Чуття і чутливість - Остин Джейн (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
— Мені здається, Едварде, — зауважила місіс Дешвуд за сніданком у день його від’їзду, — ви були б щасливі, якби обрали професію, яка забирала б ваш час, додавала цікавості вашому життю, вашим планам на майбутнє. Правда, це завдало б прикрості вашим друзям, оскільки у вас залишилося б для них менше дозвілля. Проте, — додала вона з посмішкою, — ви отримали б від цього одну значну вигоду: в усякому разі, ви знали б, куди вирушаєте, розлучаючись з ними.
— Повірте, — відповів він, — я й сам давно дотримуюся тієї ж думки. Для мене було і, можливо, завжди буде тяжким лихом, що мені нічим розважити себе, що я не зміг присвятити себе професії, яка дала б мені незалежність. Але, на жаль, моя надмірна перебірливість і перебірливість моїх близьких перетворила мене на того, ким я є, — на нікчемного неробу. Ми так і не дійшли згоди, яку мені обрати професію. Я завжди віддавав перевагу церкві. Проте моїй сім’ї це заняття здавалося недостатньо значним. Вони наполягали на військовій кар’єрі. Але це для мене є надто вже обтяжливим. Юриспруденція вважалася достатньо благородним заняттям — багато молодих людей, що працюють адвокатами та суддями в Темплі, прийняті до найвищого товариства і роз’їжджають по Лондону у франтівських двоколках. Але правознавство ніколи мене не вабило, навіть найпростіші його форми, які мої близькі схвалили б. Флот? На його боці мода, але мій вік уже не дозволив думати про флот, коли про нього згадали… І врешті-решт, оскільки настійної потреби в тому, щоб я зайнявся справою, не було, оскільки я міг вести блискучий і марнотратний спосіб життя не тільки в червоному мундирі, але й без нього, неробство було визнано почесним і цілком пристойним. У вісімнадцять же років рідко хто схильний серйозно працювати і здатний встояти перед умовляннями близьких не робити зовсім нічого. А тому я вступив до Оксфорда і відтоді — як і належить — віддаюся неробству.
— Але раз воно не зробило вас щасливим, — сказала місіс Дешвуд, — то я вважаю, що ваші сини дістануть виховання, яке підготує їх для стількох же занять, професій, служб і ремесел, як і синів Колумели.
— Вони отримають таке виховання, — відповів він серйозно, — яке зробить їх якомога менш схожими на мене. І в почуттях, і в поведінці, і в меті — в усьому.
— Та годі вам! Це за вас говорить тимчасовий сумний настрій! Ви піддалися меланхолії, Едварде, і уявили, ніби всі, хто не схожий на вас, неодмінно мають бути щасливими. Не забувайте, що кожна людина, хоч би якими були її освіта і становище, час від часу відчуває біль від розлуки з друзями. Ви — по-своєму щаслива людина. Вам бракує лише терпіння… або, якщо скористатися кращим словом, — надії. З часом ваша матінка забезпечить вам ту незалежність, про яку ви так сумуєте. Її обов’язок — перешкодити вам і далі безглуздо розтринькувати вашу юність, і, повірте, вона зробить це з радістю. Стільки всього може відбутися лише за декілька місяців!
— Боюся, — відповів Едвард, — що і через багато місяців нічого гарного для мене не відбудеться.
Така похмурість, хоча вона і не могла передатися місіс Дешвуд, зробила ще сумнішим їхнє прощання, яке сталося невдовзі після цього, а на Елінор справило таке гнітюче враження, що вона не без певного зусилля і далеко не відразу змогла його подолати. Але вона мала твердий намір не показувати, що його від’їзд засмутив її більше, ніж матір і сестер, а тому не стала вдаватися до способу, який так розсудливо вибрала в подібному випадку Маріанна, щоб поглиблювати і збільшувати свою печаль, і не хотіла проводити години в безмовності, самотності і неробстві. Способи їх розрізнялися не менше, ніж цілі, і однаково годилися для їх досягнення.
Тільки-но він зник за дверима, як Елінор сіла малювати і весь день знаходила собі різні заняття, не шукала і не уникала випадку згадати його ім’я, намагалася триматися з матір’ю і сестрами як завжди, і якщо й не пом’якшила свою печаль, то і не роз’ятрила її без потреби і тим позбавила своїх близьких від зайвої тривоги.
