Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– Що це за намітка сидить у вас за самоваром? – спитав тихесенько в Олесі Бонковський.
– Це сваха: приїхала мене сватати,– сказала пошепки Олеся.
– То ви підете за цю намітку заміж? – зашепотів Бонковський й зареготався на всю хату.
Олеся ледве вдержала сміх, аж губи прикусила. Гості переглядались, розмовляючи за чаєм. Балабуха сидів надувшись.
– Хочете подивитись на мої квітки? – сказала Олеся, схопившись з стільця.
– Чом і не подивитись! Квітки й гарні панни – мені принада,– сказав тихенько Бонковський, виходячи за Олесею в сіни.
Балабуха пригадав, що Олеся говорила йому ті самі слова, й подумав, чи не думає вона вдруге заручитись з цим паничем. Він встав, взяв картуза й вийшов у садок слідком за Олесею.
Олеся побігла по доріжці до квіток і щебетала на льоту, як птиця. Бонковський біг за нею слідком, а солідний Балабуха ледве догнав їх коло грядок фіалок та айстр.
– Гляньте, пане Бонковський, які чудові мої квіточки! – сказала Олеся, нахиляючись над грядкою й вириваючи фіалки. Бонковський нагнувся й собі коло неї так, що їх руки й плечі притулились, і почав рвати квітки. Олеся вирвала фіалку й дала нюхати Бонков-ському.
«Дає нюхати достоту так, як і мені давала нюхати. Ану, чи загадає вона й йому їсти квітки, як мені загадувала?» – подумав Балабуха.
Одначе Олеся не загадала Бонковському пастись на квітках, тільки побігла по доріжці в садок, співаючи веселої пісеньки. Бонковський погнався слідком за нею, а Балабуха й собі потюпав слідком за ними.
«Ій-богу, веде панича туди, куди й мене водила. Ану, чи загадає вона цьому панкові лізти на скелі? – подумав Балабуха.– Як тільки загадає, то, мабуть, вона сьогодні вдруге стане на заручини з цим паничем».
Олеся добігла до кінця садка, глянула на Рось, на скелі, покрутилась на всі боки, заспівала пісеньки, одначе не загадала Бонковському лізти ні в воду, ні на скелі. Балабусі стало легше на душі. Він милувався, як Олеся бігала, вертілась, навіть скакала й тихо співала веселої пісеньки. Бонковський лепетав і не дав Балабусі слова промовити до Олесі.
– Це мій жених,– шепнула Олеся до Бон-ковського,– я йду за його заміж.
– Ой мати божа! – тихо промовив Бонковський, приклавши трагічно руку до серця й підвівши солодкі очі до неба.
– Чого ви так піднімаєте очі до неба? – зашепотіла Олеся.
– Чого, чого?.. ой ви, панни! ой ви, квітки! ви не знаєте, чого ми піднімаємо очі до неба!– тихо шепотів Бонковський.– Коли б ви знали, що тепер діється в моєму серці! – говорив він, одкинувши одну руку, а другу приклавши до серця.– Я скочу з цієї скелі в воду!
– Ану, стрибайте, а я подивлюсь! Я зроду не бачила, як паничі стрибають з скель у воду,– сказала Олеся осміхаючись.
– Ой ви, панни! Ох! – зітхнув Бонковський й замовк, вглядівши Балабуху, котрий догнав їх.
Балабусі хотілось пхнути панка з скелі в воду. Йому здалось, що панок хоче одбити од його Олесю.
Олеся побачила, що Балабуха надувся й насупив брови, догадалась, що треба перестати залицятись до Бонковського.
Вона замовкла, силкувалась бути поважною, але не зуміла.
Бонковський сипав компліменти, жартував, а Олеся не видержала й почала знов реготатись. Щоб здержати себе, вона подала Балабусі руку. Він взяв її під руку, й вони поплентались до хати.
В хаті старі балакали про свої справи й почали зговорюватись про день весілля.
– Весілля одкладати на довший час зовсім не годиться. Через тиждень або через два розпочинаймо весілля. В суботу печіть шишки та коровай, а в неділю й до вінчання, а то ще Харитін одніме парафію, – сказала сваха Марта.
– Які шишки? Ми не думаємо пекти шишок,– сказала Терлецька.– Це дуже простий звичай.
– А як же воно буде, моє серденько? – крикнула Марта.– Це буде не по-модньому й не по-божому. Де ж таки справляти весілля без шишок! В суботу ми приїдемо, коли попросите, та спечемо коровай та шишки, та й погуляємо й потанцюємо по-старечому,– допоминалась сваха.
Терлецька тільки рукою махнула. Марта зціпила зуби й надулась.
А Бонковський, невважаючи на сватів, точив баляси й реготався до Олесі. Свати скоса поглядали то на Бонковського, то на Олесю й переглядались між собою. Марта зобідилась за шишки й почала прощатись. Балабуха встав з місця й, очевидячки, з великою напругою збирався в дорогу. Йому не хотілось зо-ставляти Олесю з Бонковським. Одначе гості поговорили, побалакали, стоячи, постановили день весілля й, не ждучи доброї вечері, розпрощались.
– Але ж і ти, Марто, й справді велика брехуха,– вже дуже розпускала язика! – сказав Мельхиседек до своєї жінки.– Де ж таки плести таке,– що з гуски сир, і молоко, й вовна, ще й ковбаси.
– А все ж таки хоч я й брехуха, а вибрехала небожеві дві сотні карбованців, три пари волів, дві корови, два десятки гусей, ще й Ки-лину з бабою на придачу.
Балабуха з сватами приїхав додому, й Марта тихенько на вухо розказала Балабу-шисі, що Олеся виробляла на заручинах з паном Бонковським. Мати все переказала синові й радила, щоб він таки добре держав Олесю в руках і не попускав віжок.
Балабушиха знала, що свати приїдуть од Терлецьких голодні, й подала вечерю. Мельхиседек з Мартою та з Марком Павловичем кинулись на вечерю, як вовки на барана.
– Як оженишся, сину, з Олесею, то вивчи її, як вітати гостей та не випускати їх з двору голодними, – сказала мати синові, котрий уплітав вечерю на всі заставки, аж за вухами лящало.
Оповістили день весілля.
Молодий поїхав кликати на весілля родичів та сусід. Родичі й сусіди дякували й одма-гались. Він поїхав до Мельхиседека. Мельхиседек був радий їхати, але тільки Марта стала дибки.
– Не поїду ні за що в світі! – репетувала вона,– це буде не весілля, а бог зна що. Не печуть короваю, не печуть шишок. Обсміяли мене, стару, хоч я й сваха й, хвалить бога, не вперше була оце свахою.
– Та що ж, коли вони живуть по-панській,– сказав Балабуха.
– Нехай живуть, як схотять, але нехай хоч сватів нагодують по людському звичаю. В їх і горілки не п'ють, і чарки бог зна які. Мабуть, виписали з-за границі, чи що! – репетувала Марта.
Одначе вона згодилась їхати на весілля. Через тиждень Терлецькі справили весілля.
