Гонихмарник - Корний Дара (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗

Вона тицьнула Василеві в руки торбу:

— То так, на дорогу дешо. Шануй її, Василечку. Не зобижай сироту, — і тітка смачно розцілувала хлопця в обидві щоки, потім крутнулася до Іринки, ніжно й міцно пригорнула її і заплакала.

Ірина, сидячи на возі, заледве розрізняла в дорожній куряві силует жінки, яка, стискаючи в правій руці окрайчик хустки, витирала ним сльози, а лівою не вгавала махати вслід підводі, яка везла втікачку на захід, на чужину з чужинцями. Ірина замахала у відповідь обома руками. Вона не плакала, бо їй тоді видавалося, що здолала оте родове прокляття і розірвала коло.

Якби ж тоді знати, що все не так, усе навіть зовсім не так.

РОЗДІЛ III

1. Талалайко і флояра

Літній вечір підступно, мов наполегливий коханець, підкрадався до землі, ніжно пестячи її тіло. Вона, натомлена та знесилена за день, піддавалася його шалу й пристрасті. Врешті ця божественна історія закінчувалася одним — над містом бриніла музика кохання, змішана з пахощами акацій. Вулиці старого міста заполонили закохані пари, просто пари, одинаки, які шукали своє кохання чи просто гуляли.

Ось у такий вечір потрапила Аліна, відчинивши вхідні двері бібліотеки Драгоманова. Коли сідала за широкий стіл читального залу, який навіював сон і таку неперевершено-довершену тугу й нудьгу, сонце стояло в зеніті. І ось, мов за помахом чарівної палички, через енну кількість годин сонячна зірка скотилася за горизонт. На її місці з'явилося не менш привабливе світило — місяць. Сьогодні він майже вповні. Однак за світлом ліхтарів великого міста його ледь помітно.

Аліна самотньо брела тісними львівськими вуличками. Вулиці далеко не порожні, одинокою чи загубленою себе не почувала. Початок літа, місяць вповні і місто вповні! Гарно! Солодко вдихнула аромат старої акації, яка росте під її будинком. Той аромат витав весільною фатою не лише над будинком, він заполонив усю вулицю. Біля під'їзду на лавці сидять вартові, бабуні-солодуні, які, гріючись у променях одноокого корсара-ліхтаря, прискіпливо і критично проводжають її своїми причепливими поглядами, вдавано медово солодко посміхаючись на чемно кинуте «Добрий вечір!». Коли двері під їзду з гуркотом самостійно закриваються, то з'являється така жадана нова тема для балачки.

Майстерня нагріта, мов гаряча пательня. Сонце сховалося, і, здається, Аліна знає куди. У її майстерню, очевидячки. Аліна похапцем розшторює вікна та відкриває їх навстіж впускаючи вечірню прохолоду вечора у свою оселю.

З неба підморгує весело Талалайко-Місяць. Так його називає тато. Коли його запитала: «Чому Талалайко?», то відповів: — Ніби й світить, але позиченим світлом. Світло його не гріє. Ніби такий близький, однак не дістанеш. Багато обіцяє і нічого не робить. Талалайко.

Аліна не вмикає в майстерні світло. Вона перелазить через підвіконник. Мить — і вона на власному розкішному «балконі». Вірніше, відтепер майже на власному. Сьогодні він ще її: і це темне небо, і цей красень Талалайко. А завтра чи післязавтра поруч з'явиться нестерпний сусід. Ой, не дури себе, Аліно, який там нестерпний!? Він тебе зацікавив, признайся хоча б собі. Як малу дитину гарнюсінька порцелянова фігурка. Тільки невідомо, хто першим розіб'ється на друзки. Вважай. «Ану, цить!» Затуляє сама собі рота і краєчком ока зацікавлено позирає в бік сусідського вікна. Там темно і тихо. Трішки розчарована. Під ногами втомлена від сонця дахівка віддає вечору своє лагідне тепло. Дівчина зручно вмощується на неї й закидає догори голову. Аліна любить розмовляти із собою. А що тут такого? Для самопорозуміння це навіть корисно:

— Боже! Яка краса! Такий величний і такий безмежний світ у долонях Бога.

