Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (библиотека книг TXT) 📗
— І який тут зв'язок із «Танґом смерті»?
Старий підвівся:
— Пробачте, мушу зажити пігулки. Моя оркестра вже партачить. — Він вийняв із шухляди ліки, запив їх мінералкою і запитав: — Може, вас пригостити чаєм або кавою?
Але Ярош відмовився, йому не хотілося відволікатися від захоплюючої розмови.
— Зв'язок із «Танґом смерті» той, що танґо і стало тією мелодією, яка відігравала роль тунелю для нового перевтілення душі. Роковані на смерть у Янівському таборі умирали саме під цю мелодію… Точніше, майже під цю мелодію, бо те, що грали ми, мало деякі ледь вловимі нюанси, без яких трансформація душі не відбудеться. Ми грали відоме усім танго, в яке було вмонтовано усього лише дванадцять нот з манускрипта. Без цих нот танґо втрачало будь-яку силу. Ноти, які були в нас перед очима, мали певні знаки, які були зрозумілі лише нам, то могли бути якісь крапочки, хляпки чи підкреслення. Музикант, не посвячений у їхнє значення, відіграв би цю мелодію без жодних наслідків. Отже, нове народження душі відбувалося лише з тими, хто перед смертю чув нашу оркестру. А відтак вони воскресали і жили, і, можливо, досі живуть… Тільки вони цього не усвідомлюють, а ті, хто їх знав за життя, впізнати їх не можуть. Хоча я ще й досі не втратив надії зустрітися з ними.
— Тоді не бачу сенсу в такому перевтіленні. Що з того, що моя душа буде жити в іншому тілі, якщо МЕНЕ вже не буде? Це вже буде інша людина, з іншими інтересами і захопленнями. Це не буду Я.
— А все ж у людини можна розбудити спогад про попереднє життя за однієї умови: якщо ця людина перед смертю чула мелодію з трактату Калькбреннера. І зробити це можна лише одним-єдиним способом: людина повинна почути цю мелодію знову.
— Тобто вона згадає лише те життя, яке залишила, чуючи цю мелодію? І це не стосується усіх попередніх життів?
— Саме так.
— Я десь читав у Оскара Вайльда, що музика дарує нам наше власне минуле, про яке ми до цієї хвилини не підозрювали, змушуючи шкодувати про втрати, яких не було, і вчинки, за які ми не винні.
— Мабуть, і у вас інколи виникали такі відчуття, що ось те-то й те-то уже з вами відбувалося, або якась людина, яку ви бачите уперше, нагадує вам когось, кого ви знали, проте коли це було — згадати несила. Інколи в снах ви бачите вулички, яких не існує, але сон повертається знову і знову… ви вже вивчили ці вулички і будинки напам'ять, у вас навіть виникає бажання відшукати їх… Хоча ви розумієте, що це лише сон. Сни вилущують з нас втрачену пам'ять, але ми мало що зі своїх снів пригадуємо. Якби ми спробували проаналізувати свої сни, заглибитися в них, рушити на пошуки тих примарних вуличок і людей, які нам сняться… Авжеж, потрібні певні зусилля… Якийсь поштовх. Люди, з якими ви контактували в попередньому існуванні, можуть бути зовсім поруч, бо колишні друзі притягують колишніх друзів, а колишні кохані притягують колишніх коханих. Інша річ, що вони про це навіть не підозрюють. Але люди, які перед смертю чули мелодію «Танґа смерті», носять її у собі і в наступному існуванні.
— Звідки ж має прийти той поштовх?
— Можливо, вони отримають його, почувши знову мелодію «Танґа смерті», а, можливо, так, як це пояснив рабі Шпіро.
— На жаль, я не знайомий з його працями.
