Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗
Хай мені біс, яка ж я роззява! Тільки зараз я звернула увагу, що в петлицях батьківської форменої сорочки замість звичних орлів красуються срібні зірки. І на іменній планці вже написано не CAPT, а CMDR. Звісно, були б у нього погони, я відразу помітила б різницю, але це ніскільки мене не виправдовувало. Я мусила помітити в будь-якому разі.
„Ось тобі, дитинко, наочний приклад, чому не можна служити під керівництвом родича,“ — подумалося мені. — „Ти бачиш у ньому не старшого офіцера, не командира, а любого татуся…“
Батько скривився.
— Вільно, фреґат-капітане. І забудьте про адмірала. Я просто коммодор. Ні риба, ні м’ясо, щось на кшталт альвійського надполковника. — Він посміхнувся. — Під час нашої зустрічі контр-адмірал Сімоне зиркнув на мене спідлоба, мов на ворога людства. А все через цю дурну зірочку.
Зазначу, що всі непорозуміння із зайвою зіркою у земних адміралів були викликані тим, що в ґаллійській військовій ієрархії відсутній аналоґ чину коммодора. У флоті Терри-Ґаллії цьому званню відповідала посада командира бриґади, яку займав або капітан першого ранґу, або контр-адмірал, залежно від обставин. У першому випадку такого офіцера називали бриґадиром-капітаном, а в другому — бриґадиром-адміралом.
Нарешті я оговталася і, не соромлячись присутності Анн-Марі, поцілувала батька в щоку.
— Вітаю з підвищенням, татку. Тепер ти командуватимеш бриґадою? Чи лінкором?
— Поки ні те, ні інше. Наразі маю особливе завдання.
Анн-Марі запитливо подивилася на нього.
— То Рашель не в курсі?
На батьковому обличчі явно відбилося сум’яття.
— Звісно, ні. І не повинна. Самі розумієте, це секретна місія.
— Але, сер… Так, безперечно.
Між цими „але, сер“ і „так, безперечно“ трапилася одна річ: батько повернув голову й крадькома від мене підморгнув Анн-Марі. Але він не врахував однієї обставини — я побачила це в настінному дзеркалі.
— Здається, — промовила я, пильно дивлячись на батька, — дехто тут має мене за дурненьку. В чім річ, панове старші офіцери? Щодо чого я не в курсі?
Батько зніяковів, як завжди, коли йому доводилося щось приховувати від мене, а часом (і, певна річ, заради мого ж добра) брехати мені.
Анн-Марі сказала:
— Даруй, Рашель, виникло непорозуміння. Зі слів адмірала Лефевра я зрозуміла, що тебе також хочуть залучити до цього завдання. Твоє ім’я в нашій розмові не згадувалося, просто… деякі обставини справи навели мене на таку думку. Тепер я бачу, що помилилася.
— Отже, деякі обставини, — повторила я і знову подивилася на батька. — Сер, я вимагаю пояснень. Мене збиралися включити до складу вашої команди чи ні? Тільки чесно.
Він потупив очі.
— Спочатку твою кандидатуру розглядали, але потім відхилили.
— Можна запитати чому?
— Через наші родинні зв’язки. Я керуватиму операцією, а ти — моя донька. Хоч і прийомна, та все одно донька.
Я зітхнула. Що тут скажеш, залізний арґумент. Лише хвилину тому я отримала наочний урок, як шкодять родинні зв’язки статутним взаєминам.
Хоча ні, щось тут не так! Адже моя кандидатура все-таки розглядалася. Незважаючи на те, що я донька керівника операції. А отже, у справі присутні певні обставини, що дозволяють у даному конкретному випадку знехтувати загальним правилом, зробити з нього виняток. Інакше про мене навіть не йшлося б.
— Цікаве питання, — задумливо промовила я, ні до кого конкретно не звертаючись. — Хто ж перший виклав міркування щодо родинних зв’язків?
Батько ще дужче зніяковів. Проте відповів:
— Ну… Власне, я.
— І які були ваші мотиви, сер? Ви побоювалися, що наші стосунки зашкодять справі, чи дбали про мою безпеку?
Цього разу він промовчав. Тоді я звернулася до Анн-Марі:
— А на вашу думку, мем?
— Виходячи з того, що мені відомо про цю місію, — незворушно відповіла вона, — швидше друге. Особисто я не вважаю, що ваші родинні стосунки зашкодить завданню.
Знову повернувшись до батька, я запитала:
— Тож до кого я маю звернутись?
