Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
У отця Кралевича навернулися сльози на очі. Як це просто і як торкає серце… Чому ж я не маю такої сили, щоб підійти до оцих людей і сказати їм: не бійтеся. Харчуйте, ведіть далі свою немудру, але таку потрібну, таку життєву бесіду… Се ж я… Той, що любить вас, що хотів би вам зробити багато-багато добра…
І от бояться. Припиняють розмову, дивляться неспокійно запитливими очима, чекають, щоб ти скоріше пройшов… Як же, якими засобами прихилити ці серця до себе? Тактикою отця Березовського? Невже чесний, щирий підхід тут непотрібен і приводить до небажаних скутків, а от спосіб отця Березовського якраз досягає мети? Я ж певен, що коли б оце йшов не я, а отець Березовський, то з усіх боків би кричали йому: «їгомостику солоденькі, Бог би вам віка продовжив. Ано-ко йдіт-ко суда, щось ми вам ізговоримо файне».
А він би віджартовувався, потім би підійшов, із жартом би випив чарку горілки, заїв гуцульським запашним голубцем (от чого би я так уже ніяк не міг, при всьому бажанні…), знов би зажартував, часом навіть масно, до якої молодиці, і пішов би далі. А потім би говорив:
«Мало-мсі не вдавив тим голубцем. А дух який від него! Не тра й борсука!.. Го-го-го!..»
Гонений цими своїми думками, йшов отець Кралевич поміж гуцулів — і, як умовившися, кожний гурт при його наближенні замовкав. «Та хоч хто-небудь говоріть! Лайте мене, коли вам це подобається, — тільки не мовчіть же, не мовчіть»! Ще трохи — і отець Кралевич розридається отут, на кладовищі, перед гуцулами, а вони скажуть дома:
— А піп сапогівський ік напився, браччики, на храму, то так плакав, сарака!..
— Де?
— Та такой на цминтарі.
— О, видев, добрий пугар був, що не посоромився перед люде йти плакати.
Але доля змилостивилася над Кралевичем. Він підходив до якоїсь групи, а там, чути, говорить один голос. При наближенні священика слухачі почали зацитькувати оратора.
— Та замовч, Оле… Ци не видиш, хто йдет?.. Ще би що лихого могло вікапатися з того…
Але оратор відмахнувся рукою й говорив далі.
— Піп? А ци мені піп дивний? Ци я го си бою? Я жадного попа си не бою!.. Що він ні зробит? Ци я неправду кау, що присіли пани нас та й нема життя людем на світі?!
Гуцул, видно, був підохочений, отже, мав те на язиці, що по-тверезому носив в умі. Ґазди, які тверезіші, оцінювали становище інакше і хотіли збити оратора з дороги.
— То всьо правда, лиш давайте си нап'ємо вба, Оле… Ци ви д'мені, ци я д'вам. Ой, будьмо та й ще будьмо. Ано-ко тримайте пугарчіка, аби не впав…
Той, що його називали Олексою, брав чарку, але, тримаючи її в руці, не переставав говорити:
— Я віп'ю. Чіму бих не мав віпити з добрими людьми? А шо я правду кау, то всі люде ми свідками, шо я правду кау. Ци не так? Ви, Мартею, ви старша людина… Скажіт, най усі чюют — ци сказав-сми о тільки неправди, єк є синє за ніхтем? Ци є слово, одне слово з неправди, а ци усі слова з правди?
— Та то все так, Оле, лиш змовчіт троха, — і зараз же звертався до отця Кралевича. — Перебачєйте, підохочена людина… От вогорит, лиш би вогорити…
Укритий зміст того звернення був: а сам ти, голубе, проходь, проходь. Бачиш же, що ти зайвий…
Отець Кралевич бачив, але умисне не проходив. «На зло…»
Зрештою, його дуже зацікавила постать оратора. Це був чоловік саме у цвіті віку, високий, гарно збудований. Сорочка, як взагалі у гуцулів, мала широкі рукави, але навіть вони не могли укрити вузлів стальних м'язів. Одягнений був небагато, скоріше бідно, але тримався з достоїнством і нічим не був нижчий тих, хто його чествував, хоч то все були, видимо, заможні люди.
Не був він і п'яний настільки, щоб ото плів, як плететься. Був іменно підохочений, коли людина трохи одвертіше говорить, особливо о тім, про що давно і багато думалося. І отець Кралевич сам несподівано для себе попробував устряти в розмову.
— То кажеш, ґаздо, — перепрошую, що не знаю, як величати, — кажеш, пани обсіли?