З куточків пам'яті вистрибує чомусь саме цей вірш Вінграновського. Майже в тему. А ніч пахне акацією й літом, і ще недоспілим зеленим яблуком, якому належить почервоніти й налитися по вінця сонцем і соком… пізнання. Ото закрутила! Явний перебір! Аліна відчуває, що від споглядання неба у неї затерпла шия. Дівчина лягає на теплу поверхню даху і дивиться в небо, уявляючи себе маленькою яскравою зірочкою поруч із Талалайком.

Вона часто згадує гори, коли ось так роздивляється небо. Карпати! Там зірок у сто разів більше, аніж у львівському небі, і видаються вони яскраво-вогнистими і таки живими, бо розмовляють між собою, бесідують із Талалайком, а можливо, й із землею. Коли вмієш слухати і «маєш бурхливу уяву й багату фантазію» (слова тата), можна таке почути… Вони раніше щороку всі вкупі, тато, мама й вона, частенько їздили в гори. Це було прегарно. Влітку завжди жили в наметах. Лежали біля ватри в спальниках під відкритим небом, коли не було дощу, рахували зірки, даючи сузір'ям власні назви. А що? Насправді ніхто не знає, які у них імена. Тато завжди починав розповідати напіввигадану казку-легенду, потім вони з мамою дооповідали її на власний лад. Аліна після закінчення школи вирішила, що це вже зовсім не по-дорослому — відпочивати вкупі з батьками. Ой, як вона зараз про це жалкує! їй так не вистачає цих нічних татових казок-оповідок. А татко з мамою далі їздять у Карпати, вже без неї. Однак мама кожного разу наполегливо просить Алінку гайнути з ними. Та якщо один раз назвався грибом — залазь у кошик. Дівчина щоразу відмовляється, лаючи себе подумки за це. Мама вертає з тої подорожі завше такою щасливою. Здається, що у неї навіть колір очей змінюється. Блакить неба вбирає в себе розкішної хвої Карпат, і мерехтять мамині очі смарагдовим блиском. Можливо, то уява художника щось трішки домальовує? Якщо і так, то зовсім трішки.

Аліна запитує в неба:

— Талалайку мій красний, чи не хочеш послухати казку? Що моргаєш, хочеш? Тоді не дмися, небораче, та слухай, ледащо, або, як каже мама, нездалисько.

На найвищій Карпатській горі, що шапкою своєю підпирає небо, у ті давні казкові часи, коли люди молилися Сонцю Всевишньому, у прекрасному світло-блакитному палаці, зітканому зі струн пташиного співу, жила Панна. Очі у неї — озера привітні й глибокі, руки — тендітні й граційні, мов лебідки крилята, стан гнучкий та стрункий, мов ота смерічка над гірською річкою, волосся золотіше від променів сонця, губи — корали, бровенята — стріли. Коли посміхалася, то квіти зачудовано розквітали. Коли говорила, від мелодики слів співала трепетно земля. Йой, не давала краса ця легеням в усій окрузі ні сну, ні спокою. Навіть Сонце Всевишнє задивлялося на вроду дівчини. З небажанням ішло спати і вставало зарано, щоб зайву хвилину помилуватися красою Панни.

Така була та Панна мила й гожа, мов у лісі рожа. Та часто краса та пиха ходять поруч. Панна красна нікого не кохала. Вона вранці вмивалася ранковою росою, втиралася рушничком, подарованим вітром і зітканим із найтонших павутинок бабиного літа, снідала нектаром із ружі, який до столу приносили бджілки-трудівниці, і йшла до річки гірської. Вона годинами милувалася власним зображенням у свічаді ріки, не в силі відвести погляду від чару власних очей і від краси шовкового волосся та черлених губ. Легені щоденно приходили до річки з надією, що красуня подарує хоч комусь із них погляд чи бодай слово. Та Панна мовчала. І лишень коли Сонце заходило в браму вечора, збираючись на спочинок, вона відводила погляд від води і йшла додому спати, мріючи про ранок, який їй подарує щастя дивитися на себе. Жаль і сум наповнили гори Карпатські. Дівчата й молодиці марно ждали своїх чоловіків та наречених додому. Вражені красою Панни, ті так і зоставалися скніти на камені, щоб назавтра знову зобачити її, жадану. Ось так, Талалайку, друже мій! Хочеш почути, що далі було?