Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (мир бесплатных книг TXT) 📗
Стільки мертвих. Безліч. Їхні трупи висіли у руках, наче ганчір’я, обличчя спотворилися, застигли або напухли від гниття — невпізнанні, заледве людські. Одяг, який забирали сестри-мовчальниці, був прикрашений чорними серцями, сірими левами, зів’ялими квітами, блідими примарними оленями. Панцири та шоломи були зім’яті, порубані, кольчуги подерті, пробиті, порізані. «Навіщо я убив їх усіх?» Колись він знав, а потім чомусь забув.
Він би спитав когось із сестер-мовчальниць, але коли спробував говорити, то виявив, що не має рота. Зуби його вкривала суцільна гладка шкіра. Зроблене відкриття його нажахало. Як можна жити без рота? Він почав тікати. Місто було недалечко. Всередині міста, подалі від мерців, йому буде безпечно. Серед мерців йому не місце. Він не мав рота, але ж лишався живою людиною. Ну, хай левом, але ж живим. Та коли він досяг міських мурів, браму перед ним зачинили.
Коли він знову прокинувся, було темно і спершу нічого не видно, але потім з мороку потроху з’явилися обриси ліжка навколо. Запони були засунуті, але Тиріон побачив різьблені стовпчики та провислий оксамитовий навіс. Під спиною він відчував піддатливу м’якість перини, подушка під головою була з гусячого пуху. «Моє власне ліжко, у власній опочивальні.»
За запонами було тепло. Навіть занадто тепло — він спітнів під великою купою хутра та ковдр. «Лихоманка», подумав Тиріон у запамороченні. Він почувався дуже слабким; при спробі підняти руку все тіло проштрикнув напад болю, і Тиріон облишив свій намір. Власна голова здавалася йому надміру великою, трохи не з ліжко завбільшки. Він не міг навіть відірвати її вагу від подушки, а тіла не відчував зовсім. «Як я тут опинився?» Тиріон спробував згадати, і до нього окремими спалахами повернулися спогади про битву. Різанина вздовж річки, лицар віддає йому рукавицю, міст з кораблів…
Пан Мандон. Він побачив мертві порожні очі, простягнуту руку, зелене сяйво полум’я на білому полив’яному панцирі. Страх накотив на нього холодною хвилею; Тиріон відчув, як під простирадлами випорожнився міхур. Він скрикнув би, якби мав рота. «Ні, то був сон», майнула думка у голові, де гупав тулумбас. «Допоможіть хто-небудь. Хайме, Шая, матінка, хоч хтось… Тайша…»
Ніхто не почув. Ніхто не прийшов. Тиріон знову поринув у сон в темряві, що смерділа його власною сечею. Йому наснилося, що коло ліжка стоїть сестра, а з нею поруч — їхній вельможний батько. Обидва похмуро супили брови. То мав бути сон — адже князь Тайвин перебував десь на заході за тисячі верст, бився там з Роббом Старком. Приходили й інші, потім йшли геть. Варис подивився на нього та зітхнув з розпачу, але Мізинець зізволив пустити якийсь жарт. «Клятий зрадливий мерзотник», подумав Тиріон з люттю, «ми відіслали тебе до Лихомостя, а ти не повернувся». Іноді він чув, як вони розмовляють між собою, але слів не розумів. Голоси дзижчали у вухах, наче шершні, загорнуті у повсть.
Тиріон хотів спитати, чи перемогли вони у битві. «Напевне, перемогли. Інакше моя голова вже стирчала б десь на шпичці. Якщо я живий — значить, ми перемогли.» Думка про перемогу його потішила, та ще більше він порадів, що зміг про неї здогадатися. Отже, розум до нього повертався, хоча й повільно. Це добре — адже окрім розуму, він нічого не мав у цьому світі.
Наступного разу він прокинувся і побачив відсунуті запони та Подріка Пейна зі свічкою. Подрік зиркнув на розплющені очі Тиріона і втік. «Ні, не тікай, допоможи мені, допоможи», хотів був він загукати, але спромігся тільки на придушений стогін. «Я ж не маю рота!» Тиріон незграбно підняв руку до обличчя, потерпаючи від болю, і намацав цупку тканину там, де мав би знайти плоть, губи, зуби. Полотно… Нижня половина обличчя була міцно перев’язана, утворюючи суцільну тверду личину з дірками для дихання та годування.
Под скоро з’явився знову, а з ним незнайомий маестер у рясі та з ланцюгом.
— Ласкавий пане, ви повинні лежати тихо, — забурмотів він. — Вас дуже тяжко поранено. Рухом ви тільки зашкодите собі. Хочете пити?
