Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі (читать хорошую книгу txt) 📗
Пролунав грім, повітря сколихнулося від удару, відкинувши їх один від одного.
Річард приземлився на спину в одному кінці галявини, Ліліана — в іншому. Меч Істини залишився лежати між ними. Мрісвізи і інші істота зникли, розчинившись у лісовій темряві.
Річард судорожно хапав ротом повітря. Він сів і потряс головою. Статуетка валялася на землі поруч з мечем. Помаранчеве світіння зникло.
Ліліана встала легко. Здавалося, невидима рука ласкаво підняла її на ноги.
У Річарда волосся стало дибки.
Обличчя її спотворила злісна посмішка. Річард ніколи б не подумав, що Ліліана здатна так мерзенно посміхатися. Від цієї посмішки у нього підібгалися пальці на ногах.
— Ах, Річард, я була так близька! Ніколи ще мені не доводилося відчувати нічого подібного! Ти навіть не уявляєш красу того, чим володієш. Але я все одно отримаю це!
Річард озирнувся, намагаючись збагнути, в який бік тікати. Він відчував себе повним ідіотом і в той же час відчував гостре почуття втрати.
— Ліліана, я довіряв тобі. Думав, я тобі небайдужий.
— Та ну? — Вона вигнула брову. — Може, і небайдужий. — Її губи повільно розсунулися в посмішці. — Може, саме тому я і хотіла, щоб ти помер легко.
А тепер мені доведеться зробити інакше.
— Що значить інакше? — Моргнув Річард.
— З квілліоном тобі було б легше. Я забрала дар у багатьох чоловіків. Але ти вчинив опір там, де вони не могли. Тепер, щоб отримати твій дар, мені доведеться заживо здерти з тебе шкіру. Спочатку я відрубаю тобі кінцівки. І ти будеш безпорадно лежати, поки я буду робити те, що мені потрібно.
Вона простягла руку. Крізь великий дуб, звідкись із темряви, виплив меч і ліг їй у долоню. Заверещав, вона кинулась через галявину на Річарда. Її меч виблискував у місячному світлі. Не зволікаючи ні секунди, Річард простягнув руку і закликав меч і магію. Результат був миттєвим. Коли Ліліана занесла свій клинок, руків-я Меча Істини лягло йому в руку. Меч, магія і добрі духи були з ним. Річард підняв меч і парирував випад.
Він здивувався, що Меч Істини не перерубав її клинок. Але тут же забув про це і почав швидко пересуватися.
Почався танець смерті.
Вони билися, парируючи удари. Річард ухилявся від випадів, які могли б стати для нього останніми, а вона ухилялася від ударів, які могли б вразити її. Річарду здавалося, що він б'ється з тінню. Жодна людська істота не могло рухатися так, як вона.
Раптово він відчув ззаду злісне присутність. Відбивши випад Ліліани, Річард крутанулся і неймовірно швидко рубонув мечем. Мить він бачив чиїсь ікла і злісний погляд, потім меч встромився в істота, і воно розсипалося у прах.
Річард відчув випад Ліліани і пірнув вниз.
Перекинувшись і схопившись на ноги, він завдав удару у відповідь. Нічне повітря задзвеніло від удару сталі об сталь.
Річард зрозумів, що меч Ліліани в чомусь схожий з його власним. Її зброя могла протистояти Мечу Істини. І крім того, вона володіла такою магією, про яку він раніше і гадки не мав. Але в невіданні він перебував недовго.
Противники переміщалися по всій галявині, обидва боролися з однаковою люттю. Раптово Ліліана зробила крок назад і жбурнула в нього вогненна куля.
Річард пригнувся, і вогонь пролетів мимо, врізавшись в дерево, яке розлетілося на дрібні друзки. Крона обрушилася, збивши Річарда з ніг.
Намагаючись дістатися до нього, Ліліана одним ударом перерубувала гілки товщиною з руку. Вони розліталися на друзки, як і ствол. Річард знизу наніс кілька ударів крізь товщу гілок.
Потім вони продовжували затято битися, повільно спускаючись вниз по схилу, Річард почав аналізувати її тактику. Вона билася люто, але без вишуканості, рубалась, як простий солдат, що бореться в шерензі. Він не зрозумів, як здогадався про це, хіба що — за допомогою магії Меча.
Те, як вона орудувала мечем, замахуючись зверху і збоку, залишало її відкритою для прямого колячого удару. Річард швидко провів таку атаку. Одразу ж він зумів вдарити Ліліану в живіт, але випад, який повинен був вразити її, лише ковзнув убік. Вона була захищена. Ліліана користувалася якоюсь незрозумілою йому магією захисту.