Він приречено зітхнув.
— Ти навіть не запитала, що це за завдання.
— Яким би воно не було, я згодна.
— Чому, мічмане? Особисті мотиви?
— Ні, сер. Раз мою кандидатуру пропонували навіть попри те, що ми родичі, значить, я справді стану вам у пригоді.
Батько підвівся з крісла.
— Гаразд, здаюся. Але не поспішай. Спершу я маю зв’язатися з адміралом Дюбарі.
— У цьому немає потреби, коммодоре, — озвалася Анн-Марі. — Адмірал-фельдмаршал чекає на мічмана Леблан, — тут вона швидко глянула на годинник, — через двадцять три хвилини.
Батько докірливо подивився на неї.
— От чорт! То все це було підлаштовано?
— Так, сер. Адмірал Дюбарі попросив мене розіграти маленький спектакль. По-перше, щоб зайвий раз перевірити вашу доньку на кмітливість, а по-друге — дати їй можливість самій зробити вибір, без будь-якого зовнішнього тиску. Вона цілком могла погодитися з вашими арґументами й далі не наполягати.
Батько досадливо закусив губу.
— Я мав би здогадатися. Я ж знав, яка чудова ви актриса, фреґат-капітане. Вам би не в армії служити, а зніматись у фільмах.
Анн-Марі усміхнулася.
— Я про це подумаю… коли скінчиться війна.
11
Коли я ввійшла до ліфта і підняла була руку, щоб натиснути потрібну кнопку, мене зупинив вигук: „Стривайте!“ А за кілька секунд у кабіну забіг юнак у славонському військовому мундирі. Худорлявий, може, трохи нижчий за мене, він виглядав років на шістнадцять, максимум на сімнадцять. Словом, ще шмаркач.
Проте цей шмаркач був офіцером, лейтенантом, про що свідчили його погони й відповідний напис на іменній планці. Звали хлопця П. Валько. На якому складі робити наголос — незрозуміло. Для себе я вирішила, що на другому — так краще звучить. Його русяве волосся було значно довше, ніж годиться за статутом, обличчя — кругле, вилицювате, очі — карі, широко розставлені, а погляд — зухвалий і задиркуватий. Оцим своїм задиркуватим поглядом він зміряв мене від ніг до голови й сказав:
— Привіт, прапоре! Мені на шостий ярус.
— Сам бовдур, — відповіла я, натискаючи відповідну кнопку. — Ніякий я не прапор, а земний мічман. Тобто лейтенант, рівня тобі за званням. Розбиратися треба.
Валько пирхнув.
— Дурне дівча! Жартів не розумієш, чи що?
При цьому він струсонув головою, його волосся трохи зметнулося, і на скроні зблиснула сенсорна пластина комп’ютерного імпланта. Тепер мені все стало зрозуміло — і його зухвала поведінка, і „нестатутне“ довге волосся, і те, чому він, такий молодий, уже офіцер. Валько був кібером, або, як офіційно називалася його спеціальність, системним оператором кібернетичних пристроїв. А простіше, він був висококласним інженером-математиком, який через свій імплант міг керувати комп’ютерами на базовому, цифровому рівні. Це не йшло ні в яке порівняння з ментошоломами; встановлене через імплант з’єднання робило мозок оператора частиною комп’ютерної системи, людина й машина ніби зливалися в одне ціле.
Кібери були дуже цінні фахівці, але їхня кар’єра не відзначалася довготривалістю. Років через десять активної діяльності, щонайбільше через п’ятнадцять, вони втрачали професійну придатність, видаляли імплант і йшли собі на відпочинок з багатомільйонним банківським рахунком, астрономічною пенсією й розкішним букетом нервово-психічних розладів. Ті ж, хто не в змозі був розлучитися з імплантом, незабаром божеволіли й решту днів своїх проводили в кататонічному ступорі, маючи нагоду спілкуватися із зовнішнім світом тільки через з’єднання з комп’ютером. Одного разу я бачила документальний фільм про таких людей, там показували госпіталь, де вони перебували. Підключені до систем життєзабезпечення кібери-кататоніки нагадували хворих у комі з тією лише різницею, що їхній розум функціонував, вічно блукаючи в нетрях віртуальних реальностей — певна річ, автономних, без можливості доступу до глобальної мережі. Ці скажені ґенії з відімкненими етичними гальмами були здатні на що завгодно — від дрібного хуліганства до великомасштабних інформаційних диверсій. Просто так, не задля вигоди, а через своє божевілля…
