Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
Спитав Катерини, не повертаючись:
— Що було, як почалося? Коли? Кажіть усе до ладу.
— Позавчора, надвечір, живіт у неї заболів. Каже — сильно, — пояснила свекруха. — Думала, мо', з'їла вона щось. Тягне ж до рота все, що трапиться…
— Ма — амо… — слабко протягла Маруся.
— Не мамцяй мені, — відмахнулася та. — Почала потім блювати. Так вивертало її, думала: кишки зараз вилізуть через рота. Ще води перевареної давала їй пити. Спаскудила, думаю, все нутро, то хай промиється добре. Нічого, наче попустило, спала трохи. А вчора не може встати, вся горить, знову її нудить. Рук підняти не може, мліє, нічого не їсть, — замовкла, а тоді додала вже трошки тепліше й жалісніше: — Шкода дівки. Згасає, бачу, свічкою тане. Добра, справна, роботяща. Син зник, тепер ось Маруська… Вона ж як рідна вже…
— Живіт і зараз болить? — запитав Шеремет хвору.
Замість відповіді та мовчки кивнула, торкнувшись рукою болючого місця. Глянувши на Середу через плече, Артем коротко кинув:
— Геть. Гуляй звідси.
Навряд чи той збирався виконувати наказ. Та, наразившись на Катеринин погляд, незграбно розвернувся й погуркотів чобітьми геть з хати. Підсмикнувши рукави сорочки, Шеремет присів на краєчок ліжка, взявся за край ковдри й потяг до себе. Квола рука щосили вчепилася в неї, та Артем виявився дужчим. Мовив:
— Не треба боятися. Я лікар, усе добре.
— Чого треба? — підозріло запитала Катерина.
— Гляну живіт. Заголити б…
— Я тобі зараз як заголю…
Хоч момент був дуже серйозний, проте Шереметові захотілося водночас сміятися й плакати. Стримавшись, навіть прикусивши розбиту нижню губу, сказав, підводячись:
— Добре. Я вийду. Ви підніміть їй сорочку, до грудей. Накрийте весь низ ковдрою. Мене цікавить тільки живіт, — а тоді, подумавши, додав: — Самі ж просили вашого отамана, Зеленого, щоб доктора знайшов. Ось, я прийшов. Мені назад іти, скаржитися, що ви мене слухатися не хочете?
Катерина побурчала тихенько собі під носа. Але більше не заперечувала, не опиралася. Кивнула на двері, Артем слухняно вийшов. Не надовго, дуже скоро гукнули назад. Тепер Маруся лежала, випроставшись, голічерева, руки пустила вздовж тіла, спідня сорочка була старанно підіткнута під грудьми, живіт нижче від пупка прикривала ковдра. Свекруха з грізним і заразом стривоженим виглядом стояла в головах, не спускаючи з чужинця очей. Не зважаючи на її суворість, Шеремет торкнувся живота, кладучи на нього не всю долоню, а лише пальці.
Те, що відчули пучки, Артемові не сподобалося.
Бо підтвердило погані припущення. Живіт був твердий, немов черевину стисли сильні спазми. А втім, мабуть, так воно і є: коли біль гострий, то організм мимоволі захищається. Знову провівши рукою по вологому лобі та блідих, але дуже гарячих щоках, Шеремет замислено пожував губами, накрив живіт сорочкою й випростався.
— Я чув, вона не доносила дитини.
— Викинула, — кивнула Григоренчиха. — Як сталося, не знаю. Шостий місяць носила, наче не підривалася дівка ніде. Я ж дбала, гляділа: то ж мого сина дитя, онук би був…
— Коли це сталося?
— Мо', тиждень чи днів десять тому… Не рахувала я. Тепер, знаєш, одним днем живемо. Добре, хоч батько Зелений при владі. По селах кацапи хліб не збирають, бояться. Зовсім би ноги простягли.
Шеремет слухав її одним вухом, тер неголене підборіддя й думав про своє.
— Де було? Викидень де? Тут, у хаті, чи на вулиці? До повитухи водили?
— Є повитуха, баба тут одна в нас, як і кругом по селах, — підтвердила Катерина. — Тільки нащо, як Маруська не обродилася? Поралася у дворі, біля курей. Там і впала. Я не відразу почула, прибігла — вже лежить, спереду все в крові… Ой, ну його! Завела до хати, збігала по бабу. Та й без неї все стало ясно, я теж не дурна. Слава Богу, пожила вже на цьому світі…
— Ще б вам помирати, мамо, — тихо озвалася Маруся.