— Тоді мушу вам дещо розповісти. Бо аптекар у своїх коментарях базувався саме на теорії рабі Шпіро, який на весь світ дивився, як на серпанок, що вкриває розмаїту у своїх проявах містичну субстанцію. Не лише Тора — увесь всесвіт в його очах був одним великим таїнством. Усе матеріальне — людина і тварина, вогонь і вода, кущі, дерева, каміння — було для нього сповнене глибокої символіки. Видимий світ — це лише оболонка мандрівних душ, які шукають здійснення вищої мети. Шпіро і його вчитель Іцхак Лурія знали таємницю цих душ, їхній шлях у світ, їхній початок і стадії минулих і майбутніх перевтілень. Для них досить було лише зазирнути людині в обличчя, щоб відразу довідатися, чия душа в неї перевтілилася. Вони були наділені здатністю розкривати джерело душ усіх біблійних, талмудичних і післяталмудичних праведників. Чи то блукаючи зі своїми учнями за містом, лугами й лісами, чи пливучи морем, усюди і в усьому — у хлюпотінні хвиль, у шелестінні дерев, у тріпотінні крил, у сюркоті стрикоників, у кумканні жаб, у здриганні гілок, у мерехтінні повітря і в співі птахів — усюди вони вбачали юрмища душ, які шукали досконалості і покути, чули їхні голоси, їхній шепіт…
Іцхак Лурія назвав це вчення, яке стало центром усієї його кабалістичної системи, «Ойлом а-тікун», що означає «Світ удосконалення», або ж «Світ очищення». Рабі Шпіро це вчення розгорнув. Усі душі, учив він, в усіх своїх видах були спочатку зосереджені в прародичеві Адамі при його появі на світ; одні з них гніздилися в його голові, інші — в його очах, в усіх порах і членах його тіла. У цих первісних душах панував початок добра, але після гріхопадіння «добро і зло змішалися», і нині світ повен чистими душами, перемішаними з іскрами зла, і душами нечистими, злими, перемішаними з іскрами добра і святості. Душа, закута в тілесній оболонці, просякає своїми боговитими соками і нечисту оболонку, як ото стовбур дерева передає цілющі соки плодам, листю і корі. Від цього процесу просякання тіла душею і залежить пришестя Месії, яке настане тільки тоді, коли процес очищення душ, розмежування добра і зла остаточно завершиться.
Пан Йосип встав, підійшов до стелажа і, добувши якусь стару книгу, розкрив її на закладці.
— Мушу зазирнути до трактату рабі Шпіро. Пам'ять уже підводить. Отже, до диференціації добра і зла ведуть два шляхи: «ґілґул» (переселення душ) та «ібур» (щеплення душі). «Ґілґул» — це переселення душі, що вже відбулося на землі, в тіло новонародженої дитини; від народження до смерті душа приречена ділити з тілом усі поневіряння і негаразди його долі. «Ібур» — це вселення додаткової душі в живу, ба навіть зрілу людину, схоже, як у вагітній жінці зароджується нове життя. Отож, в людині ув'язнено дві душі: одна — з моменту народження, друга — у зрілому віці. Бувають два типи «ібура». Перший — душа, яка зародилася в дорослій людині і перебуває в ній заради себе самої, натхнена потребою виконати заповідь — міцву, якої вона не виконала на шляху її минулих перевтілень. І другий тип — душа вселяється в людину заради порятунку тої людини, щоб підтримати її і спрямувати на правдивий шлях. Перша душа заповнює всю істоту людини як її основна духовна субстанція і залишається в ній доти, доки не вдасться задовольнити свою потребу і виконати пошукувану міцву, і тільки виконавши її, вона може покинути тіло людини. Друга ж душа вільна від обов'язкової участі в стражданнях і злигоднях тіла; не маючи певного терміну перебування в цьому тілі, залишається лише доти, поки людина йде праведним шляхом добра, і що праведніша людина, то тісніше пов'язується з нею ця душа. Але варто людині звернути на шлях гріха, душа покидає її і йде геть. Таким чином, цими двома шляхами — «ґілґул» і «ібур» — відбувається виділення добра зі зла і фільтрація самого добра. Отож, коли шкаралупа зла відпаде від ядра добра — і настане пришестя Месії.
— Це дуже схоже на те, що я відкрив в арканумській «Книзі Смерті». Тацит писав, що «великі душі не розпадаються разом з тілом». Буддисти вірять, що кожен з нас прожив безмежне число життів, але вони ніколи не намагалися знайти спосіб, за яким досвід і знання попереднього життя могли б перелитися в нове. Арканумці спробували це зробити, і їхня «Книга Смерті» цьому підтвердження.
— Як і «Танґо смерті».
— Але ж ви ще не знайшли остаточного підтвердження. Ви ще не зустріли жодного із тих, кому грали своє танго.
— Не зустрів, але все ще чекаю. І не помру, доки не дочекаюся. — Усмішка пана Йосипа була сумна, а очі, що поглянули на Яроша, мружились і тріпотіли повіками, мовби поборюючи непрохану сльозу. За хвилю він продовжив: — Нас було четверо нерозлучних друзів. Українець, поляк, німець і я, жид. — Помітивши здивування Яроша, сказав: — Так-так, жид. Ми тут в Галичині інакше себе й не називали, це в 1939-му, коли прийшли визволителі, то наказали нам називати себе євреями. Але «єврей» було образливе слово для кожного жида. То було трефне слово. Назвати когось євреєм — то було однаково, що назвати приблудою, покидьком, нікчемою. Але після того, як німці винищили жидів, у Львові поселилися самі євреї. Так от, хочу вам дати один рукопис, який дивом зберігся. Написав його один із трьох моїх найдорожчих друзів — Орест Барбарика. Там описані всі наші пригоди, а головне для вас — там є і про те, як було віднайдено сторінки з манускрипта Йоганна Калькбреннера.
