Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (читать книгу онлайн бесплатно без .txt) 📗
Майстерня, де вони розкладали малюнки й наклеювали підписи, колись була класною кімнатою Голлі; тут вона розводила шовкопрядів, засушувала рослини, брала уроки музики тощо. Тепер, наприкінці липня, хоч вікна виходили на північ і на схід, крізь вицвілі бузкові полотняні завіси струмувало тепле повітря і навівало дрімоту. Щоб якось віддати належне колишній славі, як віддають належне золотій скошеній ниві, — славі, що й досі осявала залишену господарем кімнату, Айріні поставила на замазаний фарбами стіл вазу з червоними трояндами. Тільки квіти та улюблений Джоліонів кіт, якого й досі тягло в порожнє житло, тішили око в цій сумній робочій кімнаті, де панував розгардіяш. Стоячи біля північного вікна і вдихаючи теплі пахощі полуниць, що долинали невідомо звідки, Джон почув, як до будинку під'їхала автомашина. Мабуть, знову юристи з якоюсь дурницею! Чому від цих пахощів так ниє серце? І звідки вони йдуть — з цього боку біля будинку немає полуничних грядок. Машинально він дістав із кишені зім'ятий аркуш паперу і написав кілька слів. У грудях його розлилося тепло; він потер долоні. Незабаром на аркуші з'явилися рядки:
Стоячи біля вікна, Джон півголосом проказував ці рядки, коли почув, що хтось його кличе. Він обернувся і побачив Флер. Опинившись перед цим дивовижним видінням, він завмер і занімів, а ясний погляд її жвавих очей сповнив його серце захватом. Потім він підійшов до столу і сказав:
— Дуже радий, що ти приїхала. — І побачив, як вона здригнулася, наче від удару.
— Я спитала, чи ти вдома, — мовила вона, — і мене провели сюди. Але я можу піти.
Джон схопився за край замазаного фарбами столу. Її обличчя й постать у сукні з оборками закарбувалися в його очах так чітко, що якби зараз вона провалилася крізь землю, він однаково бачив би її.
— Я знаю, я збрехала тобі, Джоне. Але мене примусило кохання.
— Так, так! Це нічого!
— Я не відповіла на твій лист. Та й навіщо, коли відповідати нема чого? Я вирішила краще побачитися з тобою.
Вона простягнула йому обидві руки, І Джон схопив їх через стіл. Він намагався щось сказати, але вся його увага зосередилася на тому, щоб не зробити боляче її рукам. Його руки здавалися йому такими твердими, а її — такими м'якими. Дівчина сказала майже з викликом:
— Ця давня історія — невже вона така жахлива?
— Так.
У його голосі теж прозвучав виклик.
Вона вивільнила руки.
— Я не думала, що в наш час хлопці так уперто тримаються за материну спідницю.
Джонове підборіддя сіпнулося вгору, наче його вдарили.
— Ой, я ненавмисно, Джоне! Як я могла таке сказати! — Вона швидко підбігла до нього. — Джоне, любий, я ненавмисно.
— Нічого.
Вона поклала обидві руки на його плече і прихилилася до них чолом; криси її капелюшка торкалися його шиї, і він відчував, як вони здригаються. Але він стояв, наче скам'янілий, і не міг поворухнутися. Вона зняла руки з його плеча і відступила.
— Ну що ж, коли я не потрібна тобі, я піду. Але я ніколи не думала, що ти мене покинеш.
— Я тебе не покинув! — раптом вигукнув Джон, струснувши заціпеніння. — Я не можу покинути тебе. Я спробую ще раз.
Її очі заблищали, вона ступила до нього.
— Джоне, я люблю тебе! Не кидай мене! Якщо ти мене кинеш, я не знаю, що я… Я просто у відчаї. Що важить усе минуле перед цим?
Вона пригорнулася до нього. Він цілував її очі, щоки, губи. Але, цілуючи її, він бачив аркуші листа, що попадали на під-огу його спальні… батькове бліде, мертве обличчя… матір навколішки перед батьком… Шепотіння Флер: «Переконай її! Обіцяй! Ой Джоне, спробуй же!»— здавалося йому дитячим лепетом. Він почував себе на диво старим.
— Я обіцяю! — сказав він. — Тільки ти не розумієш.
— Вона хоче зіпсувати нам життя і тільки тому, що…
— Так, чому?