Тиріон незграбно кивнув. Маестер вставив у отвір для годування над ротом викривлену мідну лійку і залив у неї тоненький повільний струмочок. Тиріон ковтнув, ледве розбираючи смак, і запізно зрозумів, що йому дають макове молочко. Коли маестер вийняв лійку з рота, Тиріон вже знову падав у прірву сну.
Цього разу він побачив себе на учті — на бенкеті на честь перемоги у якійсь величезній трапезній. Тиріон сидів на високому кріслі, на помості, а люди підіймали келихи й славили його як переможця і рятівника. Там був і Марільйон — співець, що супроводжував його крізь Місячні гори. Він грав на цимбалах і співав про відважні Бісові діяння, і навіть батько, слухаючи пісню, посміхався до Тиріона схвально. Коли пісня скінчилася, Хайме підвівся з місця, наказав Тиріонові стати на коліно, торкнувся своїм золотим мечем одного плеча, потім іншого, і Тиріон підвівся вже лицарем. Шая чекала, щоб обійняти його; вона взяла Тиріона за руку, почала сміятися, дражнитися та пустувати, кликати його своїм велетнем-Ланістером.
Тиріон прокинувся у темряві, в холодній порожній опочивальні. Запони знову були засунуті. Щось здалося йому неправильним, викривленим, не таким, як треба — хоча що саме, він не знав. Поруч знову нікого не було. Відкинувши ковдри, Тиріон спробував сісти, але страшний біль змусив його відмовитися від свого наміру. Подих йому перехопило; боліло не тільки обличчя, і навіть не найбільше. Правий бік перетворився на суцільну муку, а груди, коли він піднімав руку, простромлювала наскрізь гостра стріла. «Що ж зі мною сталося?» Битва, яку він намагався згадати, здавалася якимсь напівсном. «Напевне, мене поранено тяжче, ніж я гадав. Пан Мандон…»
Спогад його налякав, але Тиріон примусив себе втримати його, покрутити в голові, гарненько роздивитися. «Він намагався мене вбити, тут помилки бути не може. Це мені не наснилося. Він би мене на шматки порізав, якби Под його… Под? А де Под?»
Скрегочучи зубами, Тиріон ухопив запони ліжка і смикнув на себе. Вони з тріском відірвалися від навісу над головою і впали додолу — половина на очерет, половина на нього. Навіть таке крихітне зусилля геть виснажило Тиріона: у голові запаморочилося, навколо закружляла опочивальня — голі стіни, темні тіні, єдине вузьке вікно. Тиріон побачив власну скриню, велику купу свого одягу, побитий обладунок. «Це не моя опочивальня», усвідомив він. «Ба навіть не Башта Правиці.» Хтось його переселив у інше місце. Тиріон гнівно закричав, але вийшов в нього тільки придушений стогін. «Мене перенесли сюди помирати», подумав він, зім’якнувши і знову заплющивши очі. В кімнаті було вогко та холодно, а він весь палав вогнем.
Тиріонові снилося краще місце — маленька хатка коло західного моря. Стіни були похилі, потріскані, підлога — втоптана земля, але в хаті завжди було тепло, навіть коли вони дозволяли вогню згаснути. «Вона мене дражнила і сміялася», згадав він. «Я ніколи й не думав підкидати у вогонь — то робота для челяді.» «Ми не маємо челяді», нагадувала вона йому, а він казав: «Ти маєш мене, я твій вічний слуга». Вона казала: «Лінивий слуга. Що роблять з лінивими слугами у Кастерлі-на-Скелі, га, мосьпане?» А він відповідав: «Їх цілують». Вона завжди з цього хихотіла. «От і не цілують. Їх, напевне, б’ють», наполягала вона, а він запевняв: «Ні, саме цілують. Отак». І показував, як саме. «Спершу цілують пальці, один за іншим, потім зап’ястки, потім всередині ліктів. А тоді їхні смішні вушка — всі наші слуги мають смішні вушка. Годі сміятися! Їм цілують щічки, їм цілують носики з маленьким горбиком, ось так, саме так, а ще їхні солодкі брівки, і волосся, і губки, їхні… м-м-м… ротики… ось так…»
Вони цілувалися годинами, проводили цілі дні, качаючись в ліжку, слухаючи хвилі, пестячи один одного. Її тіло було для нього нескінченним дивом, а вона, схоже, змогла знайти якусь втіху в його. Інколи вона йому співала. «Кохав я діву, краснішу за літо, в волоссі сонячне сяйво розлите».
— Я кохаю тебе, Тиріоне, — шепотіла вона йому, коли вони вночі лягали спати. — Кохаю твої вуста. Твій голос, ті слова, які ти мені кажеш, твою ніжність. І твоє обличчя кохаю.
