Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книга бесплатный формат .TXT) 📗

Якби це видовище не паралізувало мене, я, певно, пустився б навтіки. Гері конвульсивно хапала ротом повітря й билася головою об моє плече, волосся її розкуйовдилося. Я обняв Гері й відчув, як тіло її обм’якло в моїх руках. Протиснувшись у розколоту половинку дверей, я вніс Гері до кімнати й поклав на ліжко. Нігті в неї були поламані й скривавлені. Коли вона повернула руку, я побачив, що долоня в неї здерта до живого. Я зазирнув Гері в обличчя — розплющені очі байдуже дивилися крізь мене кудись удалину.

— Гері!

Вона щось невиразно пробелькотіла.

Я підніс палець до її ока. Повіка опустилась. Я підійшов до шафки з ліками. Ліжко скрипнуло. Я обернувся. Гері сиділа випроставшись і з страхом дивилася на свої скривавлені руки.

— Крісе, — простогнала вона, — я… я… що зі мною сталося?

— Ти поранилася, висаджуючи двері, — сухо відповів я.

Щось сталося з моїми губами, а надто з нижньою — по ній немовби бігали мурахи. Я прикусив її.

Гері якусь хвилину дивилася на зазублені шматки пластику, що звисали з одвірка, потім перевела погляд на мене. Підборіддя в неї затремтіло, я бачив, з яким зусиллям вона намагається перебороти страх.

Я розрізав на шматочки марлю, вийняв із шафки присипку на рани й вернувся до ліжка. Та все зненацька випало з моїх ослаблених рук, скляний слоїчок з колодієм розлетівся в друзки, але я навіть не нахилився. Ліки вже були не потрібні.

Я взяв руку Гері. Кров тоненькою облямівкою запеклася навколо нігтів, однак усі рани вже зникли, а долоню затягувала молода, рожева шкіра. Шрами блідішали просто на очах.

Я сів, погладив обличчя Гері й спробував їй усміхнутись. Не можу сказати, що це мені вдалося.

— Навіщо ти це зробила, Гері?

— Що? Це… я?

Вона показала очима на двері.

— Так. Ти хіба не пам’ятаєш?

— Ні. Я побачила, що тебе нема, страшенно перелякалась і…

— І що?

— Почала тебе скрізь шукати, подумала, що ти, може, в душовій…

Тільки тепер я помітив, що шафа відсунена вбік і до душової зяє вхід.

— А потім?

— Я кинулась до дверей.

— І що?

— Не пам’ятаю. Мабуть, щось сталося,

— Що?

— Не знаю.

— А що ти пам’ятаєш? Що було потім?

— Я сиділа тут, на ліжку.

— А того, як я приніс тебе сюди, не пам’ятаєш?

Вона завагалася. Кутики її губ опустились, усе обличчя напружилося.

— Здається… Можливо. Сама не знаю.

Вона звісила ноги на підлогу і встала. Відтак підійшла до розтрощених дверей.

— Крісе!

Я обняв її ззаду за плечі. Вона вся тремтіла. І раптом, обернувшись, зазирнула мені в очі.

— Крісе! — прошепотіла вона. — Крісе!

— Заспокійся.

— Крісе, а що як… Крісе, може, в мене епілепсія?

Епілепсія, о Боже! Я мало не зареготав.

— Ну що ти, люба. Просто двері, розумієш, тут такі, ну, такі двері…

Ми вийшли з кімнати, коли зовнішні заслінки на ілюмінаторах піднялися з протяжним скреготом і показався сонячний диск, що занурювався в Океан.

Я повів Гері до маленької кухоньки, розташованої в протилежному кінці коридора.

Ми заходилися там разом господарювати, обнишпорюючи всі шафки й холодильники. Незабаром я виявив, що Гері не дуже вправна куховарка, — вона могла тільки відкривати консерви; це вмів і я. Я з’їв дві консерви і випив неймовірно багато кави. Гері їла, але так, як інколи їдять діти, коли не хочуть завдавати прикрощів дорослим, — без примусу, проте машинально й байдуже.

Потім ми подалися до маленької операційної, яка містилася рядом з радіостанцією. У мене визрів певний план. Я сказав Гері, що хочу її про всяк випадок оглянути, всівся у розкладному кріслі й вийняв із стерилізатора шприц і голки. Я знав, де що лежить, майже напам’ять — так нас вимуштрували на тренажері на Землі. Взявши краплину крові з пальця Гері, я зробив мазок, висушив його в ексикаторі і обробив іонами срібла у високому вакуумі.

Реальність цієї роботи діяла на мене заспокійливо. Гері, відпочиваючи на подушках розкладеного крісла, оглядала операційну, заставлену різними апаратами.