— А обсіли, най би їх так франця та короста обсіла, єк вони нас обсіли…
— Але ж бо це явище світового характеру. Це не в нашій одній країні, а майже в усьому світі в тих чи інших формах.
— Я за цалий світ не знаю, лиш знаю, що тої мерзи у нас тут, у горах, давніше не було. Дідо мій, ніби дєдів дєдя, тот ми вповідав, що не було панів у нас, та й не цулували-сми у руку жєдної лєнки. То так тра мудрувати, аби тоти часи назад сі повернути та й аби гори очістити, ади.
— А як же ти би їх очистив?
Отець Кралевич не помічав, що бесіда набирає небезпечного характеру, що тут може бути поліція — оті пушкарі. Не помічав, яка тривога почала малюватися на обличчях і поглядах людей. І того не помітив, що вже один-два, які крайні, потиху відповзли й утекли, а решта сиділа, мов на голках, поглядаючи, чи не втекти й собі, але так, щоб не показатися боягузом.
— То як же ти думав би гори очистити?
— Єк?.. Вже бих знав єк… Коби лиш бартку мав у руках.
— Преці маєш бартку, — чому ж гори досі не чисті?
— Не прийшов ішє чєс…
— І не прийде, ґаздо. Жодне повстання нам не поможе. Нам поможе освіта, конституція — от куди треба направити сили. А проти бартки вони зуміють поставити бартку, а то й десять.
— Лиш не у нас у горах. На долах оден вартуєт, як оден, а то й ніц не вартуєт. А у нас оден може вартувати за десіт, за дваціт люда. Шліт на мене дваціт люда у горах! Перестрілєю усіх, єк кутюг!
І ця фраза супроводилася таким широким викликаючим жестом, що отець Кралевич мимоволі залюбувався. От де справжній народний вождь! От за оцим підуть.
— І все ж, ґаздо славний, жодні повстання, особливо жакерії, в історії не вдавалися. їм завжди бракує організованості. Один хоче так, другий хоче інакше.
— У мене би так не було. Маєш робити, що я звелю. А не хочеш — на всі штири вітри, п'єтий шум.
— О! Та се ти про ватагу опришків говориш?
— А хоч би й так! — і знову широкий певний жест.
— Оле… Змовєли-бисьте краще… Таже пушкарі тут… усяке…
— Шо я пушкарів си бою?
— Та й єгомость…
Отця Кралевича се зачепило. Як? То вже його вважають нарівні з пушкарями, за здібного на донос? І з обуренням (казав:
— Ґазди!.. То ви думаєте, що священик і пушкар — одно? Погано ж ви знаєте нас, священиків. Чи я би на вашого товариша доносив? Чи я би ставав на панського приспішника?.. Я до вас усією душею, а ви…
Не виходило в Кралевича. Він і сам чув, що говорить не такі слова, що його мова не переконує, а ще більше лякає, але не знав інших слів. Умів так гарно говорити про високі матерії й там йому ніколи не бракувало слів, а тут от плутався…
— Мені дуже приємно було побалакати з ґаздою, лиш не знаю, як звати.
— А видиш? Випитуєт, — щиро вирвалося у когось із присутніх.
— А я си не бою!.. Олекса Довбуш я си називаю.
— Дуже мило мені спізнатися…
Звичайна фраза, яку вживав тисячі разів у своїм колі. Тут вона рішуче була не на місці. А інших формул, які б були на місці, не знав Кралевич.
— Я би з вами, ґаздо, охотно побалакав. Прочитав би вам книжки…
Олекса мало або й зовсім нічого не розумів, як і всі його товариші довкола, в бесіді попа, але слово «книжка» було Олексі зрозуміле й зробило на нього чарівний вплив. Він завжди мав якусь таку внутрішню пошану до книжок і до тих, хто вміє ті книжки читати. Йому це здавалося верхом людської премудрості. Він поважав навіть дяка, хоч дяк у них був п'яничка і сквернословник. Олекса то йому прощав, як загалом геніям прощається дещо таке, що звичайним смертельникам ставиться у гріх.
Отже, тепер, почувши про охоту єгомостя прочитати книжку, Олекса вхопився за цю думку і в першім пориві хотів був навіть зараз іти з єгомостем до «тої книжки», але вже навіть сам Кралевич зрозумів, що читати історичні книжки підвеселеній людині, мабуть, то марна річ. Тому старався як-небудь відхилити пропозицію безвідкладного читання.
— Яз їмостею тут… ми би ся не змістили на візку.
