й кінець, але відповіді треба добитися, бо це ж не відповідь, коли тобі забивають рота землею, як сказав один нещасливий поет.
— Можливо, якусь з них звуть Міцці… Це поширене ім’я, — промовив старий, дивлячись своїми сірими очима вслід дівчатам, які давно вже зникли за рогом. — Коли бачиш таких дівчат, можна з певністю сказати, що одна з них Міцці… Мою також звали Міцці, хоч справді вона була Фріда. Як це не дивно, вона любила батька. Більше, ніж він заслуговував. Більш, ніж повинно любити дівоче серце… Та хіба ж ми можемо встановити міру нашої любові? Вона жила для мене і померла, рятуючи моє життя… Нікому не потрібне життя старого рахівника, який тільки й робив увесь вік, що підраховував чужі прибутки. Я сказав вам, як її звали? Міцці. Міцці її звали.
Старий шугнув рукою в кишеню, машинально витяг недокурену сигарету і взяв її тонкими сухими губами. Я викресав вогню з запальнички. Вогник був блідий, ледве видний, він злився з сонячним світлом і одразу ж погас. Старий подякував, не глянувши на мене. Він міг би так говорити з собакою і деревом, повільно вимовляючи слова, наче видобуваючи їх з далеких схованок пам’яті, де вони довго лежали без вжитку, трохи не на смерть вражені мовчанням.
— Спочатку ще можна було жити, і Міцці ходила в художню школу, хоч там уже кричали, що всіх нас треба перевішати, як собак, бо ми їмо німецький хліб і отруюємо своїм диханням німецьке повітря… Я чекав її вечорами біля нашого будинку, вона цілувала мене в плече, — він торкнувся пальцями правої руки свого лівого плеча, — ось тут… І ніколи не скаржилась. Навіть того дня, коли на дверях школи два невігласи вирвали в неї з рук папку з малюнками і порвали їх на шматки, їм потрібне було щиро німецьке мистецтво, це давня казка, нею споконвіку користувалися тут різні нездари, але тепер на їхньому боці була держава, фюрер, озброєні головорізи… Вони не пустили Міцці в школу. Мене викинули з роботи, бо й там треба було щиро німецького рахівника, і ми довгий час жили з того, що Міцці малювала картини, а невігласи виставляли їх як твори щиро німецького мистецтва. І вона так весело сміялася, що мені ставало страшно за її розум.
У неї були великі блакитні очі, не сірі, як у мене, і не карі, як у матері, а саме голубі, і волосся їй не доводилося фарбувати — воно було саме того кольору, який вважався щиро німецьким… Од кого в неї було те волосся і ті очі? Що ми знаємо про своїх жінок? Навколо нас завжди було багато молодих вродливих офіцерів, художників і артистів, а я був тільки рахівник… До того ж вона померла, народивши Міцці, і Бог тому свідок — я був добрим батьком і не жалів для дівчинки свого серця. Міцці була струнка і сильна, вона любила плавати і грала в теніс з молодими людьми у кремових штанях і білих черевиках… Тепер вони не віталися з нею, а вона сміялася і цілувала мене в плече.
Він знов торкнувся тонкими пальцями того місця на плечі, де лежали її поцілунки, потім наче прикрив їх долонею, це був ніжний і безпомічний рух, в якому розкривалась повна любові душа старого.
— Жити ставало дедалі тяжче… Люди з грішми тікали за кордон, в Бразилію, в Мексику, на край світу. Тікали й молоді, їм не треба було грошей, молодість була їхнім капіталом… А я був старий і бідний. Молодий поет, з яким Міцці не зустрічалась уже три роки, прийшов до нас на другий день після вступу наці в Прагу. «Я вирішив залишити батьківщину, — він вимовив це слово з притиском, наче ковтаючи гіркі ліки. — Куди я подамся? Не знаю. Можливо, в Португалію, може, в Нікарагуа… Я думав про вас всі ці три роки, Міцці. Ви повинні їхати зі мною. Вам тут не можна залишатись. Ніхто не знає, яке пекло чекає тих, що зостануться тут». — «А папа?» — усміхаючись, сказала Міцці. Молодий поет дивився на смужку підлоги поміж своїх стоптаних черевиків. Він довго дивився, наче сподівався, що з щілини між плитками старого паркету виповзе відповідь на її питання. Обличчя його посіріло, і вуха стали вощаними, як у мерця. «Ні», — прошепотів молодий поет у підлогу, звертаючись усе до тієї ж щілини, в яку він хотів би провалитися навіки. Міцці приколола гвоздику до його фланелевої куртки і поцілувала в губи. «Спасибі, я залишаюсь», — сказала вона. Через тиждень ми прочитали в газеті, що його застрелили на Бреннері по дорозі в Італію.
Я не пам’ятаю, коли вперше з’явився Отто, білявий незграбний велетень у формі СС. Він червонів, як хлопчик, розмовляючи з моєю Міцці… Він був поранений в руку, здається на Вестерплатте, права рука була в нього безнадійна, але я бачив, як міцно він пригортав мою Міцці лівою, коли я виходив у свою кімнату, щоб не бачити її загадково веселих очей… Він не розповідав про свою службу, але й не треба було розповідати. Міцці сказала йому, щоб він не звертав на мене уваги, — я не батько їй, я взяв її сиротою. Хіба не видно, що ми різної крові? Вона вдячна мені за те, що я її виховав, — от і все. І Отто терпів мене, як терплять стару ганчірку до того часу, коли треба її спалити або викинути на смітник… Коли фюрер пішов на схід, нас почали вивозити в Бухенвальд, Ревенсбрук і Аушвіц. Де це — я не знав, я ніколи не цікавився ні до цього, ні потім. Хто з нас думав, що ці назви будуть записані кров’ю мільйонів у літопис людства? Міцці сказала: «Я не люблю його, я ненавиджу його, я ненавиджу всіх убивць, всіх цих падлюк у людській шкурі, але я буду спати з ним — він обіцяв, що тебе не вивезуть… І він дотримає свого слова. Він чесний убивця. Не плач — я люблю тебе більше своєї совісті, ти мій батько…»
Старий несподівано підвівся і, тикаючи палицею в асфальт, неприродно рівною ходою пройшов кілька кроків вздовж зеленого газону.
Я не спинив його, хоч все, що він міг мені сказати, зникало разом з ним… Але він спинився сам над урною для сміття, щоб кинути туди давно погаслий недопалок сигарети. Він поворушив над урною своїми довгими пальцями, як сліпий, повернувся і знову сів біля мене, акуратно розправивши смугасті штани на колінах.
— Нас любили всі сусіди, ми ніколи ні з ким не сварилися. Ми займали три невеликі кімнати в шестиповерховому будинку на Рінгштрасе, і тільки одна сусідка, фрау Шульц, вже багато років не віталася з нами, через те я й подумав, що це вона винна в усьому… Вона проходила повз мене, стиснувши тонкі губи, і фальшиві камінці в її сережках зловісно поблискували, стріпуючись у лад її важкій ході. Фрау Шульц була вдовою, я добре пам’ятаю її чоловіка, він упав з риштування багато років тому, не залишивши їй ні дітей, ні достатку… Молодий архітектор.