Річард видихався і бився тільки за рахунок гніву і люті магії. А у неї навіть дихання не збилося.
— Ти не можеш перемогти, Річард! Я все одно отримаю тебе.
— Але навіщо? Якщо ти вб'єш мене, то програєш і ти!
— Я отримаю свою нагороду.
Річард пірнув за стовбур, чудом вислизнувши від удару, від якого в різні боки полетіла деревна кора. — Якщо ти допоможеш Володареві звільнитися, він поглине весь світ живих!
— Ти думаєш? Так ти не правий. Він нагородить тих, хто йому служить. Він дарує мені те, що ніколи не зможе дати Творець. Річард атакував її, але безуспішно.
— Він бреше! — Її клинок просвистів у нього перед носом. Ліліана наступала спокійно, неквапливо і невтомно.
— Ми домовилися. І я скріпила угоду клятвою.
— І ти гадаєш, що він стримає слово?
— Приєднуйся до нас, Річард, і я покажу тобі славу, яка чекає тих, хто служить йому. Ти зможеш жити вічно.
Річард скочив на скелю.
— Ніколи!
Ліліана подивилася на нього з холодною неупередженістю.
— Я думала, мене це потішить, але, по-моєму, мені починає набридати.
Вона витягнула руку. З долоні зазміївся, вигинаючись, язик полум'я, але не такий, як раніше.
Цей вогонь був чорним.
Замість вогняної теплої кулі утворився згусток темряви, чорної, як нічний камінь, як шкатулки Одена, як вічна погибель. В порівнянні з ним тьмяне світло місяця видався сонячним сяйвом.
Річард зрозумів: це Магія Збитку.
Ліліана жбурнула чорний вогонь в камінь у нього під ногами. На місці удару утворилася порожнеча. Та частина, на якій стояв Річард, звалилася, дерева у нього за спиною, зрубані так само, як скеля, з гуркотом попадали.
Річард не втримався і впав з уламка скелі. Приземлившись на руки, він миттєво перекотився на спину, подивився вгору і ахнув.
Ліліана стояла прямо над ним, піднявши меч обома руками. У напрямку погляду він зрозумів, що вона збирається відрубати йому ноги. Річард застиг, заворожено дивлячись, як опускається її клинок.
Нічого не вийде. Потрібно терміново придумати щось, інакше він загинув.
Її меч здавався неясним і розмитим в місячному світлі. Річард розслабився, даючи волю своєму внутрішньому «я», своєму дарові. Він прийме його як належне, інакше помре. Це його єдиний шанс. Він знайшов у своїй душі острівець спокою і підкорився призиву.
Він побачив, як Меч Істини пішов вгору. Пальці його побіліли від зусилля. У темряві ночі меч засяяв білим полум'ям.
З усієї сили він увігнав шиплячий меч у тіло Ліліани, прямо знизу.
Вістря перерубало їй хребет і вийшло між лопаток. Ліліана обм'якла. Тільки його меч не давав їй впасти.
Її рот розкрився в подиві. Меч випав у неї з рук і встромився в землю.
Широко відкриті світлі очі дивилися на Річарда.
— Я прощаю тебе, Ліліана, — шепнув він.
Її руки затремтіли, очі наповнилися жахом. Вона спробувала щось сказати, але з рота ринула кров.
Пролунав оглушливий тріск, як від удару блискавки, тільки замість спалаху світла по лісі пронісся згусток непроглядної темряви. У Річарда завмерло серце. Темрява зникла. Знову світив місяць, а Ліліана була мертва.
Річард зрозумів — Володар забрав її.
Раніше він викликав білу магію меча свідомо. Тепер він зробив так, як його вчив Натан, і дозволив своїй інтуїції, своєму дарові, викликати її. Для нього виявився великим сюрпризом і миттєвий прихід білої магії, і те, що він викликав її неусвідомлено.
Щось всередині нього само знало, як можна протистояти ненависті Володаря, яка клекотіла в Ліліані. Річард був вражений тим, що трапилося. Витягуючи з тіла меч, він подивився на лежачу Ліліану. Але ж він так на неї розраховував.
Довірився їй.
Поступово до Річарда дійшло, що для нього як і раніше нічого не змінилося: він, як був, так і залишився з нашийником і без найменшого уявлення, як від нього позбутися. Добре, з нашийником чи без, але він повинен пройти утримуючий його бар'єр. Спочатку треба повернутися до Палацу і забрати речі, а вже потім він відшукає спосіб подолати невидиму перешкоду.