Знову в його голосі прозвучав виклик, і Флер не відповіла. Її руки обняли його ще міцніше, і він відповідав на її поцілунки; але навіть тепер, коли він піддався її чарам, у ньому діяла отрута — отрута батькового листа. Флер не знає, не розуміє, у неї неправильне уявлення про його матір; вона прийшла з ворожого табору! Така чарівна, і він її так кохає! А проте навіть у її обіймах він не міг забути слів Голлі: «У неї загребуща вдача»— і материних слів: «Любий мій хлопчику, не думай про мене, думай про себе!»
Коли вона зникла, як жагучий сон, залишивши свій образ у його очах, свої поцілунки на його вустах і нестерпний біль у його серці, Джон вихилився з вікна, дослухаючись до гуркоту автомобіля, що відвозив її.
А до нього й досі долинали теплі пахощі полуниць і легкі звуки літа, з яких мала скластися його пісня; і досі в зітханні, в трепетних крилах липня вчувалася обіцянка юності й щастя — і серце його розривалося; бажання будило його, надія живила, але вона потупила очі, наче присоромлена. Його чекає дуже гірке завдання. Флер у відчаї, і він теж у відчаї дивиться, як погойдуються тополі, як линуть білі хмари, як блищить під сонцем трава.
Він чекав до вечора, чекав, поки скінчиться обід, що минув майже в цілковитій мовчанці, чекав, поки мати грала йому на роялі — чекав, відчуваючи, що вона знає, яких слів він чекає від неї. Вона поцілувала його і пішла нагору, а він усе зволікав, дивлячись на місячне сяйво, й нічних метеликів, і ту нереальність барв, які, підкрадаючись, пожвавлюють різними кольорами літню ніч. І він ладен був на що завгодно, аби тільки повернутися в минуле — всього лиш на три місяці назад; або опинитися в майбутньому, на кілька років уперед. Теперішнє з його жорстокою необхідністю зробити якийсь вибір здавалося нестерпним. Тепер він куди гостріше, ніж досі, зрозумів, що відчувала його мати; так ніби історія, про яку він довідався з листа, була хвороботворним мікробом, що викликав пропасницю ворожнечі. І він справді відчув: існує два табори — табір його і його матері й табір Флер та її батька. Може, вона вже й мертва, та давня трагедія власництва й ворожнечі, але мертві речі виділяють отруту, аж поки час перетворить їх на порох. Навіть його кохання заражене цією отрутою; воно стало не таке мрійливе, більш земне, і його скаламутила зрадницька підозра: чи не прагне Флер, як і її батько, володіти; то була не виразна думка, а якась злодійкувата тінь, ница й недостойна, що шастала навколо його палких спогадів і потьмарювала своїм гидким диханням осяйну красу цього зачарованого обличчя і стану, — підозра, не настільки реальна, щоб переконати його в своїй присутності, але досить реальна, щоб підірвати непохитну віру. А для Джона, якому ще не минуло двадцяти років, непохитна віра була потрібна, як повітря. З властивим молодості запалом він був ладен давати обома руками і нічого не брати собі — давати з щирою радістю тій, що була сповнена, як і він, безпосередньою щедрістю. Звичайно, вона щедра! Він устав з підвіконня і почав ходити по великій сірій і примарній кімнаті, стіни якої були оббиті сріблястою тканиною. Цей будинок — так сказав батько у своєму передсмертному листі — споруджено для його матері, щоб вона жила в ньому з батьком Флер! Він простягнув руку в напівтемряву, ніби хотів узяти примарну руку мертвого. Він стиснув пальці, намагаючись відчути в них тонкі зниклі пальці батька, намагаючись стиснути їх і переконати його, що він… що він на батьковому боці. Сльози, які він стримував, сушили й пекли йому очі. Він знову підійшов до вікна. Надворі було тепліше, затишніше і не так моторошно; на небі висів золотий місяць, уже третій день на ущербі; широкі простори ночі навівали спокій. От якби вони з Флер зустрілися на безлюдному острові, де б не було минулого, і їхньою оселею стала природа! Джон і досі мріяв про безлюдні острови, де ростуть хлібні дерева, а над кораловими рифами синіє вода. Ніч була глибока, вільна, сповнена принад; вона манила, обіцяючи дати притулок від усіляких незлагод, дати кохання! Нікчема, що тримається за материну… Щоки його палали. Він причинив вікно, запнув його шторою, вимкнув світло в канделябрі й пішов нагору.