— Та мовчала б уже. Горе з тобою…
— Правда, горе, — погодився Шеремет. — Справа дуже серйозна. Здається, це перитоніт. Іншого на думку не спадає.
— А це що таке розумне?
— Пояснювати довго й не треба вам воно, Катерино, — зітхнув Артем і знову глянув на хвору. — Якщо коротко, то ви після того, що сталося з невісткою, або зовсім не помили її, або помили теплою водою, та запізно й недбало. Усередину зайшла інфекція, таке трапляється. Нечасто, але не пощастило саме Марусі. Почалося запалення всередині, абсцес.
— Що?
— Невеличкий гнійник, — терпляче пояснив Шеремет. — Нарвало в неї всередині. А потім за якийсь час прорвало. Ось, маєте тепер. Якщо так лишити, гною не відкачати — помре, — сказав і тут — таки додав: — Уже вибачайте, але так є.
Григоренчиха зойкнула, затуливши долонею рота. А тоді машинально поправила ковдру, накривши невістку, і запитала:
— А вилікувати можна?
— Поки процес не смертельний. Та без операції — ніяк.
— Різати? — знову зойкнула Катерина. — Отут?
— Є куди перенести — несіть. Але навряд чи вона витримає. Краще хай лежить, де поклали. Різати, звісно. Без цього ніяк. Не така вже й складна операція. Дренаж потрібен, відкачати зсередини гній. Потім зашити. Для цього весь живіт розрізати не треба. Були б інструменти потрібні, я б спробував.
— Не помре? — підозріло зиркнула на нього Катерина.
Шеремет хотів бути чесним.
— Не знаю. Ще трохи потягнете — шансів менше буде. Проте різати кухонним ножем, самі розумієте, не буду.
Тітка Григоренчиха перевела погляд з лікаря на Марусю, потім — назад.
— Батька треба, — мовила нарешті. — Зеленого.
— Він доктор хіба? До чого тут ваш Зелений?
— У Трипіллі він усе тепер вирішує. Мо', підкаже…
Неприхований захват селян своїм отаманом уже почав відчутно дратувати Артема.
— Що він може підказати? Операція потрібна — не отаманове слово.
— Без тебе знаю, — огризнулася Катерина. — Я грамотна, в церковній школі вчилася. Книжки колись читала, не по складах. Не думай, що один такий мудрий. Ач, панич… Інтелігенція… Ми теж не з гною виросли. Не дивися, що село.
— До чого тут…
— Замовкни! — гримнула раптом Катерина. — Фельдшер у нас був. Загув. Але щось там у нього лишилося. Усяке лікарське приладдя. Ще від доктора, який у нас був за царя. Батько отаман повинен дозволити те все взяти. Люди в нас хліб сіють. Лікарської справи не навчені.
Шеремет ураз відчув полегшення. Значить, є надія.
— Тоді не тягніть, Катерино… Як вас…
— Досить Катерини. Чи хоч тітки Катерини. Мене всі так звуть, — милостиво дозволила Григоренчиха. — Треба хлопця негайно послати до отамана. Хай вже там думають. Сиди тут, я зараз прийду. Годувати ж тебе треба, як взявся.
Лишившись із Марусею сам на сам, Шеремет знову поклав руку їй на живіт. Молода жінка далі лежала, заплющивши очі й тяжко дихаючи. Однак її квола худа рука сама посунулася вбік, пальці легенько торкнулися Артемової правиці. Видихнула, ніби востаннє:
— Я жити буду?
— Куди дінешся.
Щоб підбадьорити, Шеремет пересунувся ближче, торкнувся розпатланої чорної гриви. Шершава долоня попестила її, раптом захотілося приголубити Марусю, мов рідну. Чому таке на нього найшло, він не міг собі тепер пояснити. Хоч відповідь ніби й крутилася в голові.
Той, чиє життя зовсім недавно дивом було врятоване, підсвідомо прагне віддати комусь цей борг. Тобто сам прагне врятувати чиєсь життя.
6
Таких операцій Шеремет давненько вже не робив.
Правда, це як сказати: ще в січні, в київському шпиталі, дренував черевну порожнину петлюрівському підхорунжому, блокуючи абсцес. Тоді справа була куди серйозніша: перед тим оперували того вояка, витягаючи кулю з живота, а коли зашили, то згодом виявилося, що занесли інфекцію. Усередині почало гноїтися, Артемові довелося все робити швидко. Але тепер, коли люди справді не можуть до пуття розібратися, хто з ким і хто проти кого, і ладні міряти час кожним прожитим днем, Шеремет утверджувався в думці, що там, біля дніпрових плавнів, для нього почалося зовсім нове життя. Можна сказати, з чистої сторінки.