Маріанна так само не могла схвалювати подібну поведінку, як їй не спало б на думку засуджувати свою власну, зовсім протилежну. Питання про уміння володіти собою вона вирішувала дуже просто: сильні, бурхливі почуття завжди брали над ним гору, спокійні ж — його не потребували. Їй довелося визнати, що почуття її сестри були, як це не соромно було усвідомлювати, дуже спокійними; силу ж власних почуттів вона блискуче довела, продовжуючи любити і поважати свою сестру всупереч такому принизливому висновку.
Але і не зачиняючись у себе в кімнаті від своїх рідних, не вирушаючи на самотні прогулянки в прагненні уникнути їх товариства, не проводячи безсонні ночі в сумних міркуваннях, Елінор щодня знаходила час думати про Едварда і про його поведінку з усім розмаїттям почуттів, які народжував її власний настрій, — з ніжністю, з жалем, зі схваленням, з осудом і сумнівами. Прагнути цієї самоти вона не бачила потреби. Адже навіть якщо вони сиділи всі разом в одній кімнаті, випадала безліч хвилин, коли кожна робила справу, яка перешкоджала вести спільну бесіду, і ніщо не відволікало думок Елінор від єдиного об’єкта, що її заполоняв. Увага і пам’ять зосереджувалися на минулому, розум і уява прагнули відгадати майбутнє.
Якось уранці, невдовзі після від’їзду Едварда, від цих роздумів над альбомом для малювання її відвернула поява гостей. Вона була одна у вітальні. Звук хвіртки в зеленому подвір’ячку перед будинком змусив її підвести голову, і вона побачила, що до вхідних дверей прямує численне товариство, що складалося із сера Джона, леді Мідлтон, місіс Дженнінгс і якогось невідомого пана та пані. Вона сиділа біля самого вікна, і сер Джон, помітивши її, полишив на інших церемонію грюкання у двері, а сам без зайвих церемоній попрямував до неї по траві, і їй довелося відчинити вікно. Він негайно вступив з нею в розмову, хоча до дверей було зовсім близько і лише глухий його не почув би.
— Ось, — оголосив сер Джон, — ми когось до вас привели. Як вони вам?
— Тихо! Вони вас чують!
— І на здоров’я! Це всього лише Палмери. Шарлотта напрочуд гарна, повірте мені на слово. Погляньте туди і самі побачите!
Та оскільки Елінор належало її побачити за дві-три хвилини, і не нехтуючи правилами вихованості, то вона вибачилася і не дослухалася його поради.
— А де Маріанна? Втекла через те, що ми прийшли? Я бачу, її інструмент відкритий!
— Пішла погуляти, якщо не помиляюся.
Тут до них приєдналася місіс Дженнінгс, у якої забракло терпіння мовчки чекати, доки двері відчинять, тож вона попрямувала до вікна, розсипаючись у вітаннях:
— Як ви тут, серденько? Як здоров’я місіс Дешвуд? А де ж ваші сестрички? Як? Ви зовсім одна? Ну от і чудово: в компанії вам буде веселіше! Я привела до вас другу свою дочку з чоловіком, щоб ви познайомилися. Лишень уявіть собі — приїхали так несподівано! Вчора ввечері п’ємо ми чай, і я начебто чую стукіт карети. Але я і уявити собі не могла, що це вони! Тільки подумалось: невже полковник Брендон повернувся? І кажу серу Джону: здається, карета під’їхала. Може, полковник Брендон повернувся…
Елінор вимушена була в самий розпал її розповіді відвернутися від неї, щоб встати назустріч решті гостей. Леді Мідлтон представила новоприбулих. У цю хвилину сходами спустилися місіс Дешвуд з Маргарет, усі сіли і взялися розглядати одне одного, поки місіс Дженнінгс продовжувала свою історію, простуючи коридором у супроводі сера Джона.
Місіс Палмер була кількома роками молодшою за леді Мідлтон і з усіх поглядів на неї не схожа. Невисока товстуха з миловидним личком і найпривітнішим виразом, який тільки можна уявити. Манери вона мала далеко не такі вишукані, як сестра, але набагато приємніші. Вона увійшла з усмішкою, продовжувала усміхатися до кінця візиту, за винятком тих хвилин, коли гучно сміялася, і попрощалася з усмішкою. Чоловік її був незворушним молодиком років двадцяти п’яти або двадцяти шести, більш світський і статечний, ніж його дружина, але менш схильний радувати і радіти. Він увійшов до вітальні з манірним виглядом, злегка вклонився господиням, не вимовивши ані слова, швидко оглянув їх, а також кімнату, і узяв зі столика газету, яку продовжував читати, поки не настав час відкланятися.
