Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович (книга жизни txt) 📗
Розділ IV
РІКА ЧАСУ
Веда Конг і Дар Вітер стояли на круглій маленькій площадці гвинтольота, що поволі линув над безмежними степами. Легенький вітрець здіймав широкі хвилі на квітучих густих травах. Вдалині виднілась череда худоби.
Невисокі пагорби, тихі річки з широкими долинами — простором і спокоєм віяло від цієї стійкої і плоскої ділянки земної кори, яка колись називалася Західно-Сибірською низиною.
Дар Вітер замислено дивився на землю, колись вкриту безмежними похмурими болотами й ріденькими миршавими лісами сибірської півночі. Він у думці бачив картину стародавнього майстра, яка ще в дитинстві справила на нього незабутнє враження.
Над вигином величезної річки, що утворила високу косу, стояла посіріла від старості дерев’яна церква, самотньо обернута до простору зарічних полів і лугів. Тонкий хрест на куполі чорнів під клубами низьких важких хмар. На маленькому кладовищі за церквою кілька верб і беріз схиляли під вітром свої розкуйовджені верхівки. Низько спущені гілки майже торкалися напівзотлілих хрестів серед свіжої мокрої трави, звалених бурями і часом, За річкою громадилися сіро-фіолетовими брилами відчутно густі хмари. Широка річка відсвічувала безжальним залізним блиском. Такий самий холодний блиск лежав скрізь. Далина й ближчий план були мокрі від надокучливого осіннього дощу холодних і непривітних північних широт. І вся гама синювато-сіро-зелених фарб картини свідчила про безвідрадні простори неродючої землі, де людині жити важко, холодно й голодно, де так відчувається її самотність, характерна для часів раннього людського розвитку.
Вікном у дуже далеке минуле здавалась Дар Вітрові ця картина в музеї у глибині прозорої захисної броні, оновлена й освітлена невидимими променями.
Дар Вітер мовчки озирнувся на Веду. Молода жінка поклала руку на бильця борту платформи. Схиливши голову, вона зосереджено думала, стежачи за стеблами високих трав, що нахилялися за вітром. Ковила сріблилася широкими сонними розливами, поволі пливла над степом кругла площадка гвинтольота. Маленькі палючі вихори зненацька налітали на мандрівників, куйовдили волосся і плаття Веди, пустотливо дмухали жаром в очі Дар Вітрові. Але автоматичний вирівнювач працював швидше за думку, і летюча площадка тільки здригалася або ледве помітно погойдувалась.
Дар Вітер нахилився над рамкою курсографа. Смужка карти рухалась швидко, відбиваючи їх власний рух, — мабуть, вони забралися надто далеко на північ. Вони давно перетнули шістдесяту паралель, пройшли над злиттям Іртиша з Об’ ю і наблизилися до височин, що називалися Сибірськими увалами.
Уже чотири місяці працювали вони на розкопках стародавніх курганів у палючих степах алтайського передгір’я. Дослідники минулого немов поринули в ті часи, коли тільки поодинокі загони озброєних вершників перетинали південні степи.
Веда обернулася й мовчки показала вперед. Там, у струменях нагрітого повітря, плавав темний острівець, здавалось, одірваний від землі. За кілька хвилин гвинтоліт наблизився до невеликого пагорба, мабуть, відвалу колишнього рудника. Нічого не лишилося від будов шахт — тільки горб, густо порослий вишняком.
Кругла летюча площадка раптом різко нахилилась. Дар Вітер, як автомат, схопив Веду за стан і кинувся до піднятого краю платформи. Гвинтоліт вирівнявся на якусь коротку мить тільки для того, щоб крижем упасти до підніжжя горба. Спрацювали амортизатори, і зворотний поштовх шпурнув Веду і Дар Вітра на схил пагорба, просто в хащу колючих чагарників. Після хвилинної мовчанки серед німої тиші пролунав низький грудний сміх Веди. Дар Вітер уявив собі, яке здивоване й подряпане у нього обличчя, і теж засміявся, безмежно радий, що Веда неушкоджена і що аварія обійшлась благополучно.
— Недарма гвинтольотам забороняється літати вище восьми метрів, — трохи задихаючись, промовила Веда. — Тепер я розумію…
— Ця машина, як тільки зіпсується, відразу падає, і лишається надія тільки на амортизатори. Нічого не вдієш, закономірна розплата за легкість і малі розміри. Мабуть, нас чекає ще одна розплата за всі щасливі польоти, — з ледь награною байдужістю сказав Дар Вітер.
— А саме? — спитала серйозно Веда.