Тишу порушив уривчастий зумер внутрішнього телефону. Я взяв трубку.

— Кельвін, — сказав я, не спускаючи очей з Гері. Вона впала в апатію, немовби її виснажило все те, що довелося пережити протягом останніх годин.

— Ти в операційній? Нарешті! — почув я щось схоже на зітхання з полегкістю.

Говорив Снаут. Я чекав, притиснувши трубку до вуха.

— У тебе «гість», еге ж?

— Так.

— І ти зайнятий?

— Так.

— Невеличке дослідження, еге ж?

— А що? Маєш бажання зіграти партію в шахи?

— Не дурій, Кельвін. Сарторіус хоче з тобою зустрітися. Точніше — з нами.

— Оце так новина! — здивовано вигукнув я. — А що з… — Я затнувся, а потім додав:

— Він один?

— Ні. Я висловився неточно. Він хоче поговорити з нами. З’єднаємося втрьох по відеотелефону, тільки треба заслонити екран.

— Ах, он як? Чому ж він не зателефонував просто мені? Соромиться?.

— Та, мабуть, — непевно буркнув Снаут. — Ну то як?

— Ти хочеш, щоб ми негайно домовилися? Ну тоді, скажімо, за годину. Гаразд?

— Гаразд.

Я бачив на екрані тільки його обличчя — не більше за долоню. Якусь мить Снаут пильно дивився на мене. В трубці легенько потріскували заряди. Нарешті, трохи повагавшись, він запитав:

— Ну, як ти там?

— Більш-менш. А ти як?

— Гадаю, що трохи гірше, ніж ти. Чи можна…

— Хочеш до мене прийти? — здогадався я й глянув через плече на Гері. Вона звісила голову з подушки й лежала, заклавши ногу на ногу, з нудьги підкидаючи сріблясту кульку, якою закінчувався ланцюжок біля бильця крісла.

— Облиш це, чуєш? Облиш, ти! — долинув до мене гучний голос Снаута.

Я побачив на екрані його профіль. Більше я нічого не почув, — він затулив рукою мікрофон, — але мені було видно на екрані, як ворушаться його губи.

— Ні, я не можу прийти. Може, трохи згодом. За годину, — швидко сказав він, і екран погас.

Я поклав трубку.

— Хто це був? — байдуже запитала Гері.

— Та є тут один такий: Снаут. Кібернетик. Ти його не знаєш.

— Іще довго?

— А тобі що, нудно? — кинув я.

Я вклав перший із серії препаратів у касету нейтронного мікроскопа й по черзі натис кольорові кнопки вимикачів. Глухо загули силові поля.

— Розваг тут не густо, і якщо мого скромного товариства тобі замало, то справи наші кепські, — говорив я неуважно, роблячи між словами довгі паузи, одночасно опускаючи обома руками велику чорну головку, в якій світився окуляр мікроскопа, і прикладаючи очі до м’якої гумової мушлі.

Гері щось сказала, але я не розібрав. Я бачив наче з великої висоти безмежну пустелю, залиту сріблястим блиском. На ній лежали повиті легким серпанком, ніби потріскані й звітрілі пласкі кругляки. Це були червоні кров’яні тільця. Я збільшив різкість і, не відриваючи очей від окулярів, немовби дедалі глибше занурювався в палюче сріблясте поле. Одночасно лівою рукою я крутив ручку регулятора столика, і коли червоне тільце, схоже на самотній валун, опинилося на перехресті чорних ниток, посилив збільшення. Об’єктив ніби наїжджав на деформований, запалий посередині еритроцит, який скидався вже на скелястий кратер з чорними різкими тінями в заглибленнях кільцевої облямівки. Тепер ця облямівка, яка наїжилася кристалічним нальотом іонів срібла, вже не вміщалася в полі мікроскопа. З’явилися мутні контури напіврозплавлених, погнутих ланцюжків білка, немовби я дивився на них крізь воду, що мінилася всіма барвами веселки. Впіймавши у чорне перехрестя одне з ущільнень білкових уламків, я легенько крутнув ручку збільшувача, потім ще і ще; ось-ось мав настати кінець цієї мандрівки вглиб, приплющена тінь молекули заповнила все поле в окулярі, зображення прояснилося… Зараз!

Однак нічого, не сталось. Я повинен був побачити мерехтливі плямки атомів, схожих на хитку драговину, але їх не було. Екран сяяв чистим сріблом. Я штовхнув важельок до упору. Гудіння мікроскопа посилилося, стало гнівним, однак я й далі нічого не бачив. Деренчливий сигнал, який повторювався, ніби попереджав, що апаратура перевантажена. Я ще раз глянув на сріблясту пустелю й вимкнув струм.