— Бездоганна робота приладів стійкості свідчить про велику складність механізмів. Боюсь, для того щоб у них розібратися, мені буде потрібно багато часу. Доведеться вибиратися способами найбідніших предків…
Веда подала руку, і Дар Вітер легко підняв молоду жінку. Вони спустилися до зіпсованого гвинтольота, помазали собі подряпини заживляючим розчином, заклеїли роздерте плаття Веди. Дар Вітер заходився вивчати причини аварії. Як він і догадувався, щось сталося з автоматичним вирівнювачем, — його блокуючий пристрій вимкнув двигун. Тільки-но Дар Вітер відкрив коробку приладу, як йому стало ясно, що з ремонтом нічого не вийде, — надто довго доведеться заглиблюватися в суть найскладнішої електроніки. Зітхнувши з досади, він випростав утомлену спину і скоса зиркнув на кущ, під яким довірливо задрімала Веда Конг. Жаркий степ, скільки сягало око, був зовсім безлюдний. Два великих хижих птахи поволі кружляли над тремтливим голубуватим маревом…
Слухняна машина стала мертвим диском, що безпорадно лежав на сухій землі. Дивне почуття самотності й відірваності од усього світу охопило Дар Вітра.
І разом з тим він нічого не боявся. Коли настане ніч, тоді неозброєне око бачитиме далі; вони обов’язково побачать якісь вогні і підуть на них. Вони вилетіли без нічого, не взявши з собою ні радіотелефону, ні ліхтарів, ні їжі.
“У давнину в степу можна було загинути з голоду, якщо не взяв з собою великих запасів їжі… І води!” — думав колишній завідувач зовнішніх станцій, затуляючи очі від яскравого світла. Він знайшов клаптик тіні від куща вишні поруч з Ведою і безтурботно ліг на землю, що поколювала тіло крізь легкий одяг сухими стеблинами трави. Тихий шелест вітру і спека притупляли відчуття: повільно розпливалися думки, змінюючи одна одну, зринали в пам’яті картини давноминулих часів — довгою низкою проходили стародавні народи, племена, окремі люди… Наче текла звідти, з минулого, величезна ріка подій, облич і одягу, що змінювалися кожної секунди.
— Вітре! — почув він крізь дрімоту, прокинувся й сів.
Сонце червоною кулею вже торкалося потемнілої лінії обрію, ані найменшого подиху не відчувалося в застиглому повітрі.
— Володарю мій, Вітре, — жартівливо схилилася над ним Веда, наслідуючи стародавніх жінок Азії, — прокиньтесь, будь ласка, і згадайте про мене!
Зробивши кілька гімнастичних вправ, Дар Вітер остаточно відігнав од себе сон. Веда погодилась з його планами дочекатися ночі. Темрява застала їх за жвавим обговоренням минулої роботи. Раптом Дар Вітер помітив, що Веда тремтить, її руки стали холодними, і він зрозумів, що легке плаття Веди анітрохи не захищає її від нічної прохолоди цих північних місць.
Літня нїч шістдесятої паралелі була ясною, і їм вдалося зібрати велику купу хмизу.
Гучно клацнув електричний розряд, видобутий Дар Вітром з потужного акумулятора гвинтольота, і незабаром яскраве полум’я вогнища згустило темряву навколо, зігріваючи людей своїм животворним теплом.
Обоє поринули в майже гіпнотичну задуму. Десь глибоко в душі людини за ті сотні тисяч років, коли вогонь був її головним захистом і порятунком, лишилось одвічне відчуття затишку й спокою, породжуване вогнем ще тоді, коли холод і темрява оточували людину…
— Що пригнічує вас, Ведо? — порушив мовчанку Дар Вітер.
— Я пригадала ту, з хусткою… — тихо відповіла Веда, не зводячи очей з вуглин, що розсипалися золотом.
Дар Вітер відразу зрозумів. Напередодні свого польоту вони скінчили розкопки великого кургану скіфів у приалтайських степах. Всередині вцілілого дерев’яного зрубу між кістяками коней і рабів, прикритих краєм курганного насипу, знайшли скелет старого вождя. Він лежав з мечем, щитом і панциром, а біля його ніг був скорчений скелет зовсім молодої жінки. До костяних рис її черепа щільно прилягала шовкова хустка, колись туго обмотана навколо обличчя. Зберегти хустку не пощастило, незважаючи на всі заходи, але за кілька хвилин, поки вона не розсипалась на порох, вдалося точно відтворити риси прекрасного обличчя, відбитого на тканині тисячі років тому. Хустка передавала ще одну страшну подробицю — відбиток очей жінки, що вилізли з орбіт; без сумніву, її задушили цією хусткою й кинули в могилу, жінка супроводила свого чоловіка на невідомих шляхах потойбічного світу. Їй було не більше дев’ятнадцяти років, йому — не менше як сімдесят, похилий для тих часів вік.
